Як написати наукову книжку, статтю чи підготувати публічний виступ, який був би зрозумілим широкому колу читачів та слухачів? Відповідь начебто й проста: бути розумним, начитаним, добре володіти словом. Останнє стосується як письма, так і мовлення. Якщо наполегливо працюватимеш, то з часом, навіть якщо не станеш Цицероном, Теодором Моммзеном або ж Вінстоном Черчиллем, твої зусилля не будуть марними. До речі, останні двоє отримали свого часу Нобелівську премію з… літератури: Моммзен за «Історія Риму», а Черчилль за «неперевершеність історичного й біографічного опису» у своєму творчому доробку, серед якого виділяється монументальна книжка про Другу світову війну. Що зробило цих та багатьох інших видатних осіб взірцями стилю та ораторського мистецтва? Безумовно, наполеглива робота над собою, хороша освіта та дещиця таланту, яку вони постійно в собі розвивали. Але чи цього достатньо в наш час для успішного академічного писання? Чи прагнуть тексти українських науковців, передусім маю на увазі колег-гуманітаріїв, до високих зразків? Чи думаємо ми і про їхню якість, і про читабельність, і про тих, хто їх читає? Мушу засмутити. На жаль, ні.
Читайте також: Персональний літопис
За останній місяць я прочитав кілька книжок, які давно були в моєму списку на прочитання. Це роботи знаних в Україні науковців Віри Агеєвої «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2018), Тімоті Снайдера «Чорна земля. Голокост як історія і застереження» (Київ: Медуза, 2017) та Йонахана Петровського-Штерна «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності» (Київ: Критика, 2018). Висновок, який я для себе зробив після їх прочитання, доволі невтішний. Чому більшість українських науковців не вміє так писати? Чому текст Петровського-Штерна про складний вибір ідентичності та перипетії особистого життя чотирьох євреїв, які обрали для себе українську ідентичність, читається легко, цікаво і водночас є науковим? Чому текст Снайдера, позбавлений традиційних академічних посилань, є не менш науковим, а разом із тим надзвичайно проникливим, навіть незважаючи на те, що так не прийнято писати наукові книжки в нашій традиції? І як текст Агеєвої, незважаючи на гарний стиль, яскраву особистість головного героя і знання предмета, намагання авторки показати весь трагізм його життя, переобтяжений розлогими цитатами й справляє враження хорошої лекції (радше циклу лекцій) перед студентами-філологами? На моє переконання, причина в цілком відмінній академічній культурі, що відрізняє наших науковців від їхніх закордонних колег. Приклад Петровського-Штерна у цьому сенсі є дуже показовим, адже освіту він здобував тут, у Києві, як і робив свої перші кроки в науці.
Кожна зі згаданих книжок, попри все, написана традиційно. Окрім теми, стилю, художніх та наукових прийомів писання їх вирізняє кілька речей. А насамперед те, як вони творилися і йшли до читача. Останнє, чи не головне в роботі над будь-якою книжкою, — знайти свого читача. Про це в нас традиційно науковці забувають. Здається, що Агеєва писала чергову монографію для себе, яка стала б лише позицією в її творчому доробку та на полиці поруч із попередніми книжками. І це спільна хвороба українських гуманітаріїв. Попри вдалі розділи, що читаються на одному диханні, є й такі, які хочеться перегорнути якнайшвидше. Попри те що завдяки наполегливості Миколи Бажана Україна не зникла з гуманітарної мапи світу. Він стояв біля створення Української енциклопедії в Радянській Україні. Петровському-Штерну йшлося про щось більше, ніж оригінальність теми. Між рядками в книжці відчувається чуйне ставлення до своїх героїв.
