Аккерманська «Просвіта». Боротьба за українську культурну ідентичність у Бессарабії

Історія товариства «Просвіта» — важлива частина українського національного відродження. Заснована у Львові 1868 року, «Просвіта» швидко поширила свою діяльність на всі українські терени й відігравала ключову роль у формуванні національної свідомості, розвитку освіти та культури. Дослідники зосереджували свою увагу на Галичині, Наддніпрянщині, Волині, Закарпатті й інших великих осередках українського руху.

Натомість діяльність «Просвіт» у Бессарабії, особливо в її південній частині — Буджаку, залишається маловідомою навіть сьогодні. В умовах асиміляції та утисків тут діяла Аккерманська повітова «Просвіта» — осередок української культури, що виник у другій половині 1930-х років у сучасному Білгороді-Дністровському.

Коли 2023 року автор розпочав дослідження історії Аккерманської «Просвіти», інформація про неї у відкритих джерелах була вкрай обмеженою. Поодинокі згадки в тогочасних газетах і діаспорних виданнях стали ключем до відновлення окремих фрагментів її діяльності й повернення імен лідерів.

Історичний контекст

Білгород-Дністровський розташований на півдні Одещини, на правому березі Дністровського лиману. Місто має багатовікову й багатонаціональну історію: свого часу тут панували греки, римляни, генуезці, молдовани й турки, а його населення було строкатим і охоплювало представників багатьох етносів. Проте українська присутність у регіоні має глибоке історичне коріння. Ще за часів Київської Русі тут жили слов’янські племена тиверців та уличів. Пізніше, у період Галицько-Волинського князівства, Білгород виконував роль форпосту й важливого торгівельного центру на великому шляху вздовж Дністра.

На межі XV століття почався новий етап в історії міста: понад три сотні років (1484–1806) Білгород був під контролем Османської імперії. Під назвою Аккерман, що в перекладі означає «Біла фортеця», місто стало турецьким адміністративним центром. Водночас степи навколо міста заселили ногайці, відомі також як буджацькі татари. Буджак — у перекладі з турецької «кут», саме так почали називати край між Дністром і Дунаєм.

У кінці XVIII століття кількість українців у Буджаку суттєво зросла внаслідок переселення запорозьких козаків, після того як Єкатєріна II зруйнувала Запорозьку Січ 1775 року. Ті козаки, які не захотіли підкоритися російському імперському режиму, вирушили до Османської імперії. Турецька влада надала їм автономію та територію для поселення в гирлі Дунаю, де було засновано Задунайську Січ — незалежну козацьку організацію, що зберігала свої традиції, устрій і самоуправління.

«Кольонізація посадів м. Аккермана почалася ще з часів Туреччини, коли до Аккермана прибули ті частини Запоріжської Січі, котрі, після зруйнування її, не скорилися Катерині та пішли — одна частина суходолом, а друга морем — в Туреччину, на Дунайські гирла. По дорозі туди їх було спинено в м. Аккермані, прикордонному з Росією, тоді, місті й примушено чекати тут цілий рік турецької візи.

За ними тагнулися не озброєні втікачі, з Запоріжських зимовників, з жінками й дітьми й тут посіли», — Мартирій Галин у статті «Українці на Басарабщині» (1931)

Російська імперія і колонізація

Під час російсько-турецької війни 1806–1812 років Російська імперія захопила Аккерман разом з усім межиріччям Прута й Дністра та створила із цих земель нову адміністративну одиницю — Бессарабську область. Після вимушеного відходу османів та ногайських татар Буджак потребував нового заселення, і російська влада активно сприяла його колонізації.

Багато українських селян втікали до Бессарабії від кріпацтва. Це були люди з Поділля, Київщини, Херсонщини, Полтавщини, які шукали найкращої долі на нових «вільних землях» та оселялися в передмісті Аккермана. Для прописки їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали, — і тут аккерманські поліційні пристави придумали корупційну схему: вони зберігали паспорти вже померлих людей, продавали їх селянам-втікачам і приписували тих до громади міщан. Так з’явилося поняття «безсмертні аккерманські міщани». Часто в такій родині батько за документами був молодшим за свого сина, а один паспорт могли використовувати кілька людей поспіль.

Український письменник Іван Нечуй-Левицький яскраво описав це явище у своїй повісті «Микола Джеря»:

«На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Басарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. <…>

В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п’ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином».

У XIX столітті Аккерман був найбільшим містом півдня Бессарабії та адміністративним центром Аккерманського повіту. Згідно з переписом 1897 року, у повіті проживало 265 247 осіб, з них 26,29 % становили українці, 21,32 % — болгари, 16,38 % — молдовани, 16,36 % — німці, 9,62 % — росіяни, 4,63 % — євреї, 3,91 % — гагаузи, 0,42 % — цигани, 0,25 % — вірмени, 0,11 % — поляки.

