І хоча бувають фести, де одночасно працює 13 сцен, у випадку AJF навіть трьох достатньо, щоб за чотири дні скинути кілька кіло, бігаючи туди-сюди, а в результаті не почути всього, що збирався. 2016-го AJF, можливо, і не увійшов в історію, як минулого (Гербі Генкок та Вейн Шортер вперше за років 20 відіграли понад 2 год), але й зараз є від чого зойкнути. Річ ось у чому: щоразу, коли людину запитують, що таке джаз, вона або цитує заяложену фразу «якщо ти про це питаєш, то так і не збагнеш», або ж просто стоїть у розпачі й не може нічого сказати. Що відповісти про жанр, який увібрав усе, що трапилося за останні 100 із лишком років у світі музики? Цьогорічний AJF продемонстрував це ще, ще і ще раз.
Forte
Най-най-джазовіший журнал JazzTimes уже двічі включив AJF до свого рейтингу найкращих фестів. Навесні 2016-го британський The Guardian включив Alfa Jazz Fest до ТОП-10 європейських джазових фестивалів, а телеканал Mezzo вже вдруге приїжджав знімати.
Найбільшим «розпачем» цьогорічного AJF стала… відсутність протестувальників. Нарешті активісти «почули» організаторів, котрі виклали грошенят на доброчинність. Тобто коли у 2014-му AJF збирав гроші для сімей загиблих українських бійців, цього мітингувальники не хотіли чути, а от і трьох років не минуло, як почули. Є шанси, що ще через три роки дехто з них почує і музику, яка є на фесті Відсутність протестувальників якось навіть викликала сум, адже вони попередні два роки додавали перцю, а це корисна річ. Утім, і без них вистачало перцю й драматизму, але вже на сцені.
Рок-фестиваль?
Есперанса Сполдінґ та її новий проект Emily’s D+Evolution
Це справжній екстрим, коли ти чекаєш на молоденьку красуню, котра з контрабасом — така відкрита й життєрадісна — заспіває тобі якогось ніжного джазового стандарту, а виходить ота сама дівчина в короні й із бас-гітарою та розносить залишки твоїх мізків, а потім ще тупцяє по них.
Якщо ви спостерігали за різнобарвною діяльністю цієї прекрасної (у віх сенсах) басистки та вокалістки, то могли підозрювати, що одного дня вона щось подібне утне. Але ніколи не думали, що це станеться у вас на очах.
«Funk the Fear, Live Your Life» («До сраки страх, живи своїм життям»), — повторює вона в одній зі своїх пісень. Легко казати 31-річній дівчині, у якої є чотири нагороди Grammy та від якої нібито всі знають, чого чекати, й усі чекають. Виконавицю, вочевидь, задовбав той марафон, і вона вирішила перепочити й утнути щось, що… зіпсує бізнес, але покаже її в іншому світлі. Емілі — це її друге ім’я. Зникла зачіска в стилі «афро», що ширша за її статуру, з’явилися великі окуляри «ботаніка» й дуже-дуже погані думки в голові. Таке відчуття, що вона взяла замість контрабаса бас-гітару, щоб нею легше було бити по голові публіку.
На відміну від себе попередньої її альтер-его Емілі не бажає мати контакту з аудиторією, а хоче показати: «я в домікє», «я вам не фотомодель, а в мене ще й мозок є, а в ньому теж щось є».
Якщо ви не зрозуміли того, що написано тут про Есперансу Емілі Сполдінґ, мушу вас заспокоїти: мало хто взагалі збагнув, що відбувалося на сцені того вечора. Захоплення сюрреалістами та Семюелем Беккеттом джазовому музикантові не світить нічим хорошим. Навіть якщо ви друзі з дружиною президента Обами.