Важлива стилістика. Текст Снайдера, позбавлений традиційних академічних посилань, є не менш науковим, а разом із тим надзвичайно проникливим
Можливо, він навіть несвідомо накладав власний життєвий досвід, власні шляхи до вибору ідентичності. Але такі моменти завжди роблять книжку, особливо в біографічному жанрі, ближчою до читача. Робота Снайдера написана, мабуть, найскладніше. Не в останню чергу таке враження складається через переклад. Петровський-Штерн його авторизував, а от Снайдер ні. Але вона піднімає на поверхню питання відповідальності за трагедію. І тут майстерність автора полягає в тому, що він не є суддею. Він має пояснити усі можливі причини, що призвели до Голокосту.
Винятки і правила
Одним із маркерів хорошої академічної культури є два обов’язкові елементи будь-якої наукової книжки: вступ/передмова та висновки/післямова. І це одразу відрізнятиме те, що було написано іноземними гуманітаріями, від праць наших співвітчизників. Чималу увагу автор присвячує описові того, як поставало його дослідження, як університет усіма можливими ресурсами (нематеріальними також) допомагав цьому, які фонди надавали стипендії. Перелік часто не обмежується однією інституцією. У цьому випадку ми можемо лише потішитися за наших колег. Після того обов’язково йдуть подяки. Дякують родині за підтримку та терпіння, за те, що з розумінням ставилися до творчих пристрастей, які вирували весь цей час. І тут науковці постають такими ж простими й зрозумілими для більшості людьми. Зі своїми сумнівами, емоціями та переживаннями. Дякують колегам по роботі, які своїми порадами та доброзичливістю прагнули щиро посприяти появі цього тексту. Дякують друзям і знайомим, що читали, слухали та обговорювали фрагменти книжки. Дякують студентам, які були мимовільними учасниками творчості свого викладача, коли його ідеї ставали елементом навчання під час лекцій, а особливо на семінарах. Дякують учням, що в різний спосіб долучалися до проекту, читаючи й слухаючи свого професора, дискутуючи, а часто не погоджуючись із ним. Дякують своїм редакторам та агентам, які докладали всіх зусиль, щоб цей текст був кращим і таки знайшов свого читача. Загалом такі місця читати дуже приємно, адже тоді видно, скільки людей у той чи той спосіб доклали зусиль, щоб читач нарешті взяв у руки результат кількарічної праці дослідника. І більшість із них робили це щиро й безплатно (окрім працівників видавництва, але то вже зі зрозумілих причин). Ці подяки показують людське обличчя науковців. І їх нескладно написати.
Читайте також: Читальня-переселенка
Чи таке можливо в нас? Чи реально побачити такі вияви академічної культури в українських університетах? Одразу зазначу, що подяки в українських книжках подеколи містяться в передмові/післямові, але це радше виняток, аніж сталий елемент культури академічного писання. Чому ж так склалося, що ми забуваємо дякувати? Можемо довго й переконливо пояснювати, що український професор більше викладає, ніж працює науково. Але ж звідки тоді беруться тонни статей і книжок щороку, які наповнюють річні звіти для міністерства бібліографічними посиланнями? Отже, робота триває. Можемо плакати про те, що українському професорові важко отримати таке щедре фінансування, яке має професор Єльського університету Тімоті Снайдер чи професор Північно-Західного університету Йонахан Петровський-Штерн і, очевидно, не має професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віра Агеєва. Але книжки видають і українські професори, і не тільки національних університетів. Можемо нарікати на велику кількість лекцій та семінарів, яка не йде в жодне порівняння з навантаженням американського професора. Але ми знаходимо час на наукову роботу. Можемо бути незадоволеними учнями, які не беруть дієвої участі в наукових проектах професора. Але щороку прагнемо мати цих учнів. Можливо, проблема не в тому.
