Аграрний конкурент. Як Україна конкурує з Росією за ринки збуту продукції АПК

Чи не основним міфом, який традиційно експлуатували апологети реінтеграції України та Росії впродовж усього пострадянського періоду, було твердження про нібито унікальну взаємодоповнюваність двох економік, що прирікало їх на тісну взаємодію. Втім, випробування часом усе більше руйнує цей стереотип. Виявилося, що «взаємозалежність» і «взаємодоповнюваність» були лише наслідком штучної галузевої селекції, яку проводили в імперські й особливо радянські часи, щоб тісніше прив’язати українську економіку до російської. Натомість після розпаду СРСР Україна та Росія ставали конкурентами, а не партнерами в дедалі більшій кількості галузей. Це, своєю чергою, не могло не позначитися й на політичній сфері, навіть якби путінська Росія і не мала реваншистських амбіцій. 

Останніми роками згаданий тренд стає дедалі виразнішим навіть в агропромисловому секторі, ключовому нині для України й все важливішому для Росії. Для України продукція АПК — це понад 41% експортної виручки, а в останнє десятиліття ще й основний драйвер економіки, який компенсував спад у більшості інших, особливо виробничих, сегментів (див. Тиждень, № 27/2015, № 19, 22/2016, № 15, 31/2017). Для Росії продовольство — це поки що лише 5,6% експортної виручки, однак водночас і найдинамічніша галузь, яка досить стрімко зростає на тлі стагнації чи навіть спаду більшості інших галузей економіки. Так, за даними Росстату, приріст валової доданої вартості в сільському господарстві з 2012-го по 2016-й становив 13,7%, тоді як загалом валова додана вартість залишилася на рівні 2012 року, у добувній промисловості зросла лише на 2,6%, а в обробній навіть зменшилася на 2,1%. У будівництві, транспорті та торгівлі РФ за цей час так само було зафіксовано значне зменшення валової доданої вартості. 

Читайте також: Врожай на Донбасі: Без кредитів, але з мінами та пожежами

Таким чином, саме агросектор РФ лишався, принаймні протягом останніх п’яти років, основним фактором, який підтримував російську економіку, а АПК і харчопром були чи не єдиними великими сегментами експорту країни, який і далі зростав на тлі падіння загальних обсягів зовнішньої торгівлі. Крім того, в умовах значного падіння реальних доходів росіян останніми роками значно зменшився внутрішній попит на продовольчі товари. Зважаючи на зростання виробництва в секторі, це підштовхувало тамтешніх виробників шукати можливості для збуту за кордоном. Наприклад, керівник виконавчого комітету Національної м’ясної асоціації Сєрґєй Юшин прямо заявляв, що обсяг інвестицій у свинарстві такий, що єдиним сенсом вкладати в цей сегмент і надалі є орієнтація на експорт. 

Протягом кількох років Україна ставила рекорди у виробництві й експорті зерна. Однак це саме останнім часом спостерігається і в Росії. 2016 року країна зібрала безпрецедентно високий урожай за весь пост­радянський період, а 2017-го встановила й абсолютний рекорд за валовим збором зерна та пшениці. За найсвіжішими даними про цьогорічний врожай, станом на 8 грудня в РФ зернові та зернобобові були зібрані з 98% площ (загалом 139,8 млн т зерна). Хоча врожайність у РФ значно нижча від української (3 т/га проти більш як 4 т/га), нинішні посівні площі 

(47 млн га) набагато більші. За врожаєм пшениці, а цього сезону це понад 88 млн т, Росія майже не поступається Україні навіть у розрахунку на одного мешканця, адже вони мало не вчетверо перевищують українські врожаї останніх років (у 2016-му та 2017-му 26–26,5 млн т).

Небачений раніше врожай забезпечить у поточному маркетинговому році (триває з липня по червень) і рекордні обсяги експорту Росією зерна, зокрема й пшениці. За оперативними даними Федеральної митної служби РФ, лише з липня по жовтень з країни вивезено 16,9 млн т зернових, що майже на 30% більше за торішній показник і майже на чверть — за українські обсяги. У результаті якщо у 2016/17 маркетинговому році Україна з показником експорту 43,9 млн т зерна посіла друге місце у світі після США, то тепер Росія відтіснила нас на третє місце. 

За збереження нинішніх тенденцій російські урядовці та експерти прогнозують потенційний цьогорічний експорт збіжжя не менш як 45 млн т. Це знову ж таки більше, ніж минулого маркетингового року було вивезено з України й ніж очікується вивезти цього року з огляду на менший порівняно з 2016-м урожай. Міністр сільського господарства РФ Алєксандр Ткачов стверджує, що країна має всі можливості для збільшення експорту зерна найближчими роками навіть до 60–70 млн т.

Загострення боротьби

В агросекторі Україна та Росія є конкурентами перед­усім на ринку пшениці й соняшникової олії. Якщо за весь 2012-й із РФ було вивезено 15,9 млн т пшениці й країна посіла за цим показником лише п’яте місце у світі, то вже 2016-го обсяг зріс до понад 25 млн т, що вивело її в лідери. А цього року вона може закріпити результат, адже експорт пшениці з РФ прогнозується щонайменше на рівні 30 млн т. А от за кукурудзою та ячменем до України їй ще далеко, хоча експорт Росією цих культур останнім часом також показує плюсову динаміку. Наприклад, обсяги ячменю від початку 2017/18 маркетингового року майже вдвічі більші порівняно з аналогічним періодом минулого року. 

