У Фінляндії немає кіноіндустрії як такої. Це швидше культурний самозахист від більших, агресивніших культур. Фіни – справді маленька нація, нас усього 5 мільйонів. Тому внутрішня культура, в тому числі й кінематограф, така важлива для збереження ідентичності. У нашому прокаті фінські фільми займають 30%.
Як і в інших Скандинавських країнах, виробництво кіно у Фінляндії фінансоване суспільством. Національна кіноспілка отримує певну суму, якої вистачить на зйомки, скажімо, двадцяти стрічок. Збирається спеціальна комісія, і гранти роздаються так, щоб профінансувати різножанрові роботи. Одного разу в Москві мене спитали: як може бути, що на гроші фінської громади знімають такі непатріотичні фільми, як мої? Правду кажучи, не знаю, що таке патріотичний фільм. Схоже, що у Фінляндії таких немає. Суспільство не проти давати гроші режисерам, які висловлюються критично. У цьому сенсі кіно, профінансоване громадою, дає більше свободи вираження, ніж комерційне, яке створюється апріорі, щоб повернути інвесторам їхні вкладення.
У нас не так багато місця для молодих режисерів. Є лише один університет – він випускає від одного до трьох режисерів на рік. Студенти вчаться за держзамовленням, так само як і в Україні. Наша держава розуміє, що безглуздо випускати режисерів, для яких потім не знайдеться роботи. Попри це, знімати фільми у Фінляндії непросто. Здавалося, не має бути великої боротьби за місце під сонцем, але є автори, які роками виборюють можливість створити свій фільм.
Звісно, я не можу сподіватися на великі збори у своїй країні. Кількість глядачів в принципі мала, а більшість із них – ще й любителі романтичних комедій. Люди живуть доволі складним життям і майже весь свій час віддають роботі. Їм нагода подивитися кіно випадає лише раз на місяць, і вони переважно обирають щось веселе або видовищне. Тому решта 65% фільмів нашого прокату – голівудські, й лише 5% належить стрічкам з інших країн: Європи, Азії, СНД (до речі, останнє російське кіно, яке я бачив на великому екрані, було щось із Тарковського). Разом з тим, є більш досвідчений і вимогливий глядач, якого видовища абсолютно не цікавлять – у кіно він шукає інакших смислів. Це мій глядач. Таких людей значно більше за кордоном, отож знімаючи у Фінляндії про Фінляндію, я значною мірою орієнтуюся ще й на експорт.
У моєму доробку – фільми доволі різних жанрів. «Пул-8» відрізняється від попередньої роботи, «Голої бухти» простішою структурою й сюжетом, легшим для сприйняття. Це значно менш мистецька байка із кримінального світу. Ні, я не намагався зробити свій новий фільм більш «глядацьким», інакше б довелося знімати комерційну комедію. Просто я волію висловлюватися різними мовами. Через фільми я у різні способи намагаюся донести єдине повідомлення – нам потрібно більше любові. Мені імпонує реалістичний підхід, від якого я не планую відмовлятися, але серед різноманітних граней реальності найцікавішими вважаю історії виживання й відродження. Бо саме вони найяскравіше демонструють силу любові.
Я хочу змінити світ – тому і знімаю кіно. Звісно, кінострічка не здатна змінити світ кардинально. Але можна робити маленькі кроки на індивідуальному рівні. Мені приємно ділитися з глядачем: приносити йому естетичне задоволення, давати поживу для роздумів, звертати його увагу на щось раніше не помічене. Немає сенсу знімати кіно, якщо ти не любиш ділитися.