Петровському-Штерну йшлося про щось більше, ніж оригінальність теми. Між рядками в книжці відчувається чуйне ставлення до своїх героїв
Що стосується фінансування, то так, порівняння не на нашу користь. І воно ще дуже довго залишатиметься таким, особливо в гуманітарній царині. Із цим ми не можемо конкурувати. Заклик «А нам своє робити», який дуже часто можна почути в розмовах на подібну тему, на мою думку, лише підкреслює наше нерозуміння організації академічного життя. Щоб отримати якісний результат, має бути відповідна організація роботи задля його досягнення. І фінансування тут є одним із важливих аспектів, але й воно не гарантує якості й не є виявом академічної культури. Навіть якщо українські гуманітарії з якогось дива отримають щедре фінансування, порівнюване з американськими колегами, вони навряд чи швидко поліпшать якість своїх текстів. Якість може народитися лише в конкурентному середовищі, де є відповідна культура, у нашому випадку академічна.
І про учнів. Якщо ми їх маємо, то маємо з ними працювати, ростити та намагатися організувати процес навчання так, щоб вони досягли максимального для себе результату. Від нас залежить, як його досягти. Якщо це так, то ми мусимо навчити своїх учнів тієї академічної культури, що дасть їм змогу стати науковцями. Цей процес довгий, потребує терпіння, але має й зворотний бік. Наші учні є нашими майбутніми колегами, які мають бути першими, з ким ми ділимося власними ідеями. Тут вони стають першими слухачами, критиками й тими, хто може далі розвинути ідею у своїх дослідженнях, продовжити розпочате своїми вчителями. Так постають наукові школи. Але поки що в нашій академічній культурі студент — та й докторант — не є рівноправним учасником наукового життя.
У радянському форматі
Щоб не бачилося так, що ми геть безкультурні, ще й в академічній царині, зазначу, що ми культурні. Але культурні по-своєму. Досвід академічної культури в Україні, що ґрунтується на радянських уявленнях про науку та освіту, і досі лишається панівним. Прикро, що навіть ті, хто вже не застав цього на власному досвіді, чомусь є стійкими носіями тогочасної академічної культури в найтиповіших її виявах, найпершим із яких є небажання та невміння чути свого колегу, опонента. Дуже часто це пов’язано з жорсткою ієрархію. Здається, що цей вірус дуже стійкий і вміє добре підлаштовуватися під нове середовище.
Читайте також: Покоління двох тонн
Я можу наразитися на сувору критику з боку старшого покоління, яке почне доводити цілком протилежне: що в радянський час була справжня наука, що були дискусії та незгода опонентів, що обговорення досліджень сприяли покращенню фінальних версій робіт. Перелік за бажання можна продовжити. Можливо, у військово-промисловому комплексі так. Адже радянські ракети літали високо, літаки — швидко, а танки долали майже будь-які перешкоди. У гуманітарній царині, на жаль, ні. Мій скепсис ґрунтується на двох аргументах. Якщо це було, то чому ті, хто про це каже як про свій минулий досвід, не продовжують його й далі. А другим аргументом буде результат. Яке місце книжки українських науковців посідають у світі? Хто з людей, які працювали в радянський час, став відомим світові істориком, літературознавцем чи дослідником мов?
Поставмо собі кілька простих запитань із власного досвіду перебування в реаліях української академічної культури. Скільки в нас є академічних журналів із peer-review? Мають бути всі, що вважаються науковими журналами. Як у нас пишуться видавничі рецензії на монографії, збірники документів, збірники статей? Має бути так само сліпе рецензування фахівця. Як у нас пишуться обов’язкові тексти опонентів дисертацій та відгуки на автореферати? Пише той, кому це потрібно, тобто здобувач наукового ступеня, тоді як повинні самі опоненти та рецензенти. І не за гроші, взяті від здобувача! Чому має слугувати обговорення роботи на кафедрі, вченій раді, раді із захисту дисертацій? Насамперед підвищенню її наукової якості, а не зведенню рахунків, намаганню похизуватися своєю ерудицією та вивищуванню (майже невимовне слово) над іншими. Як часто на конференціях, котрі проводять наші університети, практично немає часу на фахове обговорення доповідей, що є наслідком банального небажання морочити собі голову такими «непотрібними» справами. А для чого ж тоді проводити конференції? І як часто організатори вимагають до їх початку надіслати готовий варіант статті, щоб надрукувати на саму конференцію збірку. То навіщо їхати або йти на такий захід? Його мета — обговорити свої ідеї з колегами і після дискусії поліпшити текст.