Криза національної свідомості українців у Бессарабії

Хоча українці становили значну частку населення Бессарабії, їхня культура на початку XX століття перебувала у складному стані, а національна свідомість — на низькому рівні. Політика змосковщення, що тривала десятиліттями після приєднання до Російської імперії, мала свої наслідки. Після 1918 року, коли Бессарабію анексувала Румунія, до цих наслідків додалася й політика румунізації.

У січні — лютому 1936 року в чернівецькій газеті «Самостійність» трьома частинами вийшла ґрунтовна стаття «Басарабія і басарабські українці». Її автор — Ілько Гаврилюк (псевдонім Остап Коваль), український письменник, політик та громадський діяч. Він дав чітку оцінку ситуації:

«Про якесь культурно-просвітне життя в національнім дусі серед басарабських українців майже й не можна говорити. Передумовою всякої культурно-народньої праці серед даного народу є завше його свідома інтелігенція. Такої українці в Басарабії майже й не мали ані до війни, ані по війні. Справді можна стрінути подекуди серед басарабських українців національно свідомих людей, однак це є одиниці. Безперечно, що ця несвідомість басарабських українців є у великій мірі наслідок московського гнету над українцями».

Ця нестача свідомої інтелігенції та системної підтримки сприяла культурній маргіналізації українців. Однак навіть у таких умовах знаходилися діячі, які намагалися змінити ситуацію.

Заснування Аккерманської «Просвіти»

Заснування «Просвіти» стало можливим завдяки зусиллям лідерів національного відродження Аккерману: письменника Ілька Гаврилюка, інженера Василя Гетьманченка та доктора Мартирія Галина. Попри те що в другій половині 1930-х років румунська влада проводила жорстку асиміляційну політику, 16 березня 1936-го Аккерманське повітове товариство «Просвіта» було офіційно зареєстроване.

За даними тогочасної газети Viitorul (Бухарест), офіційно товариство мало на меті «поширення і публікацію досвіду в галузі сільського господарства, промисловості й торгівлі, а також розвиток культури в Четатя-Албе (румунська назва Білгорода-Дністровського) та сусідніх громадах державною та українською мовами». Міністерство внутрішніх справ Румунії намагалося оскаржити реєстрацію товариства. Однак остаточне рішення суду в Четатя-Албе закріпило статус «Просвіти» як юридичної особи.

У жовтні 1936 року у львівській газеті «Діло» вийшла серія репортажів «Басарабія — забута країна», у яких журналіст Роман Голіян спілкувався з бессарабськими українцями й описував життя громади. В Аккермані він дізнався, що вже діяла Рада «Просвіти», яка затвердила статут товариства, і що в організації планували видавати часопис для бессарабських українців.

Із чернівецької преси відомо, що 13 грудня 1936 року відбулися перші Загальні Збори Аккерманської «Просвіти» й натоді товариство вже мало 31 члена.

Основні напрями діяльності

Після свого заснування Аккерманська повітова «Просвіта» одразу розпочала культурно-просвітницьку діяльність. У місті відкрили бібліотеку й читальню. Про це в січні 1937 року повідомляло львівське «Діло».

Література для бібліотеки надходила з різних джерел, зокрема з Праги й Чернівців та від львівської «Просвіти».

Аккерманська «Просвіта» також організувала театральні вистави. Прем’єра п’єси «Тарас Бульба» в березні 1937 року стала важливою культурною подією для міста, а вторговані від цього кошти передали на допомогу бідним жителям Аккермана.

У 1939 році на Загальних Зборах товариства ухвалили рішення активізувати діяльність, залучати нових членів і розширювати бібліотечний фонд. Для того щоб «Просвіта» мала власний будинок, Василь Гетьманченко пожертвував товариству земельну ділянку вартістю 20 тисяч леїв. Цей жест викликав значний ентузіазм і згуртував громаду. Ілько Гаврилюк також зробив внесок, подарувавши дві тисячі цеглин для будівництва, а інші члени «Просвіти» доклалися матеріалами й своєю працею.

Лідери товариства

Діяльність Аккерманської «Просвіти» ґрунтувалася на зусиллях її лідерів — досвідчених громадських діячів, які впливали на розвиток українського руху в регіоні.

Головою Аккерманської «Просвіти» був Ілько Гаврилюк, який домігся її відкриття, коли був депутатом румунського парламенту. Народився на Волині, а на початку XX століття жив в Одесі й Херсоні, де активно долучався до українських організацій «Просвіта» та «Український клуб». У 1914 році очолював «Українську хату». Під час Української революції був членом Президії Центральної Ради й брав участь у Проголошенні I Універсалу УЦР. Після втрати незалежності УНР емігрував до Королівства Румунія. У 1920–1930-х роках жив у Шабо. У 1932-му його обрали послом у парламент Румунії як представника Бессарабії від Націонал-цараністської (Націонал-селянської) партії. Гаврилюк активно виборював ширші права для української громади.

