Приїжджайте в місто-герой Мінськ 7 листопада — і навіть ті, в кому живе незмірна ностальгія по радянському ладу, залишаться задоволені. Ви побачите розвішані понад вулицями величезні транспаранти, які сповіщають, що сьогодні річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції, а державні прапори, котрі майорять повсюди, і громадяни, які вітають одне одного зі святом, тільки посилять вашу впевненість: тут
зупинився час.
У Мінську дуже чисто й дуже тихо. Цілі команди двірників метуть широкі, в дусі розвинутого соціалізму, проспекти, хоча в цьому, здається, навіть немає необхідності: місцеві жителі вміють поціляти в урни. Щоправда, 2 млн отих жителів тут навіть не видно: на вулицях їм робити геть нічого. У країні, де за відчуттям 1975-й, головною торговельною точкою є ГУМ із білоруським одягом (не вельми якісним, але вельми дорогим), а головним розважальним закладом — McDonald’s, який стирчить серед тутешнього радянського безруху, неначе айсберг у пустелі.
У Мінську найвищий зі збережених Лєніних на всій колишній території СРСР. А загалом у місті 16 пам’ятників вождю. І за всі роки знесли один-однісінький, та й то тільки цього року й не з ідеологічних міркувань, а просто щоб не заважав будівництву. Найвищий Ільіч на проспекті Незалежності (єдина із центральних вулиць, що зазнала перейменування, решта так і залишаються Комсомольськими, Калініна, Рози Люксембурґ, Дзєржинского, Кірова, Клари Цеткін тощо). А найнесподіваніший Лєнін за кількасот метрів від найвищого, під землею, на вході в метро немовби з боязкою цікавістю висовує обличчя просто зі стіни. Станція метро, певна річ, називається «Площа Лєніна».
Читайте також: Хмельницький та будні майя. Чим запам’ятався 45-й кінофестиваль «Молодість»
У Мінську шикарні велосипедні доріжки, але ними ніхто не їздить. Нікому чи що? Утім, молодь тут узагалі не збирається до гурту, хіба що студенти безпосередньо біля інститутів та університету. Тут не чути гримотіння дискотек о пізній годині, а з нічних клубів не вивалюються напідпитку веселуни, обіймаючись із дівчатами, бо практично немає цих клубів. Зате багато московських пенсіонерів, які купили в Мінську квартири і здають свої у столиці РФ: для дідка чи бабці, що озвіріли від московських натовпів, бруду, реагентів, Мінськ із його добропорядною радянською статечністю відмінне місце.
Услід за пенсіонерами потягнулися на береги Свіслочі й російські кіношники: кожен другий фільм про радянське життя знімається тут. Головна магістраль — проспект Незалежності — своєю незайманою сталінською архітектурою та цілковитою відсутністю прикрих скляних вкраплень чудово вкладається в уявлення про будь-яку з радянських вулиць. А оренда павільйонів та обладнання для зйомок на «Беларусьфільме» дуже дешева, тож Мінськ цілком можна вважати своєрідною філією російської кіноіндустрії. Принаймні тієї її частини, що професійно цікавиться радянською дійсністю.
Нещодавно на своїй інавгурації Лукашенка заявив, щоб ніяких реформ від нього ніхто не чекав — не дочекаються, мовляв, адже білорусам і так добре. Цей сторож у заповіднику радянського режиму знає, що каже: психологія людей на теренах колишнього СРСР надто виснажена 70-літньою посухою в мізках, щоб усерйоз братися за зміни. До того ж білоруси взагалі вважаються народом консервативним.
Яким дивом вдається міжнародному фестивалю «Лістапад» виживати в цьому заповіднику, хтозна. Сам дух кінофоруму настільки суперечить сонній стилістиці Мінська, що його довголіття (22 роки)
здається чиєюсь недоробкою.
«Лістапад» — дійство розмашисте, колоритне. Зайве й казати вже про те, що небувало масштабне: цього року показали близько 200 фільмів. Фест хоч і не класу «А» (у тому сенсі, що прем’єрність фільму не є обов’язковою умовою участі в конкурсі), але помиляється той, хто думає, ніби зібрати програму з «непрем’єрних» стрічок легко. Добути для показу на кінофорумі затребуваний у світі фільм — неабияке завдання. Тут і проблеми з правами, і примхи зірок, і — що, може, і є найголовнішим — обов’язковий бездоганний смак відбірників.
Цього року «Лістапад» зібрав фантастичну програму. Відкриття воістину королівське, легендарна Фанні Ардан із новим режисерським експериментом. Можливо, друга режисерська спроба музи самого Франсуа Трюффо «Нав’язливі ритми» й не шедевр, але бувають випадки, коли особистість автора важливіша за його твори. Ардан саме той випадок. У свої 66 років Фанні не просто ставна й приваблива — вона має в собі рідкісну породу зникаючої краси, натури, яка відходить, залишаючись іще крихітними яскравими плямами на блідому тілі індустрії. Ну і, звичайно, відблиск Трюффо — він чимало коштує.
