Лосєв Ігор

Доцент НаУКМА

Альянс ватніків і фраків

Політика
28 Серпня 2014, 17:55

На Донбасі є дві специфічні групи населення, які можна умовно назвати ватніками і фраками (або «малиновими піджаками», був такий «спецодяг» бізнесменів-нуво­ри­шів, усіляких крутих, кримінальних і напівкримінальних елементів у 90-ті роки минулого століття).

«Ватніки» – це назва патерналістського і люмпенізованого населення (вони ж «совки», homosovieticus), геть позбавленого схильності до самодіяльності, що не здатне брати на себе відповідальність за власне життя і власний добробут. Воно абсолютно залежне (насамперед ментально!) від влади, яку сприймає як сакральний феномен – «цар, Бог і військовий начальник». Ідеальним соціальним і державним устроєм вважають Радянський Союз.

Їхні потреби зводяться майже виключно до їжі, одягу, житла та ще нескладних розваг: чарка, бійка, футбол. «Високі матерії» викликають роздратування, а часом навіть лють. Російську Федерацію вони сприймають як сучасну форму СРСР цілком у дусі радянського пропагандистського слогана 30-х років ХХ століття: «Сталін – это Ленин сегодня». І подачки, і покарання від усякої влади приймають як норму, однак дуже важко звикають до ліберальної та гуманістичної системи правління, що справляє на них враження слабкої і нікчемної. Ідеалом мають життя просте, рослинне, без вигадок, коли влада все скаже і розкаже. Дуже вороже ставляться до тих, хто має якісь не схвалені начальством переконання, до тих, хто дозволяє собі не співати в загальному хорі, демонструвати нонконформістську поведінку.

Некороновані «королі», «герцоги», «графи» і «барони» Донбасу перетворили його на територію фінансово-промислового феодалізму, на державу в державі, на «острів»

На щастя для українського суспільства, ватніки не становлять абсолютної більшості населення Донбасу, але є дуже значним і ваговим сегментом тамтешнього соціуму, масовою основою, базою всіх про­ро­сійсь­­ко-про­ра­дян­ських рухів і настроїв.

«Фраки» – це донбаська сучасна еліта, що зросла внаслідок самовисування в період первинного нагромадження капіталу і соціальної метисації вчорашнього партгоспактиву: комуно-радянсь­кої, комсомольської та чекістсько-суддівсько-про­курорської номенклатури і червоного директорату з «цеховиками» й бандитами. Такі процеси відбувалися по всій Україні, але на Донбасі вони набрали гротескно-зоологічних форм на тлі культу радянщини і вторування Москві як центру соціально-культурного всесвіту донбаських фраків.

На решті території України ситуація пом’якшувалася наявністю національно-державницької ідеологічної течії, такою-сякою, нехай навіть символічною, українізацією. На Донбасі, як і в Криму, ніякої українізації, хоч би що казали деякі надмірно вразливі жителі тих країв, не було.

У процесі позначення території місцевими донбаськими фраками ставку було зроблено на російсько-радянську як єдино бажану на Донбасі ідентичність. Оскільки тамтешню людність саме на тому 70 років комуністичної влади виховували, то доволі легко й невимушено стався ідеологічний альянс ватніків і фраків, що згодом, природно, призвело до утворення «ДНР» і «ЛНР». Однак ватніки самі по собі, фраки самі по собі нічого не зробили б, а останні не мали б соціальної «піхоти», керованої маси.

Читайте також: Велике розмежування з Росією

Тільки їхній альянс плюс вирішальний чинник, першопоштовх – Кремль – дали феномен потужного збройного заколоту, організованого Росією з використанням донбаських фраків і місцевої «ватної» біомаси.

Московська журналістка Євґєнія Альбац, яка в період перебудови опублікувала чимало викривальних статей про діяльність ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ, досліджувала також прихід до влади в Німеччині нацистів у 30-ті роки ХХ століття. Вона дійшла висновку, що Гітлер, ніколи не здобуваючи на виборах більше ніж 40% голосів, не мав шансів прийти до влади без зради Веймарської республіки німецькою фінансово-промисловою елітою в особі Круппа, Тіссена, Фліка та інших, які зробили все можливе, щоб унаслідок кулуарних оборудок привести до керма нацистського ватажка. Зусиль плебсу, ватніків, дрібних крамарів не вистачило б… Аналогічні явища ми бачимо на Донбасі. Без співпраці, допомоги, фінансування, провокування з боку фраків, без їхнього активного служіння Кремлю не було б сьогодні війни в цьому регіоні.

Не було б її без зради України фінансово-промисловою елітою Донбасу. Цікаво, що нардеп Микола Рудьковський розповідав, як під час відвідання одного міста на Донбасі заступниця голови міської адміністрації повідомила йому: «Нам казали, що треба просто похитати ситуацію і нам збільшать субсидії. Але ж ніхто не думав, що нас будуть бомбувати».

