У. Т.: У своїй нещодавній статті ви стверджуєте, що Туреччина боїться російської агресії у зв’язку із ситуацією в Україні. Але ж вона давній член НАТО. Які саме страхи має ваша держава? Чого їй бракує, щоб захистити себе від експансії Кремля?
– Радіолокаційні станції в Польщі, війська НАТО неподалік російського кордону і встановлені кілька років тому на противагу іранській ядерній програмі новітні РЛС у Туреччині змусили Москву думати, що це загроза її ракетам чи перспективам експансіонізму. Загалом, коли мислити в масштабах більшої території, РФ вважає, що НАТО розширюється за рахунок її зони впливу.
Водночас Туреччина констатує свою залежність від російського газу (близько 68% імпортованого), і основою енергетичної політики Анкари нині є прагнення позбутися цієї прив’язаності чи бодай мінімізувати її. Не тому, що відносини між двома державами погані, а тому що у скрутніший час Кремль завжди може використати цю монополію над турецькою газовою галуззю свавільно. Наша країна намагається розширити розвідувальні роботи і збільшити потужності буріння, береться спільно з Shell та Chevron бурити й досліджувати на своєму узбережжі Чорного моря.
Читайте також: Тоомас Ільвес: Росія буде вже зовсім іншим партнером
Наприкінці холодної війни компонентом стратегічного мислення Анкари стосовно Москви було те, що в момент, коли Радянський Союз розпався, треба було переосмислити роль Чорного моря і зміцнити оборону в його акваторії. Так було започатковано проект національного кораблебудування, щоб створити флот із новітніх корветів та есмінців. Важливо й те, що означає для Туреччини захоплення Криму Росією, бо ж історично він символізує експансіонізм останньої на Чорному морі. Близько 240 років Османська імперія боролась у цій акваторії проти кораблів із півострова. Тому вона і вступила в Першу світову війну, атакувавши тамтешні російські військово-морські бази. Коли Москва забирає Крим, це навіює Анкарі багато прикрих спогадів. Тоді вона усвідомлює, що навіть зі своїм новітнім проектом морфлоту після привласнення росіянами півострова та його військово-морської інфраструктури не зуміє відповісти їхньому ВМФ у цьому басейні. Насамперед моя країна побоюється нарощення потужності РФ на Чорному морі, адже та може примножити свій Чорноморський флот. Таку вказівку російським ЗС було дано у квітні. Анкара каже НАТО, що «ІДІЛ» – це, звісно, загроза, але є і глибше мислення, що дуже важливо. Окрім того, вона пояснює Вашингтону, що коли надасть союзникам авіабазу «Інджирлік» біля міста Адана для здійснення ударів по «Ісламській державі», а також розмістить війська і приєднається до коаліції в повному форматі, то це разом із РЛС у Туреччині справді стривожить Росію.
У. Т.: Представники курдської меншини в Туреччині стверджують, що стриманість Анкари в боротьбі з «ІДІЛ» пов’язана з негативним ставленням до їхніх одноплемінників у Сирії та внутрішнім протистояння між курдами й турками у вашій державі. Чи так це? І чи можна вважати РФ достатньо сильною для удару по Туреччині?
– Думаю, Росії вистачить сили для цього, бо ж турецькі військові, так само як і судові органи (судді та адвокати), зазнали певного політичного ослаблення впродовж останнього десятиліття. Багатьох здібних командирів заарештували, запідозривши у плануванні державного перевороту. Вся структура збройних сил країни змінилася. Тепер замість талановитих генералів, що служили 10 років тому, маємо політиків або ж просто дуже лояльних до уряду людей. Головним щитом Туреччини проти Росії є Чорне море. Невеликий флот поки що здатен захистити її, але у тривалій перспективі Москва, безумовно, створить ЧФ, якому до снаги буде завоювати й нашу державу. Росії вистачить сили завдати по ній удару, але якщо НАТО пообіцяє ще раз, що захистить Туреччину від будь-яких російських контрзаходів після того, як коаліція проти «ІДІЛ» вдасться, то, звісно, Анкара зможе протистояти Москві. Крім військової сили проблемою може бути постачання газу. Росії не конче боротися з Туреччиною саме у військовій сфері. Якщо вона намагатиметься збільшити ціну на блакитне паливо, це вже буде негативом для нашої країни. Тому турецька політика базується не на захисті від РФ, а на тому, щоб її не розсердити.
