Коммунизма как-то не хватает, без коммунизма все стало гораздо хуже. Горизонт коммунизма, который существовал в Советском Союзе, косвенно влиял на страны Запада, и они благодаря этому развивали свое «государство всеобщего благосостояния», которое ныне находится в ситуации полуразвала».
Пані Дьоґоть, висуваючи аргументи на користь тоталітарного світогляду, здається, припускає, що розвиток країн Західної Європи був визначений «обрієм совєтського комунізму». Це, вочевидь, цікава, ба навіть новаторська теза. Погодившись із таким поглядом, дуже легко дійти твердження, що «коммунизма как-то не хватает, без коммунизма все стало гораздо хуже», тож унаслідок цього Захід «находится в ситуации полуразвала». Важко повірити в те все, але ж слова написано чорним по білому. Саме так відомий критик обґрунтовує користь міжнародного мистецького проекту «Діти хочуть комунізму», у якому серед понад 40 учасників є і прізвища двох киян.
Логіка висновку пані Дьоґоть залізна й відповідає принципу, що все на світі логічне, а якщо не логічне, хтось нам логічно витлумачить, що воно таки логічне. Якщо поширити цю, безперечно, свіжу думку, здійснивши невеличку зміну в тексті інтерв’ю, а саме підставивши замість слова «комунізм» «фашизм», дістанемо ось що: «И вообще фашизм являл собой горизонт какой-то альтернативы. У современного капиталистического мира альтернативы нет…
…Исчезновение фашизма с карты мира и главным образом с горизонта наших надежд и ожиданий плохо сказывается и на политической ситуации, и на художественной ситуации, поэтому художники сохраняют эту форму фашистских отношений и фашистских ожиданий. Есть, конечно, люди, у которых это слово вызывает аллергию, но аллергия, как известно, лечится применением аллергена в небольших количествах. Поэтому я бы советовала вылечить эту аллергию как раз рассмотрением вопроса фашизма в тот момент, когда он перестал царить…»
Звучить неприємно, правда?
Замість вступати в глибшу полеміку з шановною кураторкою сучасного мистецтва я здійснив просту операцію заміни двох термінів, двох уявлень. Ніби те саме, але все-таки… Це все можна було б назвати лінгвістичною забавкою, стилістичною фігурою, грою слів, якби не глибший підтекст, який хоч-не-хоч відкидає таку можливість. Річ очевидна, немає простого знака рівності між такими поняттями, як комунізм і фашизм, але, коли слово «комунізм» відроджується як уявлення повноправне, ба більше, знову сподіване й навіть напророчене вустами інтелектуалів та митців, я відчуваю не тільки звичайну банальну алергію, а й те, як мені сипле морозом поза шкірою: гарячки ще немає, а тіло вже опановує дрож. Легкість і регулярність, із якою повертаються комуністичні фантасмагорії, що їх виражають організатори проекту «Діти хочуть комунізму», просто приголомшує: «Комунізм — це космос, поглинутий чорною дірою 1989–1991 років. Космос, що містить у собі множину комунізмів: то формування нових суспільств, вільних від власності, то громади тубільних жителів, то довгу історію антифашистського опору, то егалітарний містицизм, то діалектичне скасування капіталізму з використанням внутрішньої динаміки, то зони опору, які не піддаються привласненню з боку капіталізму, то всеосяжну людську солідарність і товариськість, а з ними й політичний вимір чуття, яке називають любов’ю. Це гіпотеза загального визволення. Це все ще не досліджене». Не більше й не менше. Звідси вже надто короткий шлях до сентиментального повороту, повороту до комунізму, баченого як радикальне заперечення теперішніх ліберальних режимів, які утверджують експлуатацію, нерівність і відкидання, бо ж «тот капитализм, в котором мы живем сегодня, — неолиберальный капитализм, — потерпел полный крах».
Єкатєріна Дьоґоть закінчує своє інтерв’ю так: «Пора уже сказать всему остальному миру, что это очень важно не только для мира искусства».
Очевидно, тут найслушніший час зауважити, що начебто невинні ігри розчарованих «дітей» у комунізм можуть породити непередбачену реакцію у формі його alter ego — звичайного фашизму, а цього сучасні митці із притаманною їм яскраво вираженою лівою орієнтацією, поза сумнівом, не прагнуть.