Географічна близькість призводить до того, що ми змагаємося за ті самі ринки в той самий час. Основні імпортери російського зерна — Єгипет, Туреччина, Саудівська Аравія, Іран, Бангладеш, Ліван, Індонезія, Нігерія, Азербайджан, Судан. Ринки збуту українського та російського зерна майже ідентичні. Тож конкуренція лише посилюватиметься. Хоча Росія, наприклад, в експорті пшениці більший акцент робить на продовольче зерно, тоді як Україна — на корми для тваринництва, однак цілком конкуренції це не усуває. 

У 2015/16 та 2016/17 маркетингових роках Україна контролювала понад 60% світового експорту соняшникової олії. Проте частка РФ поступово збільшується. Якщо у 2015/16-му вона ледве перевищувала 20% світового експорту, то у 2017/18-му, зважаючи на цьогорічний урожай, можна очікувати зростання її частки до 25% за одночасного зменшення української до 56%. До середини наступного десятиліття російські галузеві гравці розраховують обійти Україну на світовому ринку соняшникової олії. Там переконані, що стеля нашого експорту — близько 5 млн т, тоді як самі завдяки більшому потенціалу нарощування посівних площ розраховують подолати цю позначку найближчим часом, попри те що в 2016/17 маркетинговому році експортували лише 2,9 млн т.  

Останнім часом українські аграрії дедалі більшу увагу приділяють вирощуванню та експорту донедавна менш популярних, але прибутковіших нішевих культур. Наприклад, стрімко зростали виробництво й експорт зернобобових культур, переважно гороху. Однак аналогічним шляхом іде й російський агросектор. За останні 10 років виробництво зернобобових у РФ зросло в півтора раза, сягнувши 2,4 млн т. Динаміка збору олійного льону, ще однієї культури, якою останнім часом активно займаються українські виробники, там також стрімка (близько 0,6 млн т у 2016‑му) завдяки зростанню як посівів, так і середньої врожайності. А основна частина врожаю (до 85–90%) спрямовується на експорт. Як наслідок — на сьогодні Росія є другим у світі виробником та експортером олійного льону після Канади.

Читайте також: Зростає зміна. Як трансформується український АПК

До середини 1990-х наш північний сусід був основ­ним ринком збуту українського цукру, однак потім закрив свій ринок для українських виробників, а останнім часом тамтешні компанії взялися нарощувати його поставки за кордон. Тут росіяни йдуть за українськими цукроварами з приблизно річним часовим лагом, які стали стрімко збільшувати експорт з 2015-го. У 2014/15 маркетинговому році в РФ було вироблено 5,06 млн т цукру, у 2015/16-му — 5,46 млн т, у 2016/17-му — 6,26 млн т, а в 2017/18-му Мінсільгосп РФ прогнозує не менш як 6,5 млн т. Тож його експорт може перевищити 700 тис. т проти 283 тис. т торік. А найближчим часом експортний потенціал прогнозується на рівні 1 млн т. Останнім часом Росія навіть випереджає Україну за зовнішніми поставками цукру. Наприклад, якщо згідно з оперативними даними української ДФС за дев’ять місяців 2017-го експорт білого цукру з України дорівнював 442,6 тис. т, то за вересень — лише 16,7 тис. т. Тоді як російські показники становлять відповідно 286,2 тис. т і 43,5 тис. т, тобто майже втричі більші, ніж українські. 

Основні імпортери білого цукру з України — країни Азії та Африки. Для Росії це поки що переважно пострадянська Азія. Однак, по-перше, за збереження тенденції до стрімкого нарощування Росією збуту цукру на закордонні ринки ситуація може змінитися. Хоча його світовий обсяг і становить близько 60 млн т, частка бурякового не перевищує 5%, а це означає, що конкуренція між російськими та українськими цукроварами, які легко щороку могли б постачати на зовнішній ринок по одному чи по кілька мільйонів тонн солодкого продукту, загострюватиметься. По-друге, уже зараз Україна та РФ є основними конкурентами на низці ринків, як-от Азербайджан чи Казахстан (у Казахстан спрямовується 29% усього російського експорту цукру). 

Дедалі більше передумов для конкуренції між українськими та російськими постачальниками й на ринку м’яса (птиці, свинини). Загалом його поставки з РФ у 2012–2016-му зросли від 56,3 млн кг до 169,2 млн кг. Очікується, що у 2017-му вони сягнуть 241 млн кг. Як і в Україні, йдеться переважно про м’ясо птиці, частка якого в загальному обсязі сягнула в 2016-му майже двох третин (111 млн кг). Решта здебільшого свинина. Обидві країни сьогодні мають широкі можливості для нарощування експорту продукції, а водночас і серйозні проблеми з її збутом. Російський ринок донедавна був основним для експорту української свинини, тоді як для тамтешніх виробників останніми роками найбільшим покупцем, за даними митної статистики РФ, є… Україна, точніше ОРДіЛО. Наприклад, у II кварталі 2017-го російської свинини було ввезено туди на $9,4 млн. За весь 2016 рік РФ отримала від експорту м’яса $219 млн, і знову ж таки основними імпортерами поряд із В’єтнамом, Китаєм та Гонконгом виявилися окуповані РФ українські території. 

Росія є основним постачальником аналогів українських товарів у регіоні Середземномор’я та на Близькому Сході, у Південній Азії та особливо в пост­радянській Азії. При цьому основні її продовольчі регіони мають дуже схожі з українськими природні умови та конкурентні переваги. Терени справжньої Східної України (див. «Невідома Східна Україна», Тиждень, № 5/2012), які 1918 року опинилися в складі РСФСР, а не УСРР, були найбільшим виробником російського цукру та зерна. