Істинна демократія завжди несе в собі безкінечний ризик і невизначеність майбутнього. Водночас, вона єдина з-поміж усіх наявних видів політичного устрою має відносно міцний імунітет проти деградації влади. Державне будівництво у п’ятьох пострадянських країнах Центральної Азії – Казахстані, Киргизії, Таджикистані, Туркменистані, Узбекистані – після розпаду СРСР, однак, здійснювалося за якісно іншою логікою: беззастережна рішучість розвивати демократію, декларована на початку 1990-х, поступово змінювалася риторикою про свій особливий шлях до демократії, який, утім, вів до новочасного авторитаризму. Того авторитаризму, що за самою своєю природою покликаний мінімізувати будь-які ризики і невизначеність, завуалювати суспільну незгоду й гарантувати стабільність.
Пожиттєва влада як норма
Не тільки фактично, а і юридично до когорти центральноазіатських автократій минулого тижня приєднався і кавказький Азербайджан. Відбулося це після того, як на всенародному референдумі, за даними Центральної виборчої комісії, близько 92% громадян підтримали скасування конституційної норми, згідно з якою одна особа може бути обрана на президентську посаду не більше ніж двічі. Інакше кажучи, віднині теоретично перебування у президентському кріслі може бути й пожиттєвим. А чинний президент Азербайджану Ільхам Алієв, обраний на другий термін восени минулого року, може залишитися при владі й після 2013-го.
Слід зазначити, що на цьому референдумі розглядали й інші питання, частина з яких мала справді сутнісний, а не формальний характер, як-от: надання права законодавчої ініціативи 40 тис. громадян, наділених виборчим правом, заборона прийняття на роботу дітей віком до 15 років, гарантування державної опіки дітям, позбавленим батьківського піклування, тощо. Загалом депутати Міллі Меджлісу запропонували 41 зміну до Конституції Азербайджану. І відповідно до офіційних повідомлень усі вони були успішно підтримані абсолютною більшістю громадян. Проте саме ліквідація часового ліміту перебування на найвищій державній посаді привернула увагу правозахисників, західних журналістів, азербайджанської опозиції та Венеціанської комісії Ради Європи.
Опозиційні партії Азербайджану одразу ж заявили про недемократичність запропонованих змін, дехто навіть не визнав легітимності самого референдуму. Так, лідер Демократичної партії Азербайджану Сардар Джалалоглу назвав конституційну ініціативу партії Ільхама Алієва «Ені Азербайджан» «початком процесу прямування Азербайджану шляхом центральноазіатських режимів, де президентська влада, по суті, є пожиттєвою». А голова Партії громадян та розвитку Алі Алієв вважає, що йдеться про законодавче закріплення «династичного режиму, який де-факто вже склався».
Використання референдуму як інструменту легітимації посилення і розростання президентської влади є стандартною формулою в алхімії авторитаризму. Така функція референдумів вельми популярна, наприклад, у Центральній Азії.
У Казахстані в травні 2007 року до Конституції було внесено подібні зміни. Положення про те, що одна особа не може бути обрана на посаду президента більше ніж двічі поспіль, зберігалося, однак поряд з цим вносилося доповнення: «Дія такого положення не поширюється на першого президента Республіки Казахстан», тобто на Нурсултана Назарбаєва. В основних законах решти пострадянських країн Центральної Азії, за винятком Туркменистану, норми про обмеження терміну президентства збережені (щонайбільше два терміни).
Натомість досвід розбудови демократичних режимів засвідчив, що ресурс певної політико-управлінської команди гарантовано вичерпується щонайдовше за два терміни перебування при владі. Брак виборності й незмінність центральної влади є головною пасткою для будь-якого авторитарного режиму. Можна змінити Основний Закон, проте змінити ці фундаментальні закони політичного буття неможливо.
Авторитарні запити кланової системи
Водночас слід визнати, що в країні, де домінує регіонально-кланова система, встановлення авторитаризму є неминучим. Гейдар Алієв, батько і попередник Ільхама Алієва на президентській посаді, декларуючи свою відданість демократичним цінностям, успішно впорався з роллю головного арбітра у складній клановій системі азербайджанського суспільства. І цю роль він передав синові. Багаторівнева кланова система завжди потребує мудрого й сильного арбітра. Інакше – хаос, свавілля, вседозволеність. Всеохопна клановість як природна риса й водночас архаїчна патологія соціуму тією чи іншою мірою присутня в суспільній матерії практично всіх пострадянських країн, причому навіть держав Східної Європи. Приклад України у цьому контексті можна наводити сміливо. Екс-президент Леонід Кучма зумів відносно успішно увійти в роль арбітра у складній грі різних регіональних кланів і груп. Однак у будь-якому разі постає вибір: або розбудова справжньої демократії, хоч би яким болючим був цей процес, або виживання в умовах кланової системи.
Чинна влада Азербайджану публічно вмотивувала своє рішення про зняття обмежень на термін перебування при владі досягнутою «економічною стабільністю та підвищенням рівня політичної культури населення». Впродовж останнього десятиліття Азербайджан став привабливою для прямих іноземних інвестицій країною не в останню чергу завдяки відносно невеликому розміру зовнішнього державного боргу (на 1 січня 2008-го зовнішній державний борг становив $2,1 млрд, або близько 6% ВВП країни). За офіційними даними, Азербайджан демонстрував протягом останніх років одні з найвищих показників зростання ВВП у світі, а рівень бідності в країні знизився з 49 до 15%. Набрало обертів інфраструктурне будівництво: за лічені роки зведено 1300 шкіл, 15 олімпійських комплексів, сучасне житло для біженців із Нагорного Карабаху. Один за одним реалізовані надстратегічні міжнародні енергетичні проекти, де роль Азербайджану є ключовою. Наприклад, 2006 року було введено в експлуатацію нафтопровід Баку–Тбілісі–Джейхан, 2007-го – газогін Баку–Тбілісі–Ерзерум.
Однак за умов економічної кризи неминуче зменшується приплив іноземних інвестицій, урізається фінансування соціальних програм. Як наслідок – змінюється ставлення людей до політичної опозиції. Конституційні інновації можна розглядати і як форму протидії радикальним настроям та спробам опозиціонерів посилити свої позиції за рахунок критики дій влади в умовах кризи.
…Восени минулого року азербайджанські інтелектуали, митці й політики дуже активно обговорювали проблему формування своєї національної еліти. Приводом послугувало інтерв’ю відомого азербайджанського кінематографіста, письменника Рустама Ібрагімбекова газеті «Правда», в якому він ось що сказав про національну еліту Азербайджану: «Те, що від неї збереглося, відкинуто на узбіччя життя. Країна без національної еліти не має майбутнього. Тому що механізм викидає на поверхню не найкращих, спрацьовують сімейні, грошові, регіональні, корупційні міркування». Вочевидь, Азербайджану, як і Україні, не вдалося уникнути девальвації етичних цінностей на тлі розбурханої комерціалізації всього й вся. Відповіддю на нові виклики може бути авторитаризм, а може, і хаос. У кожного своя історія.