Деякі сім’ї вже пройшли всі кола пекла: від байдужості й бездіяльності чиновників до перепоховання невідомих загиблих військових, чию ідентичність ДНК-тест точно встановити не допоміг. Із надією вони звертаються до МКЧХ. Ця міжнародна організація залучена до пошуку зниклих. Про те, як виходити з тих замкнених кіл, у яких опиняються рідні безвісти зниклих, та як їх шукати, Тиждень спілкувався з головою місії Аланом Ешліманом.
Яку роль місія МКЧХ відіграє сьогодні в Україні у справі пошуку безвісти зниклих людей по обидва боки конфлікту на Сході?
— В Україні не надто часто говорять про проблему безвісти зниклих. Більше точаться дискусії про затриманих, заарештованих людей. Під час перемир’я зазвичай їх відпускають чи обмінюють. Лише в останню чергу сторони починають перевіряти, кого вони недорахувалися чи хто зник безвісти. Нині Червоний Хрест працює одночасно над обома цими питаннями. І дуже важливо покращити обізнаність із проблемою безвісти зниклих. В Україні таких щонайменше 2 тис. Ми говоримо як про контрольовані, так і про не контрольовані українською владою території. За кожною безвісти зниклою людиною ще принаймні два-три члени його родини, до них можна додати інших родичів. Насправді ця проблема зачіпає велику кількість людей. Крім того, кілька разів Червоний Хрест просили бути присутнім під час збирання тіл загиблих на територіях Донецької області, не підконтрольних уряду. За віднайдення останків на певній території відповідає та сторона конфлікту, яка її контролює. З нашого боку ми можемо надати певні поради та допомогу під час їх збирання. Є багато нюансів, що можуть допомогти ідентифікувати людину. Ми це робили також у Луганську та на територіях, які контролює українська влада.
Читайте також: Перемир'я. Не брехати собі
Нині в Україні точаться дискусії, чи варто закріпити за неурядовими організаціями право на самостійний пошук безвісти зниклих, чи його можуть мати лише офіційні правоохоронні органи. Водночас ми чуємо від родичів безвісти зниклих, що реальну допомогу вони отримують саме від неурядових та міжнародних організацій, а державні органи їм нічим особливо й не зарадили. Що ви думаєте з цього приводу?
— Зрозуміло, що головна відповідальність лежить на органах державної влади, саме вони мають керувати процесом. Це дуже складний процес, із яким пов’язано чимало правових питань. У багатьох країнах кримінальними аспектами цієї проблеми опікується поліція. В Україні до цього залучено кілька інституцій. Крім того, тут є дуже сильні та динамічні громадські організації. У деяких царинах вони доповнюють державу та виконують велику роботу. Але все це має відбуватися за координації держави та під її парасолькою. Важливо, щоб саме органи державної влади керували процесом віднайдення, зберігання та ідентифікації тіл загиблих. Ми розуміємо, що родини безвісти зниклих переживають глибоку тривогу, для них важливо мати змогу з кимось поговорити. Стикаючись із чиновниками, вони відчувають, що не отримують достатньо інформації щодо процедури ідентифікації. Саме громадські організації могли б компенсувати це, надаючи сім’ям інформацію щодо можливих процедур та виявляючи при цьому співчутливе ставлення до них.
Наскільки ви задоволені співпрацею із СБУ, МВС, ГПУ, іншими державними установами? Вони допомагають вам вирішувати проблеми, з якими стикаєтеся повсякчас?
— Я сказав би, що ми дуже задоволені цією співпрацею. Однак є те, що можна й треба покращувати. Насамперед це координація всіх задіяних державних органів. Не існує єдиного органу, який відповідав би за пошук безвісти зниклих. СБУ опікується лише окремими випадками. Міноборони займається випадками безвісти зниклих військовослужбовців Збройних сил. Ми маємо також співпрацювати з МВС. У Дніпрі працює Науково-дослідний інститут судових експертиз, що відповідає за ідентифікацію тіл. Мінсоцполітики опікується проблемою соціальних виплат. Робота всіх згаданих інституцій потребує координації. Це важливо. Наразі такої координації немає. Ми сподіваємося, що в Україні буде створена комісія з пошуку безвісти зниклих людей.
Чи є потреба в реєстрі безвісти зниклих людей?