Читайте також: Лі Шень: «Музика — це мистецтво часу»
Якщо нещодавно матеріал з альбому, що вийшов у березні нинішнього року, вона виконувала як простий концерт, де розповідала про кожну з пісень, зараз це театральна постановка, до якої на вході варто було б додавати роздруковане лібрето, як у нормальних оперних театрах (це зауважив не один глядач шоу). Тут поєднання мистецтв і контекстів: світло важить не менше за звук, а троє бек-вокалістів навчилися хореографії. Тобто це було повне мегапрофесійне поєднання не лише жанрів, а й мистецтв узагалі.
Маленька дівчинка, яка преться від важкого психоделічного блюзу гурту Cream (за словами самої Сполдінґ) і примудрилася увібрати в один перфоманс стільки, що слід передихнути трохи.
Від стародавніх греків, середньовічного театру, Курта Вайля з Брехтом, Карла Орфа та бродвейського кабаре до чогось у дусі King Crimson, Pink Floyd та рок-опери Jesus Christ Superstar. Це, по суті, і була рок-опера, у яку вмістили стільки контекстів, що не кожен прихильник знає. До того ж такі драйв і гучність, що апаратура зашкалювала, при тому що окрім бек-вокалістів та дозаписаних плей-беків у неї були лише прекрасний гітарист і барабанщик.
Можливо, вдруге більшість людей і не захоче почути цей букет музичної неадекватності, але Емілі того від вас і не вимагає.
Пет Метіні
Мабуть, переважна частина людей приїхала до Львова саме послухати його, і їй усе одно, що він виконуватиме. Адже Метіні — давно визнаний геній гітари та непересічний композитор-імпровізатор. Тим більше він був у Києві ще далекого, голодного на музику 1987-го, а відтак має чи не релігійно-канонічний статус для джазових фанів України.
Він приїхав із простою, без зайвих «концепцій» фестивальною програмою. Тут Метіні заграв навіть власні композиції зі свого першого альбому 1977 року «Bright Sized Life». І знаєте, звучить досі актуально. Адже іноді важливо не що, а як.
Метіні — неймовірний гітарист, у грі якого є ота оптимальність між емоціями та технічною виваженістю: він уміє грати все на будь-якій швидкості, але не рве струни в запалі. Швидкість і таймінг у музиці чимось схожі на швидкість керування авто: головне не перестаратися. До того ж Метіні, 
попри свої численні нагороди, для яких у нього є, мабуть, окрема кімната (інакше не влізуть), впродовж кар’єри дуже різний. Від майже попси до якогось експериментального авангарду. І значну частину власного розмаїття він продемонстрував у Львові.
Власне, навіть якщо ви й не належите до запеклих фанів Метіні (як і я, до речі), маєте усвідомити, що він геній. Просто подивіться на грацію танцю його пальців по грифу гітари. До речі, почавши з хорошого, перевіреного джазу, закінчив якимось диким рок-н-ролом, як і більшість виконавців на фесті. І не дивно, бо, як і всі нормальні музиканти, любить дуже різну музику.
Артуро Сандоваль
Цей кубинець з американським громадянством є легендою афрокубинського джазу. Протеже самого Діззі Ґіллеспі, віртуоз і так далі — ти ніби знаєш, чого від нього чекати, адже всі впевнені, що старі зірки не міняються… А тут раптом на тобі (задля правди треба сказати, цю фестивальну програму дядько вже не раз демонстрував у Європі). На трубі він грав не надто багато, хоча показав усе, на що здатен: від просто стильної гри старої школи до своїх фірмових «фішок», коли труба звучить у якійсь захмарно високій тональності або так низько, як тромбон. Понад те, він співав, причому не гірше за того самого Курта Еллінґа, і грав трохи на клавішних і перкусії. От такий трубач.
Читайте також: Йоганнес Торель: «Музика рефлексує, зберігає певні національні елементи, але не це головне»
За настроєм і стилістикою це було десь у діапазоні між бі-бопом Чарлі Паркера, кубинськими Buena Vista Social Club, Weather Report та якимось карколомним — не здогадаєтеся — рок-н-ролом початку 1970-х. До того ж він трохи поспівав горловим співом і пограв на дримбі. Грайливий кубинський вуйко…
З погляду звичайного джазового фаната це був другий за гучністю, але найдрайвовіший концерт на фесті. До того ж Сандоваль — один із тих, хто відмовився виступати на окупованому півострові Крим і хто своїми спічами зі сцени дав зрозуміти, що петрає в тому, що в нас коїться.
