Нещодавня відповідь вже експрем’єр-міністра Словаччини Ігора Матовича про обмін українського Закарпаття на російську вакцину проти коронавірусу «Спутник V» — це невдалий жарт чи у Словаччини є якісь сентименти щодо українських територій?
— Немає сентиментів. Це був невдалий жарт. Закарпаття ніколи не було частиною Словаччини. Цікаво, що ми з Закарпаттям поділяли одну історію понад тисячу років. Ми були частинами тих самих держав: Угорського королівства, Габсбурзької монархії, потім Чехословаччини. Лише під час Першої Чехословацької Республіки (це міжвоєнний період) існував конфлікт між елітою Підкарпатської Русі та Словаччини щодо кордону. Він був відчутним під час адміністративної реформи 1928 року у першій Чехословацькій республіці. Чехословаччина тоді була розділена на чотири провінції: Чехія, Моравія, Підкарпатська Русь та Словаччина. Еліта Підкарпатської Русі (зокрема губернатор Григорій Жаткович) хотіла, аби Пряшівщина була частиною Підкарпатської Русі.
Після Другої світової війни вже згаданий кордон став кордоном між Чехословаччиною та Радянським Союзом. Тому ми не маємо історичних сентиментів щодо українських територій. Навпаки: я б сказав, що є інстинкт захисту південного кордону, тому що він також мінявся. І не лише він. Кордони Словаччини змінювалися упродовж історії. Словацька еліта розуміє це дуже добре, тому нам потрібні такі умови та міжнародний порядок, який в принципі не може ставити під сумнів чинні кордони. Інакше це кінець для Словаччини. Тому питання позиції щодо Криму однозначне. Навіть словацькі русофіли, такі як Роберт Фіцо (експрем’єр-міністр Словаччини, голова партії «Курс — соціальна демократія». — Ред.), не мають сумнівів, що Крим — це частина України. Інтересом Словаччини є українська територіальна цілісність.
Читайте також: Ударні армії та інші атрибути російських намірів
Щодо Ігора Матовича, то це тип політика, який з’явився після фінансової кризи 2008 року. Він популіст. Це наш Володимир Зеленський, але в гіршому варіанті, на мою думку. Найкраще, що цей популіст зробив для Словаччини — те, що завдяки йому закінчився період правління Фіцо. Це дуже важливо. Але виявилося, що він добрий бунтар, але не дуже добрий менеджер.
Згідно з різними опитуваннями, словаки — найбільш проросійська нація в ЄС. Як цей проросійський сентимент впливає на відносини з Україною?
— Гадаю, що зараз фактор його впливу набагато менший, аніж був у 1990-х. Спробую вам пояснити ґенезу цього фактора. Кожна країна має таку схему, де прописано, хто «ми», а хто «вони»: з ким ми товаришуємо, а хто є ворогом. Якщо подивитися, власне, проти кого ми шукали приятелів — це були Будапешт, Відень і Прага. Тільки Київ і Варшава не були столицями Словаччини, а у всіх інших сусідніх державах були наші колишні столиці. А де ми знаходили союзників? У Москві та Берліні.
У XІX столітті під час Весни народів словацька еліта домовилася з імператором у Відні, що словаки допоможуть придушити Угорську революцію, а натомість отримають більше прав. Однак коли все це закінчилося, Відень домовився з Будапештом. Було створено дуальну монархію. Це була зрада, фрустрація, травма. Тоді словацький лідер Людовіт Штур написав такий собі політичний заповіт — «Слов’янство і світ майбутнього». Це був меседж, що нам потрібна Росія тут, інакше угорці, австрійці та німці диктуватимуть нам свої умови. Словаччині була потрібна Росія як фактор балансу впливу. Ця книжка стала Біблією для всіх політиків на наступні пів століття. У другій половині XIX століття, коли розпочинається мадяризація та закриваються словацькі школи, ця книжка була підпільною, розповсюджувалася по осередках словацької національної програми. Отже, цей політичний заповіт Штура достукався до певного національного коду.