Тож культура у нас є. Навіть академічна. А от із її якістю не все добре.
Інший досвід
Йонахан Петровський-Штерн у передмові до своєї книжки з великою вдячністю розповів про те, як народився проект. Усе було доволі просто й академічно, як на реалії американської академічної культури. З’явилася ідея видати збірку статей на певну тему. Оскільки одна з можливих тем була вже зайнята колегою, він вирішив обрати іншу. Щоб почути різні думки про своє дослідження, він поїхав із попереднім варіантом праці в інший університет, щоб виступити там на семінарі. Після обговорення керівник видавництва, що був присутній на заході (багато знаєте очільників університетських видавництв, які відвідують семінари в пошуку ідей для нових проектів?), радісно вигукнув: «То це ж ціла книжка!». Чи можливо таке в нас, щоб викладач одного вишу писав статтю і задля її обговорення та покращення їхав в інший, а після спілкування підхопив ідею керівника видавництва й розвинув із цього ціле монографічне дослідження?
Тімоті Снайдер ішов до своєї книжки подібним шляхом, постійно відшліфовуючи власні ідеї в незліченній кількості спілкувань, виступів, дискусій і просто обговорень. Дуже важливим для нього було саме середовище Єльського університету з його доброзичливим ставленням до колег, щирим прагненням допомогти покращити його майбутню книжку. І тут, мабуть, кількість відгуків та залучених до цього творчого процесу людей має значення. Особливо коли йдеться про книжку на тему Голокосту.
Для своїх. Праця Віри Агеєвої про Миколу Бажана не виходить за вузькі межі філології
Але нічого подібного я не знайшов ні у вступі, ні в післямові праці Віри Агеєвої. Наша традиційна самозосередженість грає тут проти нас. Нам бракує цього простого людського дотику, де ми в тексті науковця побачили б просту людину, яка вдячна за те, що її книжка має своїх читачів.
Читайте також: Паризький книжковий салон: операція «впізнаваність»
Свого часу моя дружина навчалася на PhD-програмі в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейні. Одним із елементів такого навчання є участь у наукових конференціях. Начебто нічого надзвичайного. У цьому наш досвід ніяк не відрізняється від американського. Пишеш дисертаційне дослідження — мусиш брати участь у конференціях. Коли її наукова керівниця дізналася, що вона має їхати на свою першу докторантську конференцію в інший університет, це стало справою не тільки її як наукового керівника, а й усього департаменту. Попередній варіант виступу було розіслано всім докторантам і викладачам, призначено день для «тренувального виступу» та обговорення, на яке зібралася більшість професорів і студентів. Саме обговорення мало одну мету: як зробити виступ кращим. Звісно, справа автора дослідження погоджуватися або ж не погоджуватися з усіма зауваженнями та пропозиціями, але ще один або кілька поглядів колег на твій текст ніколи не будуть зайвими. Такі приклади говорять про набагато більше, ніж про прагнення якісно виступити на конференції. Вони свідчать про наявність академічної культури, що має в собі спільну мету, солідарність, взаємоповагу, щирість та доброзичливість. І це не вимірюється ніякими грішми. Так є, і так має бути в колі однодумців, де панує довіра.
Ідеальні принципи академічної культури
Якщо спробувати дати відповідь на сакраментальні запитання «як має бути?» і «що для цього потрібно зробити?», то насамперед варто почати з довіри. Довіра є наріжним каменем академічної спільноти, а разом із тим і культури в ній. Якщо я не довіряю своєму колезі, то годі далі вести мову про тонкощі розуміння окремих місць у святого Августина. А якщо довіряю, то наше співжиття в окремо взятому університеті має бути плідним та успішним. Наш спільний проект повинен бути завершено.
