Навіщо? Мабуть, тому, що я люблю Андрія, ціную його жвавий розум і безперечну легкість письма на всі можливі теми. Може, саме тому написана у формі шаржу стаття так заскочила мене. Від інтелігентного й вразливого письменника я сподівався чогось дуже глибокого, ретельного, написаного зі смаком, а отримав поверховий, сповнений стереотипів текст із демонстративною тезою, поданою в назві. Чимало авторів із ліберальними вподобаннями відчули мало не обов’язок погано писати про Польщу, це стало підтвердженням їхнього привілею висловлювати свою думку. Саме це найбільше й дратує мене в усій цій грі. Андрій, звичайно, не поодинокий у такому паплюженні, бо воно доволі популярне серед українських публічних інтелектуалів, розчарованих Польщею, якою вона є тут і тепер.
Андрій пише: «Я добре пригадую ті часи, коли про Польщу говорилося тільки в суперлативах, та й то не лише в Україні. Цю країну називали «взірцевою ученицею Європи», а субвенції й дотації з брюссельських бюджетів будували нову польську інфраструктуру рекордними темпами. І до чого дожилися сусіди над Віслою — країна політично самоізолювалася в Європі, а ЄС розпочав санкційні процедури через створені владою загрози польській демократії. Вщипніть мене хтось!» Отож я й пишу, щоб ущипнути Андрія. У цьому одному абзаці так багато напівправд, що аж не хочеться реагувати на них. Якщо хтось подумав, мовляв, я прихильник ПіС, мушу розчарувати його. На виборах я ніколи не голосував за цю партію, але як польський дипломат працював за урядів та коаліцій на чолі і з ПіС, і з «Громадянською платформою» (ГП). Отже, я бачу ситуацію немов зсередини системи влади й стилю провадження політики обома ідеологічними блоками, які не так давно будували підвалини коаліції під гаслом POPIS (ГП+ПіС). Партія ПіС визначала себе в категоріях національного консерватизму, християнської демократії й м’якого євроскептицизму, а ГП ― як християнська демократія, ліберальний консерватизм, соціал-лібералізм, проєвропейськість.
Читайте також: Вибори у Європі: символи чи принципи
А отже, ці політсили аж ніяк не такі радикально відмінні, як нині намагаються розповідати. Однак із того задуму нічого не вийшло, і почався період відвертої конфронтації, яка призвела до поляризації суспільства. Після восьми років керування державою коаліція на чолі з ГП утратила парламентську владу, а невдовзі й президентську. Цього разу переможцем виявилася партія ПіС, яка спершу перемогла на парламентських виборах, а згодом і на президентських. Це спрощений короткий виклад. Як пише професор Колумбійського університету Марк Лілла у своїй гучній книжці «Ліберал колишній і майбутній: після політики ідентичності» («The Once and Future Liberal: After Identity Politics», 2017): «За демократії найкращим способом результативного захисту цінностей, у які ми віримо, є перемога на виборах і подальші дії влади на кожному щаблі впродовж тривалого часу».
Отже, згідно з визначенням професора Лілли, «карти роздає» ПіС, і то з великою перевагою. Якби парламентські вибори відбулися в лютому 2020 року, за ПіС віддали б голоси 41,4% опитаних, а 25,05% осіб, які брали участь у дослідженні, заявили, що віддали б голоси за «Громадянську коаліцію». Це неспростовні факти, подобаються вони нам чи ні. Навіть мені не подобається те, що можна побачити на державних телевізійних каналах, бо то чистої води пропаганда, вочевидь у стилі телебачення часів ПНР, проте виготовлена значно професійніше. Можна мати до ПіС претензії через це, але ПіС, на відміну від опозиції, змогла вчитися на помилках і, вдруге прийшовши до влади, одразу взяла контроль над державними медіа. Ця партія мала хороший приклад попередніх владних команд, бо жодна влада в Польщі від часів повалення комунізму не зробила нічого, щоб створити справжні суспільні медіа бодай на кшталт ВВС. Кожна влада привласнювала медіа собі. Партія ПіС просто зробила це найпрофесійніше, хоча з великою домішкою цинізму й навіть несмаку.
Однією з головних проблем українських еліт є погане не так розуміння, як відчування польського esprit, духу. За часів, коли влада належала партії посткомуністичного походження («Союзу демократичних лівих сил») або партії, що вийшла з «Солідарності» (ГП), а тон наративу задавала Gazeta Wyborcza, чимало українських полонофілів повірило, ніби саме такою і є сучасна європейська Польща, і до того ж у дусі спадщини Ґедройца; однак Польща ніколи не була тільки такою. Вона завжди була поділена й сповнена суперечностей, ненастанно перебувала сама із собою в ідеологічних суперечках, які зародилися на початку XX ст.
Читайте також: Ефект доміно
Але для всіх польських політичних варіантів Україна була важлива як референтна точка, хоча слово «важлива» не означає автоматично, що її розуміли так, як хотіли б того українці. Попри всю критику Андрія Любки на адресу ПіС, усі програми співпраці з Україною не втратили чинності. Щороку десятки українських творців беруть участь у програмі Gaude Polonia, а Польський інститут у Києві вже 12 років ушановує українських творців престижними нагородами: премією Малевича в мистецтві й премією Конрада в царині літератури. Якщо ми з якоїсь причини не поважаємо політики партії ПіС та її варіанта Польщі, можна мати претензії тільки до опозиції, бо, як слушно зауважив Любка, «програвши минулого року парламентські вибори, польські опозиціонери так і не змогли запропонувати суспільству чіткої й привабливої ідеї змін, не виокремили нової потужної фігури для боротьби з монолітною владою». Можна писати погано про Польщу, якою керує ПіС, але варто робити це сумлінно.