Читайте також: Світові ЗМІ про ескалацію на кордоні: Москва хоче залякати не стільки Україну, скільки «партнерів» в ЄС
Другий важливий фактор — радянське визволення після Другої світової війни. Третій — це події 1968-го року. Тоді Радянський Союз скористався словацьким націоналізмом проти чеського комунізму, я б це так назвав. Так, Москва витягла з тюрем тих, кого чеські комуністи посадили як словацьких буржуазних націоналістів, і поставила їх до керівництва Чехословаччиною. Такою була доля, наприклад, словака Ґустава Гусака, який з весни 1969-го року був першим секретарем Компартії Чехословаччини. У 1970—1980-х роках влада в Чехословаччині була в руках словацьких комуністів. Це була гра СРСР. Окрім того, Чехословаччина замість унітарної держави стала федерацією. Словаччина отримала уряд, інституції в межах федерації. З точки зору словацького націоналізму це було позитивно. Ще один важливий фактор — це індустріалізація Словаччини у 1960—1970-х роках. Ми були відсталою, аграрною країною порівняно з Чехією, де промисловість була розвинена ще у 1930-ті роки. Рішення цієї індустріалізації придумали генерали Варшавського пакту, тому що вони готувалися до війни, а та мала розпочатися на кордонах Чехословаччини та ФРН. В тилу треба було інвестувати у виробництво танків та артилерії. У західній та центральній частині Словаччини з’явилося у зв’язку з цим 20 потужних заводів. Навколо них виросли містечка, відбулася урбанізація. 40% виробництва Словаччини у 1989 році становила збройна техніка за радянською ліцензією. Покоління моїх батьків цей процес розуміє як індустріалізацію, яка перетворила країну з бідної відсталої на індустріальну. Те, що в нас зараз є стільки інвестицій у машинобудування — це не тільки тому, що ми створили умови для бізнесу. Також це й конверсія того збройного виробництва на автомобільне. Старше покоління розуміло радянський період як певний позитив. Це вирізняє словаків. Чехи більше втратили, ніж отримали від цього періоду. А в Словаччині період комунізму сприймається як модернізація.
Ми, словаки, придумали собі Росію, якої в реальності ніколи не існувало, але ми віримо, що вона саме така. Це частина нашої ідентичності — наша власна Росія, якої не існує, але ми собі її придумали й очікуємо, що вона нам допоможе. Про цю допомогу говорив Владімір Мечіар (перший прем’єр-міністр Словацької Республіки. — Ред.), коли повертався з Москви у 1991—1992 роках. Він тоді говорив: мовляв, я привіз 100 тисяч робочих місць, — люди вірили, але цього ніколи не було. Потім Роберт Фіцо говорив про те, що буде великий проєкт залізниці з Китаю до Відня через Словаччину. Люди, на жаль, не бачать, що ми є на ринку ЄС. Є натомість якесь ефемерне очікування співпраці з Росією. Спершу це був газ, потім нафта і так далі. Ігор Матович знайшов новий проєкт — це російська вакцина «Спутник V». Перше, що він сказав на пресконференції з цього приводу — «Мені вдалося зробити диво для Словаччини». Були проблеми з постачаннями європейських вакцин, а він «зробив диво» для ірраціонального виборця.
Після 2018 року Словаччина пережила своєрідний політичний землетрус — змінилися усі керівні політичні сили. Чи є відчуття зміни курсу щодо України за цих умов?
— Так, зміна є. З 1993 року сформовано три основні підходи до взаємин із Україною. Перший — це підхід Владіміра Мечіара, прем’єр-міністра у 1990—1998 роках. На той час побутувало таке бачення: якщо ми домовимося з Москвою, то Київ підпорядкується. Тобто якщо треба домогтися вирішення якихось питань в інтересах Словаччини на пострадянському просторі, потрібно домовитися з Москвою. Це була така політика, коли Москва була партнером № 1, а Київ — № 2.
