Одним із наслідків анексії Криму росіянами стала зміна уявлення кримських татар і українців одні про одних. Стало зрозуміло, що більших адвокатів України у Криму, ніж кримські татари, не було. Чи вдалося нам нарешті зустрітися і зрозуміти, що кримськотатарський народ є частиною сучасної української політичної нації?
— Перелом у розумінні того, хто такі кримські татари для українців, припадає саме на 2014 рік. Для кримських татар те, хто такі українці, було зрозуміло значно раніше, ще в 1990-х. В’ячеслав Чорновіл, Петро Григоренко, Мирослав Маринович — це ті люди, на яких рівняються і які перебувають в одних ціннісних рамках із кримськотатарським рухом.
Мені здається, що після 2014 року українці зрозуміли, що кримські татари не мають іншої батьківщини, окрім Криму й України. Мене часто запитували й запитують досі, чому кримські татари так масово проти росіян? Адже могли би отримати від окупаційного режиму вигоди і щасливо жити на своїй батьківщині, не мати так багато політв’язнів. Відповідь для мене цілком очевидна: ми знаємо, як це — бути з Росією. Якщо пригадати першу анексію Криму царицею Єкатєріною ІІ у XVIII столітті, коли кримськотатарська еліта була змушена виїхати, то її наслідком сьогодні є величезна діаспора в Туреччині й Румунії. У Туреччині це приблизно 5 млн осіб, але тут питання не в кількості, а в тому, що ця діаспора частково асимілювалася.
Читайте також: Правда і неправда про кримських українців
Одна з унікальностей — не люблю цього слова, але тут воно доречне — кримських татар для України й усього нашого простору полягає в тому, що ми є перекладачами з мови європейських сенсів на мову тюркських, і навпаки. Це та річ, якої самі кримські татари часто не усвідомлюють. Ми розуміємо і європейський, і слов’янський — зокрема український — контексти, і так само розуміємо мусульманський контекст тюркського світу. Тому коли мене запитують про традиції кримських татар, які можуть дуже відрізнятися від арабських чи навіть азербайджанських або турецьких звичаїв, то це тому, що мій народ перебував на перетині сенсових літосферних плит. Один із цікавих прикладів — конституція Кримської народної республіки 1917 року, яка вже тоді закріплювала однакові права для чоловіків та жінок. Деякі європейські країни до цього дійшли через десятки років.
На початку ХХ століття, у 1918-му, а потім у 1920–1930 роках інтелігенцію, духовенство й політичну еліту розстрілювали, і так було з моїм народом. Маємо масовий геноцид 1944 року, коли весь народ вивезли і кримські татари, за радянською логікою, мали бути знищені. Маємо сьогоднішню анексію Криму. У нашій сильній історичній пам’яті зберігається очевидний факт, що Росія завжди була ворогом кримськотатарського народу. У нас із Росією дуже різні світоглядні парадигми, нас зроблено з різного тіста. Чому нам близькі за духом українці? Зокрема тому, що і у вас, і в нас є оцей внутрішній дух свободи. Сьогодні люди борються на окупованому півострові та створюють андеґраундні неформальні організації саме тому, що та несправедливість, яка коїться на землі кримських татар, має бути знищена.
Кримських татар депортували до Середньої Азії, де мешкали тюркомовні, але культурно інші народи. Очевидно, радянська влада сподівалася, що ваш народ розчиниться в тому плавильному тиглі й асимілюється. Але чому цього не сталося?
— Я й сам себе про це запитував, а також говорив про це зі своїми друзями кримськими татарами. Після того, як кримських татар депортували до Середньої Азії, то зокрема й моїх родичів заселяли в бараки, де раніше жили в’язні. Серед місцевого населення радянська влада дуже активно культивувала імідж кримських татар як зрадників і ненадійних елементів, які завтра можуть учинити щось погане. Тому місцеве населення дуже обережно до нас ставилося. Інша важлива річ: кримськотатарський народ у Середній Азії був достатньо закритою групою, і це дало змогу зберегти ідентичність. Підпільні мусульманські звичаї та обряди, весілля, похорони, святкування національних чи релігійних свят відбувалися в доволі закритому колі, де люди зберігали свої традиції та передавали їх із покоління в поколіннях. Місією моїх дідусів і бабусь, окрім того, щоб повернутися до Криму, було зберегти ідентичність: мову, культуру, релігію. Скажу, що з культурою були величезні проблеми й ми не змогли зберегти величезну кількість різних видів традиційного мистецтва — наприклад, вишивку золотом. Зникло знання, як це робити.
Читайте також: Як у краплі води
Коли наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років поверталися до Криму, то тамтешнє завезене вже після депортації та переважно російське населення сприймало кримських татар як істот із хвостами, рогами й копитами, які приїдуть і виселятимуть, убиватимуть та ґвалтуватимуть. Таке ставлення до кримських татар культивували і, очевидно, вважали такі методи можливими для себе самих: якщо заради експансії потрібно все знищити і спопелити, то вони це зроблять. Пригадую історію свого діда, коли той приїхав до Криму в 1989 році й поїхав до хати своїх батьків у Бахчисараї. Вийшов, гірко посміхнувся і сказав, що «тамтешні жителі навіть паркан не поміняли». Для мене в усій цій історії, якщо проєктувати її на сьогодення, передусім важливо, щоби кримські татари себе не віктимізували, щоб не засвоювали цього образу жертви. Тому я прошу українців, а також закордонних партнерів: не віктимізуйте, не робіть із нас жертв. Ми маємо вибудувати культуру пам’яті й наближати вимріяне майбутнє. Давайте разом лупати цю скалу. Поколінню нашої молоді варто усвідомити, що в теперішньому світі ми маємо бути конкурентоспроможними й успішними в дуже різних іпостасях. Маємо прагнути здобути хорошу освіту й не просто берегти свою культуру, а розвивати її, осучаснювати та не гребувати новими формами.
Із початком повернення до Криму кримські татари започатковували свій перший бізнес, повертали кухню, садівництво й городництво. Комерцією довелося зайнятися, очевидно, не від хорошого життя?
— Кримські татари стали першими бізнесменами Криму не через вроджену комерційну жилку, а тому, що нас не брали на роботу, бо радянська п’ята графа про національність була дуже й дуже важливою. А виживати якось було треба, тому люди почали вирощувати і продавати городину, щось готувати, торгувати — це й дало нам змогу стати на ноги. Згадую 1990-ті й 2000-ні — тоді ми належали самі собі. Чи була у Криму українська влада? Ні. Якщо хтось так стверджуватиме, то не варто вірити. Кримська влада, та, що була безпосередньо афілійована з Росією, завжди переводила конфлікт «кримські татари — влада» в русло «кримські татари — слов’яни», щоб протистояння тривало на побутовому рівні й людьми було легше керувати.
Чи були спроби знайти й утвердити українські наративи про Крим? Чи справді до 2014 року пошуком таких маркерів ніхто не займався?
— Якщо подивитися на 1990-ті – 2000-ні роки, то в масовій культурі Крим був представлений табором «Артек», гротом Шаляпіна та будиночком Чехова — тобто російськими й радянськими наративами. Кримським татарам залишили Ханський палац — мабуть, тому, що Пушкін написав про Фонтан сліз, а для української ідентичності якоїсь популярної пам’ятки в Криму я навіть не пригадаю. Це ще одне важливе питання — автохтонні географічні назви Півдня України, зокрема Криму. У радянський час зробили все можливе, щоби стерти згадку про те, що там жив корінний народ України кримські татари. Дякую Вахтангу Кіпіані за те, що він свого часу створив карту Криму, на якій показав, як українською слід писати кримськотатарські назви поселень. Це важливий момент повернення своєї історії собі самим. У побудові української політичної нації це той елемент, який дає змогу розуміти одне одного краще, ніж на рівні чебуреків і пахлави.
Наскільки важко сьогодні налагоджувати комунікацію між різними частинами української політичної нації? Чи усвідомлюємо ми себе як певну спільність, єдину в різноманітті?
— Імперська влада й радянська машина добре вміють культивувати міфи та стереотипи. Радянська історіографія успішно роздувала теми, які розділяють. Ідеться про українців і кримських татар, а також про інші народи колишнього СРСР. У публічному просторі дуже довго культивували історію про те, що наша різноманітність — це наша слабкість. Маю цій тезі заперечити. Неймовірно круто було аналізувати у 2014-му, коли люди з Донецька, Криму, Львова працювали разом і отримували набагато потужніший результат, ніж було би поодинці. Бо наша різноманітність — це наша сила, і маємо бути свідомими цього.