Зрозуміло, що казали не перші-ліпші люди з вулиці, а донбаські «авторитети».

Отже, стає абсолютно очевидним, що без зміни (докорінної!) керівної верстви в регіоні на краще годі сподіватися. Один із радників президента Петра Порошенка після відвідин Донбасу в ентузіастичному екстазі заявив: «На Донбасі нічого не можна зробити без Ахметова!». Навпаки, у цьому регіоні нічого не можна зробити з Ахметовим, Єфремовим, Левченком, Лук’янченком, Рибаком, Штепою, Кравченком, Самсоновим та подібними до них. Ідеться, до речі, не так про осіб, як про явище, феномен.

Читайте також: Тоталітарний рецидив

Ці некороновані «королі», «герцоги», «графи» і «барони» Донбасу, що перетворили його на територію фінансово-промис­ло­вого феодалізму, на державу в державі, на «острів». Його постійно відтворюватимуть як такий собі антиукраїнський, геть промосковський «бантустан», весь час граючи на геополітичних інтересах Кремля в Україні.

Вони не здатні збагнути, що це закінчиться в результаті безперспективних ігор крахом самого Донбасу, оскільки він потрібен Москві лише як таран проти України, як нова Донецько-Криворізька республіка (було таке більшовицьке сепаратистське псевдодержавне утворення на Сході України після жовтневого перевороту), а не сам по собі.

Поки що це мафія імені Януковича намагається за будь-яку ціну врятувати той керівний прошарок регіону, що плекав на Донбасі понад 20 років сепаратистські промосковські настрої, а нині активно сприяє «ДНР» і «ЛНР». Колишній представник Януковича у ВР Юрій Мірошниченко на одному ток-шоу буквально волав, вимагаючи амністії для тих на Сході, хто співпрацював із терористами і сепаратистами. Але швидко з’ясувалося, що йдеться не про сантехніка Васю, який із похмілля почепив колорадську стрічку, і не про слюсаря Федю, який знічев’я схопив рушницю, а про мерів донбаських міст і голів тамтешніх державних адміністрацій, що перейшли на бік «ДНР» і «ЛНР». ПРУ (тепер Партія регіонів України перейменувалася в Партію розвитку України) хоче зберегти на Донбасі свій «золотий» кадровий фонд, а відтак увічнити власне панування в регіоні, щоб там нічого не змінилося.

Ніяка люстрація у вигляді виборів (наївна мрія Порошенка – «вибори – найкраща люстрація») там не спрацює. Адже десятиліттями створювалася специфічна електоральна система на основі адмінресурсу, кримінального терору, потужної пропагандистської машини зомбування, формувалися механізми залякування і підкупу, тотальна корумпованість усіх структур, відсутність будь-якого незалежного контролю. Лише після зламу цієї системи, після радикальної десепаратизації можна буде проводити на Донбасі голосування, децентралізацію і ліквідацію державних адміністрацій. Зробити це зараз – політичне самогубство України на Сході.

Читайте також: Тил Батьківщини

Нині на порядку денному радикальне оновлення місцевої влади Донбасу за допомогою призначень, а не виборів. Інакше до влади з тріумфом прийдуть фраки і ватніки з колорадськими стрічками. Якби в 1945 році американці, британці й французи провели в Західній Німеччині вільні вибори, до влади переможно повернулися б нацистські блокляйтери, гауляйтери і рейхсляйтери. Перегони там зрештою відбулися, але тільки після докорінної денацифікації. Необхідно формувати нову донбаську еліту з тих жителів та уродженців Донбасу, які зі зброєю в руках вставали за єдину Україну в складі добровольчих батальйонів. Це найкращі кадри для місцевих адміністрацій, для донбаських структур МВС, СБУ, ГПУ.

Треба повністю переформувати інформаційний простір Донбасу. І не тільки позитивно-заохо­чувальним способом, а й заборон­но-каральним: усі видання сепаратистів та терористів мають бути закриті, а пропагандони «ДНР» і «ЛНР» покарані. Конче необхідно змінити функціонування системи освіти краю, бо не може бути так, як мріяв регіонал Микола Левченко, щоб у різних регіонах України були різні історії та різні пантеони героїв. У єдиній країні це неможливо. Культурна політика не може будуватися на засиллі російської попси і суцільній кобзоніаді (від Іосіфа Кобзона). Багато треба і можна переробити. Щоб була політична воля офіційного Києва. Як справедливо зазначив Євген Городнічук із міста Лозова Харківської області, поранений боєць АТО, що зараз лікується в шпиталі: «На Сході потрібна інша політика на державному рівні. Якщо залишити все так, як є, рано чи пізно там знову вибухне».