Другий підхід — це підхід Мікулаша Дзурінди. Він цілковито протилежний до політики Мечіара. Згідно з ним, інтерес Словаччини — це демократична, європейська Україна. Цей підхід базується на такому принципі: якщо Україна буде багатою та безпечною, ми допоможемо собі самі. Все тому, що розвиток України також дає поштовх для розвитку Східної Словаччини, що межує з вами. Цей регіон є найменш розвиненим та найпроблемнішим. Якщо західна Словаччина, зокрема Братислава, вже на вищому за середній рівні по ЄС, і тут є інвестиції, то східна частина країни, на жаль, далека від цього. Все тому: якщо бідний твій сусід — ти бідний. Багатий сусід — і ти багатший. Ця схема дуже добре працює. Якщо подивитися на схему розширення кордону ЄС, то Бурґенланд (австрійський регіон на кордоні з Братиславою) в часи холодної війни був одним із найбільш депресивних регіонів Австрії. Однак із 1990-х років, коли ми та Угорщина підписали Договір про асоціацію, цей регіон став найдинамічнішим за розвитком в Австрії. Наша еліта бачить цей приклад.
Читайте також: Нагадування про війну
Третій підхід — це підхід Роберта Фіцо. Він специфічний. Його політика була двоколійною. Фіцо хотів мати добрі відносини і з Києвом, і з Москвою. У Словаччині ви не побачите лівого чи популістичного політика, який був би проти Росії. Так історично склалося.
Коли розпочалася війна у 2014 році, Фіцо не знав, що робити: не можна мати однакові відносини з країнами, що конфліктують між собою. Треба робити вибір. Фіцо його так і не зробив. Він до кінця хотів мати добрі відносини з обидвома сторонами і лишився незрозумілим і для росіян, і для українців. Нинішня президентка Зузана Чапутова дотримується політичної лінії, вималюваної у відносинах із Україною Мікулашем Дзуріндою. Попередній президент Андрей Кіска теж дотримувався цього порядку денного, але він був президентом при уряді Роберта Фіцо.
У Чапутової гарні відносини з Володимиром Зеленським, вони вже двічі зустрічалися. Минулого року Зеленський приїжджав до Словаччини, незважаючи на пандемію COVID-19. Наша президентка готова брати участь у саміті Кримської платформи. Тобто є повна підтримка та співпраця. Що ж до нинішнього уряду, то його програма також йде за політичною лінією Дзурінди. Міністр закордонних справ Іван Корчок — професіонал, знає інтереси Словаччини, і вони у нього також на проукраїнській позиції. Коли в жовтні 2020 року з візитом у Братиславі побувала Святлана Ціханоуська, то і на той час прем’єр-міністр Матович, і президентка Чапутова прийняли її як главу держави. Такого консенсусу щодо читання словацької зовнішньої політики у Східній Європі ще не було. Однак потім настала ця ситуація з вакцинацією в лютому, й Ігор Матович вирішив «врятувати» словаків російським «Спутником V». Якщо порівнювати різні періоди та уряди, то зараз дуже гарний стан справ для наших відносин із точки зору підходів президента та уряду, незважаючи на всі ексцеси, що трапилися за участі експрем’єр-міністра. Гадаю, що нині є гарне вікно можливостей для наших відносин.
Які напрямки двосторонніх відносин зараз слід найактивніше розвивати, на вашу думку?
— Наразі розпочинається робота над кількома проєктами транскордонної співпраці. В одному задіяний також і наш інститут. У його межах ми співпрацюємо з прикордонною поліцією Словаччини та України та митною службою країн. Ми підготували дворічну програму навчання. Наша мета — інтегрований менеджмент кордону: ми маємо дійти до такого стану справ, коли буде один прикордонник та один митник, і вони здійснюватимуть спільний контроль, а не контроль із двох боків кордону, як зараз, через що люди мають чекати. Щоб цього досягти, треба гармонізувати процедури, щоб була повна довіра, і українцям та словакам можна було працювати почергово. Це сприятиме покращенню пропускної спроможності кордону.