Читайте також: Антиномія міжнародного права
Ми діалог почали, і він глибший за якісь побутові речі. Після 2014 року почав оприявнюватися той спільний дискурс, який мають українці та кримські татари. Цей процес почали рухати історики, публічні інтелектуали, митці. Так, у нашій спільній історії не все гладко, і про це теж треба говорити. Але не було так, що ми постійно були тільки ворогами, як твердила російська пропаганда. Нам важливо не створювати нову пропаганду, а виховувати в молоді критичне мислення. Якщо взяти повну версію «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, там є згадки про кримських татар, які жили на Січі. «Сірники», «майдан», «філіжанка», «джезва», «гарбуз», «лелека» і ще дуже багато слів української мови мають тюркське походження.
Крим ханської доби й далі, аж до часу радянізації, — це центр розвитку культури та освіти кримськотатарською мовою, місце, де творилася література й поезія. Чи є ініціативи, які сьогодні показують українцям кримськотатарську літературу?
— Коли нам з Анастасією Левковою спало на думку створити білінгвальний літературно-перекладацький конкурс «Кримський інжир», то нами керувало розуміння, що кримськотатарська мова перебуває на межі виживання і що кримськотатарська література — і класична, і сучасна — відома дуже обмеженому колу кримських татар, а про українців годі й казати. Мені було важливо посилити кримську присутність в українському інтелектуальному середовищі. Конкурс «Кримський інжир» відбувся вже втретє, потім ми організували фестиваль і маємо видати антологію. Бачу, як ми починаємо спілкуватися на глибших рівнях і пізнавати самі себе.
Ашик (у низки тюркських народів народний співець, поет. — Ред.) Омєр — це цілий пласт ашикської поезії ханського періоду, про яку дуже мало знають самі кримські татари. Хотів би, щоб ми дедалі більше всього відкривали. Зокрема й Ізмаїла Гаспринського, який, до речі, також суттєво влинув на творення сучасної турецької мови, Номана Челебіджихана, Юсуфа Болата, Шаміля Алядіна, авторів ХІХ–ХХ століть. Є така річ, як поезія повернення Лілі Буджурової кінця 1980-х років. Це твори російською мовою, що допомогли кримським татарам масово повернутися. Із сучасних авторів важливі Майє Сафєт, Зера Бєкірова, Сеярє Кокче, Аліє Кендже-Алі, Мустафа Амєтов. Вони й іще з десяток авторів творять сучасну кримськотатарську літературу. Якщо говорити про ринок кримськотатарської літератури, то ні, його ще немає. Але його силует уже помітний на обрії. За останні п’ять-шість років кримськотатарської літератури, перекладеної на українську мову, стало в рази більше, ніж за останню чверть століття. Мені дуже хотілося б, щоби кілька десятків фраз кримськотатарською мовою знали й українці. Це не тільки фонетичне, мовне розуміння одне одного, а й велетенський поштовх для самої кримськотатарської мови.
Українці та кримські татари мають досвід життя в СРСР, буття радянською людьною. Що, на ваш погляд, може стати інструментом дерадянізації передусім на рівні мислення й поведінки для нас усіх?
— Для мене освіта й культура — головні засоби, що дають змогу витравити радянськість, перетравити і зрозуміти, що це таке. Ми, українці, — глибоко травмоване суспільство. У нас одні історичні травми наклалися на сучасні. Якщо не проговорюватимемо їх, не працюватимемо з ними, а й далі їх замовчуватимемо й табуюватимемо, то завтра отримаємо homo post-sovieticus у найгіршому варіанті. Інколи в мене є багато запитань до моїх дуже молодих співгромадян, які не пам’ятають СРСР, не народилися там — звідки в них усі ці радянські фрейми?!
Коли я казав про те, що для кримських татар важливо бути конкурентними, то мав на увазі, що треба бути модерними. Якщо в радянські часи нас урятувала наша закритість, то сьогодні врятує відкритість. І не тільки тому, що часи змінилися. Кримські татари сьогодні самі себе відкривають. Окрім того, що сьогодні ми вибудовуємо діалог між кримськотатарським народом і українцями, паралельно вибудовуємо кримськотатарсько-кримськотатарський діалог. Він постає між консерваторами і модерністами, тими, хто живе в Криму, і тими, хто ні. А також між тими, хто виїхав раніше, у XVIII–XIX століттях, і тими, із ким це сталося у ХХ столітті. Відбувається спілкування з діаспорами. Мені дуже важливо, щоб кримські татари зберегли емоційний зв’язок із тими, хто живе в Києві (ті, хто живе тут, не є діаспорою), і тими, хто живе у Криму. Дуже важливо, щоб ми всі були, так би мовити, на одній стороні. Завдяки м’яким інструментам — культурі, освіті, медіа — цей емоційний зв’язок зберігається.