Читайте також: Джихад виходить за межі
У Туреччині розвивається промисловість. Її річне зростання становить 5%, а якщо ви додаєте таку частку щороку, то потребуєте більше енергії, природного газу, нафти, тоді як Росія є вже готовим постачальником. Анкара просто хоче, щоб Москва лишалася задоволеною, тобто ціни на газ – колишніми. Інакше припиняться зростання продуктивності й економічний бум, а це питання національної безпеки Туреччини. Щодо регіону Рожава, то, мабуть, Анкара мислить інакше, ніж НАТО й західні столиці. Вона каже, що може посприяти Кобані й курдам із Рожави у боротьбі, але є те, що багатьом невтямки. «ІДІЛ» залишатиметься там дуже довго, адже має величезну соціальну базу в Іраку та Сирії переважно в особі тамтешніх сунітів, що сильно постраждали від правління Нурі аль-Малікі та Башара Асада. «Ісламська держава» – це не просто терористична організація, котра зникне, коли вбити 3 тис. її членів. У неї є ідеологія, масова підтримка, тож позиція Туреччини така: якщо вона сприяє Рoжаві та Кобані, то відкриває у себе фронт на наступні 20–30 років. Тому Анкара визнає за ліпше настроїти проти себе курдів, ніж «ІДІЛ». На її думку, якщо курди незадоволені, це прекрасно. Адже вони перебувають у процесі політизації, мають свої інститути, припинили роззброєння. У нас завжди можна перезапустити роззброєння й дерадикалізувати курдів, але ви ніколи не дерадикалізуєте впродовж наступних двох-трьох десятиліть членів «Ісламської держави», бо їхня драма дуже свіжа в Іраку та Сирії. Курдська проблема була 30 років тому, вона охолола (так каже Анкара), тож питання курдів можна вирішити пізніше, але насамперед потрібно досягти певного порозуміння з «ІДІЛ».
Утім, не думаю, що вдасться дійти спільної мови, бо ж для «Ісламської держави» Туреччина як країна НАТО теж є ворогом. Схоже, конфлікт неминучий, але уряд так не вважає. Він, як і раніше, намагається зробити все можливе, щоб запобігти нападові «ІДІЛ» на Туреччину. Окрім того, існує внутрішній політичний аспект. Коли курди протестують проти бездіяльності правлячого кабінету в питанні Кобані, турецькі націоналісти побоюються їхнього бунту. А ще дехто в Туреччині має певну симпатію до бойовиків. Багато людей не люблять «ІДІЛ», але зостаються на її боці, бо перемога над курдами для них важливіша.
У. Т.: Після анексії Криму очікувалося, що Анкара матиме сильну політику стосовно кримських татар, але вона дуже слабка. Це теж пов’язано зі страхом Росії?
– Традиційно політика Туреччини передбачала підтримку всіх тюрків поза її межами. Вона вторглась у Північний Кіпр, щоб захистити турків-кіпріотів від їхніх земляків греків. У 1930-х анексувала Хатай у Сирії, щоб узяти під опіку тюркські народи. Кримські татари теж стратегічно істотний вимір для Анкари. Проте нинішня влада не вважає закордонних тюрків важливішими за створення сунітської коаліції. Тому замість підтримувати кримських татар турецький уряд воліє мати справу із сунітами на Близькому Сході, рятуючи їх від Асада й аль-Малікі. Утім, основна причина, чому Туреччина не захищає кримців, така: вона не хоче дратувати Росію. Оце й можна назвати основною політикою щодо РФ.
Біографічна нота
Акин Юнвер народився й виріс в Анкарі. Здобув ступінь бакалавра з міжнародних відносин у Бількентському університеті (2003), магістра з європейських відносин – у Близькосхідному технічному (2005), PhD – в Ессекському; був викладачем Принстонського. Нині професор Університету «Кадір Хас» у Стамбулі