Питання ідентичності в усіх її вимірах стало надзвичайно актуальним у суспільних дискусіях серед українців, особливо останнім часом, підігріте, зокрема, резонансними «дебатами» Віталія Портникова з Юлією Латиніною. Чи можна використати це слово, «ідентичність», до сільського господарства чи АПК як сектору економіки?
Насправді не тільки можна, а й треба, тому що історичні, культурні цінності та самоідентифікація безпосередньо пов’язані з економікою і врешті-решт впливають на стратегічний напрям розвитку держави. Окрім того, частиною ідентичності є усвідомлення власної унікальності. То в чому ж унікальність нашого АПК, і як саме ми можемо знайти й посісти власне достойне місце серед країн — членів ЄС?
Читаючи «Браму Європи» Сергія Плохія, я на самому початку книжки натрапила на чудову цитату Геродота про землі вздовж Дніпра, які він вважав найродючішими у світі: «….ніде нема кращих врожаїв, як на її берегах, а там, де не сіють зерно, трава найпишніша у світі». Тож наша картина житниці Європи і світу не є пустим красивим міфом, а дійсно має давню й багату історію. Цей історичний шлях складався з різних етапів — від господарювання часів Київської Русі до централізованої системи Радянського Союзу з його громіздким, неефективним, але надзвичайно багатошаровим механізмом функціонування АПК від виробництва в Одеській області до постачання готової продукції кудись у міста за Полярним колом.
І ось перед нами — новий важливий етап нашої української аграрної історії: вступ до Європейського Союзу й можливий офіційний старт перемовин про це вже через кілька тижнів.
Від того, наскільки чітко ми самі для себе розумітимемо і нашу унікальність в агропродовольчій сфері, і наші можливості стати невіддільною частиною внутрішнього ринку ЄС, великою мірою залежатиме, як ми будемо формувати нашу переговорну позицію.
Не буду вчергове підкреслювати важливість євроінтеграційних перемовин саме в агропродовольчій сфері, але нагадаю, що сільське господарство було і є традиційно найбільш складною та чутливою галуззю як в угодах про вільну торгівлю, так і в усіх ітераціях розширення Європейського Союзу.
Почнемо з тези першої: український АПК з 2014 року почав остаточно втрачати економічні зв’язки з рештками Радянського Союзу, насамперед з росією. Якщо ще 2015 року частка українського агроекспорту, яка йшла до країн СНД, а отже, і в рф, була на рівні 11 %, то вже 2019-го цей показник скоротився до 6,5 % (водночас доля росії була лише 0,28 %, а найбільше ми продавали до країн Центральної Азії та Білорусі).
Цей процес був для наших виробників болючим, неприємним, складним, але конче потрібним. Десятиріччями налагоджені зв’язки, великий, географічно близький і невибагливий ринок, усе ще схожі системи управління та контролю за безпечністю, якістю харчових продуктів завдяки рудиментам радянського устрою, спільна мова (і навіщо та англійська), культура ведення бізнесу (перемовини за пляшкою чогось міцного), толерування корупції та інші специфічні риси цього бізнес-середовища повільно, але впевнено почали витіснятися з нашого економічного й торгового простору.
Читайте також: Чому Україні треба змінювати аграрну економіку
Теза друга, яку я проголосила на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну на своїй зустрічі з колегами в Австрії: за цей історично короткий час, з початку імплементації Угоди про всеохопну та поглиблену зону вільної торгівлі між ЄС та Україною, український АПК вже де-факто став частиною внутрішніх ланцюгів доданої цінності в Європейському економічному об’єднанні, вбудувавшись у сектори й підсектори від перероблення й тваринництва до медицини.
Коли навесні 2022 року Європейська Комісія ухвалила історичне й надзвичайно важливе для українського АПК рішення про запровадження односторонніх торгових преференцій у межах нинішньої Зони вільної торгівлі (іншими словами: зняття ще наявних тарифних чи нетарифних бар’єрів на кшталт імпортних тарифних квот на деякі види нашої агропродукції), це, з одного боку, дійсно врятувало наших виробників від повного колапсу експорту, який загрожував через блокування російськими окупантами Чорного моря й судноплавства в ньому. З іншого — відкрило можливість наростити обсяги експорту (і транзиту) до ЄС тих груп товарів АПК, які й так уже досить активно на цьому ринку продавались. До якоїсь помітної зміни структури агропродовольчого експорту в ЄС це насправді не призвело, та й не могло призвести.
Теза третя: варто набагато менше уваги й зусиль приділяти емоційним, хайповим, провокаційним діям, наприклад польських фермерів і «фермерів» на кордоні між Польщею та Україною, а фокусуватись на конструктивній роботі щодо просування наших інтересів як на урядовому, так і на бізнесовому рівні. Так, ці дії не є дружніми, і так, вони завдають нам економічних втрат.