— Важливо мати певний реєстр, у якому була б зібрана вся інформація про безвісти зниклих. Чи має він бути публічним, це окреме питання, що може дискутуватися. В ідеалі потрібно було б сформувати консолідований список разом із територіями Луганської та Донецької областей, які українська влада не контролює. Зрозуміло, може бути так, що тіло загиблого лишилося по один бік конфлікту, а його родина — по інший. Недостатньо просто сказати, що ось стільки-то людей значиться як безвісти зниклі на територіях, контрольованих Україною, а стільки-то — на не підконтрольних їй територіях на Сході. Ці списки мають бути об’єднані.
Отже, якщо наразі немає ані консолідованих списків, ані точних цифр, можемо покладатися, приміром, на показник кількості звернень щодо зникнення людей до МКЧХ.
— З Червоним Хрестом із цього приводу зв’язувалися 472 людини. У них не було жодної інформації — і вони прийшли до нас. Є і свіжі випадки, і такі, що тягнуться з липня 2014 року. Деякі ситуації ми можемо вирішити, бо, приміром, з’ясовуємо, що людину арештували. Іноді нам повідомляють органи державної влади, що сім’ї самі знайшли зниклих рідних. У нас постійно якісь справи закриваються, а якісь відкриваються. Нині ми починаємо додаткову кампанію з інформування людей про те, що МКЧХ опікується проблемою безвісти зниклих і що до наших офісів можна звертатися з відповідними питаннями. Ми також могли б допомогти зі складенням консолідованого списку безвісти зниклих людей та передати його уряду, представникам громадянського суспільства.
Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію
На вашу думку, чи є процедура ідентифікації тимчасово не встановлених захисників Батьківщини достатньо ефективною в Україні?
— У цьому випадку ми говоримо про масову загибель людей, що можна порівняти з авіакатастрофою. Зазвичай країни підготовлені до індивідуальних випадків, але не масових. Коли таке трапляється, усі стикаються з труднощами. За останні 10–20 років технічні аспекти цієї справи істотно поліпшилися. Нині застосовуються надійніші методи. Але все одно важливо максимально все перевірити. Коли тіло забирають звідкись, потрібно зібрати всю можливу інформацію на місці, а потім провести належне судово-медичне дослідження останків людини. Коли всі дані зібрані, вони доповнюються ДНК-тестом. Знаємо, що в деяких родин були проблем з проходженням цих процедур. Ми працюємо з професіоналами, щоб привнести в Україну найкращі практики та міжнародний досвід. Ми довіряємо в цій справі державним інституціям. Тут дуже важлива довіра. Вона потрібна також з іншого боку конфлікту, коли звідти переправляють сюди тіла загиблих для ідентифікації та отримують у відповідь результати тестів. Але я погоджуюся, що це катастрофа, коли сім’ї віддають тіло, а згодом виявляється, що це все ж таки не їхній родич.
Чи має МКЧХ сьогодні безперешкодний доступ до заарештованих та ув’язнених осіб на територіях, контрольованих російсько-сепаратистськими силами, та загалом по всій Україні?
— Наразі в нас немає жодного доступу до таких осіб на територіях, не контрольованих українською владою. Але ми над цим працюємо. Сподіваємося, що матимемо такий доступ.
Читайте також: Коли інших вже не ждуть
Яка головна перешкода для цього?
— Це рішення сторін — надавати чи ні нам доступ. Нам лишається тільки намагатися переконати, чому важливо допустити нас до людей, позбавлених волі, та як ми можемо допомогти, щоб до них ставилися гідно й людяно. Від жовтня минулого року ми взяли участь у восьми операціях зі звільнення затриманих. Також відвідуємо людей, позбавлених волі за звинуваченнями, пов’язаними з конфліктом на Сході, на підконтрольних Україні територіях. Це 464 випадки. Але не маємо доступу до них усіх. Намагаємося домогтися від уряду систематичного доступу до всіх позбавлених волі.
—————————————————–
Алан Ешліман очолює місію Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) в Україні від травня 2015 року. Закінчив Університет Невшателя у Швейцарії, є громадянином цієї країни. У структурі МКЧХ працює з 1987 року. Має досвід роботи в Іраку (1987–1988, 1992–1993), Анголі (1988–1990), Перу (1991), Ізраїлі (1998–2000) та Ефіопії (2000–2003). Працював також у штаб-квартирі МКЧХ у Женеві.