Крім того, є компонент співпраці університетів в межах цього проєкту (співпраця між Ужгородським та Пряшівським університетами) у питаннях транскордонних досліджень, щоб підготувати експертів для роботи в різних приватних та державних компаніях. У межах дослідницького напрямку ми також напрацюємо рекомендації, аби місцева влада могла користуватися можливостями, наявними у програмах ЄС, бо наразі вони ними не користуються. Коли втілюються якісь транскордонні проєкти, то зазвичай, більше уваги приділяють питанням культури чи спорту, але ж транскордонна співпраця стосується також і спільного соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів. Наприклад, на кордонах ЄС із іншими країнами, які не його членами, а також на кордонах Словаччини із іншими країнами, відбувається «обмін послугами» (англійською це називається «service sharing») у транспорті, сфері охорони здоров’я чи освіти. Так має бути і тут.
Наскільки нестабільність у словацькому уряді, яка все ще існує нині, може вплинути на позиції Братислави щодо України?
— Я не думаю, що «політичні піруети» Ігоря Матовича можуть якось вплинути. Тим паче він вже не прем’єр-міністр, а лише міністр фінансів. Прем’єр-міністр Едвард Геґер — дуже розумний і врівноважений політик. Наскільки мені відомо, є спеціальна умова роботи цього уряду, і мені хочеться вірити, що в роботі її дотримуватимуться. Ми бачимо, що ситуація в Україні загострюється. Однак я не думаю, що в разі кризи цей уряд із прем’єр-міністром Геґером, міністром закордонних справ Іваном Корчоком та міністром оборони Ярославом Надем зробить якість проросійські кроки.
Читайте також: Запасний командний пункт президента
Як звичайні словаки сприймають українців?
— На жаль, вже давно не було досліджень із цього приводу. Я можу сказати, що у нас стало набагато більше українців, ніж раніше. Окрім усього, я викладаю в Пряшівському університеті, і з 17 студентів спеціальності «Політологія» у нас 14 українців. Причому не лише з Закарпаття, а з різних куточків України. Якщо ти навчаєшся словацькою, то держава оплачує твоє навчання в університеті. Для тебе воно безкоштовне. Ці студенти швидко вивчають словацьку, і зараз університети змагаються за українських студентів, бо з ними не відчувається різниці щодо культури, ментальності тощо.
Коли було питання про міграцію з Півдня і тут була антиміграційна риторика, українців не сприймали як чужих. Якщо у 1990-х роках побутувала інформація про українську мафію, кордон, якісь злочини, то зараз такого немає. Нині, як на мене, інформації про Україну мало, але все ж вона є. Пишуть і про те, що робить Зеленський, і про конфлікт на Сході. Зрозуміло, що є проросійські канали, як і всюди. Але я б сказав, що тих, хто стежить за російською інтерпретацією та симпатизує їй, десь 20—30%. Це головно фашисти-путіністи з партії «Котлеба», інколи прихильники Роберта Фіцо. Однак від партії Фіцо «Курс» зараз відкололося крило на чолі з Петером Пеллегріні, і ця нова партія відтягнула голоси. Тепер Пеллегріні — це основна опозиційна сила, і його міністром закордонних справ може стати людина, яка дотримується політичних принципів Мікулаша Дзурінди. Інші ж партії розуміють, що у цій війні наш інтерес — це Київ. Щоб закінчилася війна, Україна була територіально цілісною, а реформи дали результат.
———————
Александр Дулеба народився у Свиднику (нині Словаччина) 1966 року. Словацький політолог, професор Пряшівського університету, керівник напрямку «Східна Європа» в Асоціації словацької зовнішньої політики. У 1989 році закінчив філософський факультет Національного університету імені Тараса Шевченка в Києві, у 1998 році захистив кандидатську дисертацію в Інституті політичних наук Словацької академії наук. З 2008-го — доцент університету Коменського. З 2019-го — професор Університету Масрика (Брно).