Але якщо уважніше вивчати історію ЄС та його еволюції, то можна побачити, що майже кожна ітерація з розширення Євросоюзу супроводжувалася досить гучними й жорсткими протестами та опором з боку фермерів країн, які вже були членами ЄС. Сектори, до яких була особлива увага, могли відрізнятися, але побоювання, формулювання, вимоги та гасла були дуже схожими на все те, що ми нині чуємо від польських колег у моменти загострення.
Маю зазначити, що ми, як видається, перебуваємо в цікавій точці ходу історії, коли, з одного боку, через понад два роки війни з росією та її прямий і непрямий вплив в Україні повільно відбуваються процеси перегляду агровиробниками структури їхнього виробництва й підходів до нього, а з іншого — у самому Європейському Союзі через війну та інші геополітичні, економічні та соціальні виклики все більшої динаміки набирає багаторівнева дискусія про Спільну аграрну політику (САП) ЄС та її майбутнє. Усе частіше можна зустріти вираз «стратегічна автономія» як у програмних документах ЄС, так і в політичних дебатах щодо майбутнього економіки й сільського господарства зокрема.
Один з основних викликів, який постав останнім часом, і особливо після виборів до Європарламенту, які дещо змінюють розклад політичних сил у ньому (але про це докладніше наступним разом), перед Євросоюзом — це потреба узгодити амбітні цілі, закладені в Зеленому курсі та реформі САП «Від ферми до виделки» (серед них і зменшення використання добрив чи засобів захисту, і біорізноманіття, і значне збільшення площ під органічне сільське господарство), і прагматичні аспекти, як-от забезпечення продовольчої безпеки й стратегічної автономії агропродовольчого сектору, зважаючи на різний ступінь залежності деяких підсекторів від імпорту тих чи інших інгредієнтів, засобів виробництва, а також добрива й робочої сили.
Читайте також: «Можемо стати виробничим майданчиком ЄС». Експерт назвав перспективи для України
Аналізуючи деякі з внутрішніх секторальних документів в аграрній (і не тільки) сфері ЄС, можна віднайти підказки й дороговкази для вітчизняного АПК, як найбільш вдало й на засадах win-win можна продовжити нашу інтеграцію до ЄС на всіх рівнях. Рівень перший і найпростіший — це рослинні джерела кормів для тваринництва. Можна очікувати, що два паралельні процеси будуть характерними для тваринницького сектору ЄС: його трансформація з погляду технологій виробництва, враховуючи стандарти щодо здоров’я та добробуту тварин, змінення клімату, а також я не виключаю часткову релокацію тваринницького виробництва країн ЄС до України (за умови успішного старту та процесу перемовин про вступ).
Уже нині тваринницький сектор ЄС потребує майже 300 мільйонів тонн кормів щороку, 75 % яких імпортуються переважно із США, Бразилії та Аргентини. Усе більше йде мова про потребу сприяти вирощуванню протеїнових культур на кшталт сої, люпину, ріпаку. Більше уваги має також приділятись вирощуванню бобових, конюшини, люцерни та інших культур — джерел протеїну. Це однозначно є однією з наших потенційних ніш на внутрішньому ринку ЄС.
Європейський Союз упевнено крокує до втілення принципів кругової економіки та біоекономіки, де агропродовольчий сектор є одним з ключових. Де ми можемо побачити себе в цих вимірах? На перетині агро- та відновлюваної енергетики (біометан, біоетанол, зелений водень), на перетині агро- та фармацевтики (інгредієнти для суперфуду, усе більш персоналізований підхід до формування дієт і їжа як ліки), на перетині агро- та управління відходами (як використовувати вже використане, як утилізувати розумно і з користю органічні відходи, а ще, може, і будувати щось стале із цих самих відходів), на перетині агро- та технологій (і це вже не про дрони, а про штучний інтелект уздовж ланцюга від ферми до споживача, управління big data та біотехнології).
Цікаво спостерігати, як саме відбувається черговий виток еволюції АПК України просто зараз, коли через невисоку прибутковість, а то й збитковість класичних біржових зернових культур, насамперед кукурудзи, наші агровиробники вимушено починають переглядати свої структури посівів, шукати нові ніші, нові шляхи, нові підходи. І от ми вже маємо новини, що агрохолдинги сіють льон або ж арахіс. На моє переконання, ці експерименти за розумного підходу до збуту чи перероблення вирощеного стануть постійним мейнстримом для українського АПК.
Ми через повномасштабне вторгнення та завдяки процесу вступу до ЄС фактично заново формуємо свою аграрну ідентичність та унікальність, деякі риси якої залишаться незмінними з часів Геродота, про інші наші нащадки згадуватимуть як про новий етап розвитку країни початку-середини ХХІ століття.