Джазовий фест?
Дайанн Рівз
Десятки років джазового співу не минають просто так. Потужний вокал, але водночас вишуканий стиль і вміння подати тему так, щоб люди її почули. А також відкритість. Прекрасний класичний джаз, грув, стандарти. Шкода лише, що вона приділила не надто багато уваги своєму новому альбому, де виконувала не тільки джаз, а й пісні видатних людей, які не належать до джазу.
Натомість Рівз наприкінці виступу хвилин 20 «розгойдувала» публіку, співаючи з нею. Кайфово бачити, як класична джазова співачка вміє звернення до нашого народу перетворити на пісню, а перелік учасників свого квартету — на реп під музику, а потім знову змусити аудиторію співати.
Бренфорд Марсаліс та Курт Еллінґ
Свій новий доробок квартет саксофоніста Марсаліса (з клану Марсалісів) разом із супервокалістом Куртом Еллінґом видали буквально нещодавно. Квартет нині вважається одним із найкращих постбопових акустичних колективів світу, а сам Марсаліс — прогресивним і вкрай актуальним для двох-трьох поколінь саксофоністів. (На щастя, він творчо не має стосунку до брата Вінтона: вони як дві протилежності. «Нас шестеро братів, але двоє виявилися розумними й не стали музикантами», — жартував Бренфорд.)
Курт Еллінґ, вокал якого багато хто порівнює зі співом Френка Сінатри, насправді джазовіший за старшого колегу. Під час концерту вони з Марсалісом навіть устигли якимось боком зачепити «A Love Supreme» Джона Колтрейна. Еллінґ уміє будь-яку пісню подати так, що ти її зрозумієш, навіть якщо джазу ніколи не чув. Він навіть співає босанову португальською.
Головне, що вони не намагалися нікого вразити, а просто кайфували на сцені, повсякчас створюючи моменти, які змушували забути про все й просто слухати.
Ларс Даніельссон
Як нині каже молодь, йому «+100 в карму» за найтихішу музику на AJF. Цей шведський контрабасист, віолончеліст і композитор якось був у Києві з неймовірним концертом. Але дива трапляються, і цей виступ був не менш неймовірним, хоча й не таким камерним. Ті люди з явно вираженою європейською академічною освітою примусили замовкнути в залі навіть найзапекліших любителів «поговорити про музику».
Від навіть солоденького мелодійного загравання з аудиторією до рок-музики та рефлексій на «Пасакалію» Й.-С. Баха («Три у мене вже є, це четверта», — сказав він).
Читайте також: Клод Деланґль: «Коли гарна музика не єднає різних людей, вона не виконує свого завдання»
«А зараз ми виконаємо нашу нову пісню, взагалі вперше, — каже Даніельссон. — У неї навіть назви ще немає… Але, гадаю, наразі вона називатиметься просто «Lviv».
Звісно ж, закінчили вони повним рок-н-ролом. Але тихим.
Мішель Каміло
З погляду організації було явною помилкою ставити тріо «вогняного» піаніста Каміло після інтровертного Деніельссона. Каміло — кумир багатьох піаністів і просто меломанів — звучав, ніби Рахманінов під газом у борделі портового міста, змішуючи танго, самбу, класику та джаз у якусь зливу надмірного адреналіну. Його поводження з роялем можна змалювати давньою російською приказкою: «Бйот — значіт любіт».
Кожній музиці свій час. Тут трохи не втрапили. Буває.
(Але закінчуймо про західних зірок, адже фестиваль, як на нас, дуже великий, а папір не гумовий.)
Українці
Щороку на AJF українських виконавців слухати стає дедалі цікавіше. Іноді навіть цікавіше, ніж запрошених зірок. І питання не в тому, що вони зростають технічно — це десята справа. А в тому, що в них прокинулося відчуття власної ідеї, ідентичності, розуміння того, навіщо ти це робиш. Те, що вирізняє просто хорошого музиканта від дуже хорошого.