Читайте також: Щедрий дарунок колонізаторам
Нам пощастило, що нині триває століття інформаційних технологій. Хоч би як блокували інформацію, ти її знайдеш. Щодо української політичної системи, то ефективність рішень щодо Криму, на жаль, не залежить від інституцій. Вона залежить від конкретних осіб, які зацікавлені просувати кримський порядок денний, бо він їм не байдужий. Скажу більше: для мене величезним викликом було піти працювати до державних установ. Сьогодні це Український інститут, раніше— Кримський дім. Є питання до себе: «А хто ще, якщо не я?». Сьогодні в Українському інституті я маю широкий спектр завдань. Окрім кримського напряму та громадянського суспільства загалом, ми з колегами налагоджуємо дослідницьку й аналітичну роботу. Але якщо говорити про кримський напрям, то мені важливо, щоб голоси і кримських татар, і кримських українців звучали не в типовий спосіб, мовляв, «ми такі бідні», а щоб ми показували засобами культурної дипломатії, яким унікальним і неймовірним є цей півострів, який насправді український.
Під політику Сталіна щодо депортації потрапила низка малих народів, багатьох із них звинувачували в неблагонадійності й колабораціонізмі, зокрема чеченців. На жаль, сьогодні Чечня є сателітом путінської Росії, а ті представники чеченського народу, які протистоять цьому режиму, живуть в еміграції. Як киримли у Криму не потрапити до тієї самої пастки?
— В Україні одним із моїх улюблених моральних авторитетів є Мирослав Маринович, із яким ми дуже багато говоримо про різні речі. Він каже, як на мене, важливу річ: кримські татари не мають іти шляхом чеченців. Російська окупаційна влада робить усе, щоб ми звернули на цей шлях, щоб з’явився умовний кримськотатарський Рамзан Кадиров. Російська владна машина намагається також створити довкола кримських татар ореол екстремістів і терористів, потенційно небезпечних людей. Цей процес триває вже сім років, від часу тимчасової окупації Криму. Тому для нас сьогодні важливий ненасильницький, мирний спротив, яким він був і за радянських часів. Скажу просту, але аксіоматичну річ. Кримські татари — як бумеранг: хоч би куди нас закинула доля і трагічні обставини, ми все одно повертаємося на батьківщину. Сьогодні ми маємо туди повернутися ще сильнішими, з підготованими інституціями. Бо отримаємо випалену землю.
Ми прагнемо, щоб нарешті було внесено зміни до розділу 10 Конституції України щодо статусу Криму як кримськотатарської національно-територіальної автономії обов’язково у складі України. На це дуже чекають наші співвітчизники на півострові. Якби такий статус у нас був до 2014 року, то я впевнений (хоча історія не любить умовного способу), що окупації Криму не відбулося би. Кримськотатарська національно-територіальна автономія є насамперед не преференцією для кримських татар, а сильним засобом для оздоровлення нашого народу, збереження його мови й ідентичності. Для мене це ще й можливість узяти повноцінну відповідальність за свою батьківщину. Повернення Криму є довготерміновим завданням: ми біжимо марафон, а не спринт, і це усвідомлений факт.
————————-
Алім Алієв народився 2 серпня 1988 року в місті Чирчик в Узбекистані. У 1989 році разом із родиною повернувся до Криму. У 2005 році вступив до Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, де здобув ступінь магістра політології. Випускник Європейської дипломатичної літньої школи при МЗС Чеської Республіки, програми Open World у 2014 році та семінару «Відповідальне лідерство» Аспен-інституту в Україні у 2019 році. У 2014 році став співзасновником громадської ініціативи «КримSOS». Із серпня 2017 року — програмний директор державного підприємства «Кримський дім». Куратор кримських майданчиків на Книжковому Арсеналі, Львівському медіа-форумі, BookForum Lviv. Учасник і доповідач адвокаційних місій у Раді Європи, Європарламенті, ОБСЄ, Раді Безпеки ООН, політичних інституціях країн ЄС та США щодо ситуації у Криму. Член українського ПЕН-клубу. З 2020 року — заступник генерального директора Українського інституту.