Секретарем товариства був Василь Гетьманченко — інженер і громадський діяч. Він народився в селі Дальнічень на Аккерманщині й здобув освіту інженера-конструктора у Вищій чеській технічній школі в Празі. Там же вчився в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова та на правовому факультеті Українського університету. В Аккермані працював інженером-підприємцем: споруджував будинки, будував мости й дороги. За даними книжки «Організація Українських Націоналістів 1929–1954» (Париж, 1955), він виконував функції зв’язкового проводу Організації українських націоналістів на теренах Південної Бессарабії.

Ще одним визначним членом товариства був лікар-хірург, доктор медицини Мартирій Галин. Він родом із села Гура-Роша на Аккерманщині (нині — Козацьке). Це автор перших наукових хірургічних праць, опублікованих українською мовою, та перших українських словників медичної термінології. У 1907-му був одним із засновників Українського наукового товариства в Києві під керівництвом Михайла Грушевського. У роки Української революції обіймав посаду генерал-хорунжого санітарної служби Української Армії. Галин досліджував історію українців у Бессарабії, публікував статті на цю тему й ділився своїми дослідженнями з членами «Просвіти» під час Загальних Зборів товариства.

 

Знищення «Просвіти»

Початок першої совєтської окупації Бессарабії в червні 1940 року ознаменувався жорстокими репресіями, які призвели до знищення Аккерманської «Просвіти» й переслідування її членів. Секретаря товариства Василя Гетьманченка заарештували 30 липня 1940 року, і вже 13 жовтня він загинув у катівнях НКВД в Аккермані.

Наприкінці червня 1941 року, за кілька днів до відступу з Аккермана перед румунською армією, совєти заарештували колишніх членів «Просвіти». Серед них був Денис Стратичук — повітовий ветеринарний лікар, відомий своєю громадською діяльністю й любов’ю до української справи. Він залишився під совєтською окупацією, бо вважав, що український інтелігент не сміє залишати свого народу в час лихоліття й має ділити його долю. Після арешту НКВД він більше не повернувся до своєї родини, обставини його смерті залишаються невідомими.

Ці репресії фактично знищили активний культурний осередок українців в Аккермані. Ліквідація «Просвіти» стала частиною ширшої кампанії совєтської влади, спрямованої на придушення української ідентичності в Бессарабії.

Відродження пам’яті

Під час дослідження Аккерманської «Просвіти» вдалося зібрати архівні документи, статті з преси й інші матеріали, які тепер доступні в онлайн-енциклопедії «Аккерманіка» та на сторінках проєкту в соцмережах.

Поступово історія Аккерманської «Просвіти» здобуває увагу місцевої громади. У липні 2024 року в Білгороді-Дністровському з’явилися вулиці на честь товариства «Просвіта», Василя Гетьманченка, Мартирія Галина та Ілька Гаврилюка. У селі Шабо, де останній жив і працював у 1920–1930-х роках, також з’явилася вулиця, названа на його честь. Це стало можливим завдяки тому, що обласна історико-топонімічна комісія прийняла пропозиції, які зробив автор статті, і після цього їх підписав голова Одеської ОВА.

Це дослідження Аккерманської «Просвіти» не було б можливим без допомоги багатьох людей. Особливу подяку хочу висловити пані Оксані Караванович — доньці Василя Гетьманченка, яка все життя збирала про нього інформацію та з якою вдалося зустрітися й поспілкуватися в Чернівцях. Зустріч із нею стала можливою завдяки Володимирові Старику — голові Українського народного дому в Чернівцях, який також досліджував біографію Василя Гетьманченка та поділився своїми цінними знахідками. Подяка Галині Скомороховій із села Камчик на Буджаку, яка поширює на загал розсекречені справи НКВД, зокрема ті, що стосувалися Василя Гетьманченка. Дякую також Вікторові Дроздову з Ізмаїла, завдяки якому про «Просвіту» та її лідерів дізналися на конференції в Ізмаїльському університеті, а згодом про це опублікували статтю в науковому віснику ІДГУ.

Відродження пам’яті про Аккерманську «Просвіту» є не лише поверненням історичної справедливості, а й нагадуванням про те, що боротьба за українську культурну ідентичність триває й досі.

Сьогодні, коли українську ідентичність прагне знищити Росія, як ніколи важливо пам’ятати тих, хто боровся за неї в минулому, і боротися далі задля майбутніх поколінь.