Наступним критерієм має бути чесність як перед собою, так і перед іншими. Йонахан Петровський-Штерн у передмові до своєї книжки, що згадана на початку, гранично чесний із читачами. Його розповідь про те, як поставав український варіант дослідження про єврейських письменників, що обрали українську ідентичність, є винятком. Мало хто насмілиться розповісти про всі перешкоди, що спіткали працю на довгому шляху до українського читача, так відверто. Адже якщо є чесність, то є й відкритість. Академічна культура вільна. Тут не повинно бути місця заборонам, приховуванням, маніпуляціям. Знання мають бути доступними всім, хто їх потребує.
Разом із відкритістю йде свобода висловлювань, яка має бути підпорядкована лише одній меті: якомога вищому результату досліджень. І тому нашими помічниками в цьому є всі, хто готовий щиро відгукнутися на допомогу, прочитати й дати свої коментарі, послухати й подискутувати щодо окремих тез дослідження. Цьому мають сприяти лекції та семінари, де студенти, перші «жертви» наших ідей, слухатимуть народжені гіпотези та попередні варіанти досліджень. Що ширше коло нашого спілкування, то кращим має бути дослідження.
Відкритість повинна сприяти й щирості та щедрості. Ніхто не має права й можливості сховати або монополізувати будь-які знання. Наша щирість і щедрість мусять слугувати спільному благу — науці. Ми повинні ділитися всією інформацією, яка є в нашому розпорядженні, якщо її потребують колеги. Навіть якщо теми їхніх досліджень близькі до наших чи й тотожні. У гуманітарних наук із цим не повинно бути жодних проблем. Якщо 100 науковців напишуть 100 досліджень про один роман Гемінґвея, то це буде 100 різних досліджень. І, можливо, кілька з них виявляться найвищої якості, а читачі нарешті дізнаються щось нове про твір автора.
Наші дослідження й тексти мають бути доступними. Дуже часто український науковець пише мовою, зрозумілою йому та ще кільком колегам. Мова наших досліджень — це форма презентації. Вона має бути доступною максимально широкому колу читачів. Свого часу в інтерв’ю нашим медіа Генрі Марш, британський нейрохірург, автор кількох книжок про власний досвід у медицині (побачили світ у Видавництві Старого Лева), ділився враженнями про спілкування з українськими слухачами. Він не розумів, чому в Україні так люблять складні висловлювання й зарозумілі слова під час виступів. Адже що простіше, то краще. Його навіть журили після лекції у Львові, мовляв, вона була якоюсь простою. А коли до Львова на прохання Генрі приїхав його колега, теж нейрохірург, то, як зізнавався Марш, він сам мало що зрозумів із його виступу, а от українська публіка була в захваті. На мою думку, нам варто бути простішими у формі та способі презентації результатів наших досліджень.
І насамкінець про вдячність. Ми маємо бути вдячними. Вдячність полягає не тільки в пригадуванні у передмові/післямові імен та прізвищ тих, хто сприяв появі фінального варіанта дослідження. Варто дякувати в примітках за надану інформацію та дискусію, навіть якщо вона велася за допомогою електронної пошти. Кожен із нас має бути відкритим до того, щоб стати таким самим помічником для свого добре й мало знайомого колеги.
Чи має в такому разі академічна культура шанс в Україні? Відповідь однозначна: так, має. Але для її існування та розвитку ми мусимо бути чесними перед собою, нашою науковою спільнотою та читачами. Наші дослідження повинні читати. Маємо наслідувати найкращі зразки академічної культури у світі та впроваджувати їх у наше університетське життя. І тут не такі вже й важливі гроші, хоча без них, ніде правди діти, важко. Важливі принципи та відданість спільній меті. Однодумці, які вірять у спільну роботу, можуть зробити дуже багато. Їх мають об’єднувати спільні цінності. І тоді з часом українські Цицерони, Теодори Моммзени, а може, і Вінстони Черчиллі отримають Нобелівську премію. Здається, що в літературі у нас більше шансів.