Нині український джаз (як і деякі інші жанри) перебуває на такому злеті, що варто стежити, аби потім не було «соромно за змарновані роки». І це, зокрема, результат того, що наші все частіше наживо бачать видатних колег. Це саме стосується й простих меломанів. Одна справа слухати запис, а інша — на власні очі бачити, як працює той таємний механізм. Адже музика, як не крути, — це не лише натхнення та ідея, а й механізм.
Вадим Неселовський та оркестр INSO-Львів. Піаніст, композитор та аранжувальник родом з Одеси, Неселовський уже давно мешкає в Нью-Йорку й працює з дуже крутими джазменами. Він приїздив до нас 2014-го на AJF. А влітку 2013-го в коледжі Berklee, який закінчив і в якому нині викладає, зробив концептуальну програму «Концерт для українського народу», кошти від якої пішли на доброчинність. Цього разу забажав працювати з львівським академічним оркестром.
Як відомо, наші академічні симфоністи патологічно не вміють свінгувати. Втім, Неселовському вистачило мудрості виконувати музику, щоб ніхто не бачився «недолуго». Найкраща цитата з концерту: «Взагалі я написав цю п’єсу для видатного вібрафоніста Ґері Бертона. Але, як бачите, виявилося, що її можна зіграти і з оркестром. І навіть без фортепіано».
Останні роки на Неселовського в нас люди йдуть не менш охоче, ніж на американських зірок. І це справедливо. Він теж, по суті, американська зірка.
Андрій Прозоров зі своїм тріо. Тріо він зібрав в Австрії, де вже живе 100 років. Контрабас, акордеон і Прозоров на сопрано-саксофоні — це те, що варте з’їсти до останньої краплинки. Суміш танго й чогось на кшталт джазу — Прозоров не зациклюється на жанрових правилах, у нього цікава техніка виконання й не менш цікаве мислення. Позаторік він також грав зі своїм постійним колегою австрійським українцем Іллею Алабужевим: їхній виступ збігся з концертом на головній сцені — це той випадок, коли варто було лишатися слухати наших, аніж заморську зірку.
UA Big Band під керуванням знаного викладача, диригента, композитора та піаніста Майкла Абене. У бенді, який складався переважно зі студентів або випускників Інституту музики ім. Глієра, вирізнявся наш трубач і бендлідер «український Дюк Еллінґтон» Денніс Аду. Майкл Абене — це, звісно, добре. Але є закономірність: усе, буквально все, де присутній Аду, звучить прекрасно. Ну й так: якщо ви не чули цього, то не здатні уявити, наскільки по-дорослому та по-американському може звучати, по суті, молодіжний оркестр.
Перелічувати всіх музикантів — марна справа. У нас тут, даруйте, не «жовті сторінки українського джазу». Просто затямте: український джаз щодня стає дедалі цікавішим. І він тут, у нас вдома і зараз.
P. S. Звісно ж, Джамала. Хто тільки про неї не писав. Облишимо пафос, адже вона сама безпафосна, чудова людина, яка, здається, так і не «зазіркувалася» ані до, ані після перемоги на Євробаченні. Але заради її виступу AJF розтягнувся на п’ять днів.
Насправді Джамалу як таку багато в чому «роблять» музиканти, що з нею, а їх на сцені було дуже багато, і вони одні з найкращих у країні. І головне — співачка без папірця пам’ятає не лише їхні імена, а й імена звукорежисерів та освітлювачів. У деталях уся правда. Ну й у тому, що вона на весь світ через YouTube (у прямій трансляції з фесту) співає українських, вірменських, кримськотатарських пісень, а також щось там фанкове й соулове — руйнує стереотипи та кордони.
P. P. S. Автор перепрошує у всіх українських виконавців, яких не назвав. Рано чи пізно це станеться. Ви робите неабиякий внесок у нашу культуру та виховання почуттів.