У головному ігровому конкурсі переміг болгарсько-грецький «Урок» — фільм із відмінним сценарієм та чудовою акторською роботою — про болото, у яке засмоктують шкільну вчительку фінансові негаразди. Болгарія останнім часом, попри економічні жахи, маленькими кроками, але вперто рухається до відродження кіноіндустрії. Грошей немає, але є уми й таланти. Досягти успіхів на цьому шляху вже вдалося Румунії, якій навіть у нічних жахіттях ніхто не міг пророкувати народження нової хвилі кінематографа та світової екранної слави. Отож-бо, можливо, усе ще попереду.
Хоча головою журі був російський кіномитець Вадім Абдрашитов, його співвітчизник Васілій Сіґарєв, узявши участь у конкурсі з картиною «Країна Оз», поїхав додому без нагород, утішився хіба що дипломом за роботу звукорежисера.
Трохи дивно, що в програмі «Лістапада» цього року виявився лише один український фільм — «Жива ватра» львівського режисера Остапа Костюка. Ця документальна стрічка про карпатських пастухів поїхала на Батьківщину з нагородою, заявленою як «приз за вираження надії на збереження національної культури в умовах глобалізації». Відзнака, звісно, трішки химерна, але коли враховувати величезну кількість і солідний рівень фільмів, то навіть дуже приємно. А кінотвір дуже колоритний у сенсі не зовнішніх лубкових красот, а тієї прихованої туги, що сперечається з назвою номінації. Усе та сама краса, що вислизає, зникома натура…
Читайте також: Новий акцент старого «Лева»
І що особливо підкуповує на фестивалі, то це титанічні зусилля команди, спрямовані на підтримку білоруського кіно. Тут воно йде окремим конкурсом, із окремими нагородами. І нехай кіномистецтво країни не завжди однаково вдале, нехай воно тільки-но намагається затримати на собі увагу, залучити гроші й інтерес, але скажіть, хіба ще років зо два тому хтось говорив серйозно про білоруський кінематограф? А він сміливий, цей кінематограф, відчайдушний. Грошей у нього немає, але в бій рветься. Бракує коштів — зніматимемо підручними засобами, на мобільний телефон, без музики, аскетично. Переможець національного конкурсу — повнометражний фільм 21-річного Мікіти Лаврецького «Білоруський психопат» — так і створений: за допомогою однієї цифрової камери та двох диктофонів. Бюджет стрічки, у якій режисер сам і фігурує в кадрі, розбавивши біднувату естетику картинки власною дотепністю, — 400 тис. білоруських рублів, що дорівнює вартості обідів для знімальної групи. Приблизно $30. Як мовлять, голота на вигадки хитра. Тутешня молодь зрозуміла: коли немає грошей на видовищне кіно, повинні бути мізки, щоб навчитися писати якісні сценарії. Буде сценарій — буде фільм. Назвуть його артхаусом, а в артхаусі, як відомо, картинка може не мати аніякісінького значення, артхаус — він для розумних.
І, що тішить, це спрацьовує! На рідне білоруське кіно мінчани валом валять: усім кортить бути присутніми під час відродження, у яке вірять беззастережно.
Узагалі на фільми «Лістапада» ходять юрбами. І на обговорення залишаються аж за північ. За стінами кінотеатру благодать імені бацьки Лукашенки, а в залі гарячі баталії. Та й не дивно: кіно тут показують сміливе, часом на межі фолу. «Любов» Ґаспара Ное, заборонену в сусідній Росії, бо Мінкульт убачив у ній порнографію (авжеж-бо, он парубок у фільмі спить із двома дівчатами відразу, то що це, хіба не чистісіньке порно?), тутешня публіка прийняла спокійно й по-діловому, по-європейськи. Після британської документальної стрічки «Називайте мене Маріанною» про невдаху трансвестита теж довго не розходилися: цікавились у режисера проблемами в цій сфері.
Читайте також: Канни: французи починають і виграють
Дуже й дуже багато хто на просторах колишнього СРСР досі щиро вважає, що радянський режим був часом розквіту культури: мовляв, необхідність уживання езопової мови тренувала образне мислення, навчала говорити про просте складно, а про складне — просто. Ця капосна думка під час «Лістапада», що розпочався наступного дня після інавгурації Лукашенки, навідувалася до голови часто, від неї важко відмахнутися. Але ні, не треба, мабуть, кінематографу ось такого «через терни до зірок», не треба підвищеної запитаності езопової мови — нехай кожен говорить тією, яка йому до вподоби. Це називається «свобода», і вона є найкращою запорукою успіху в мистецтві.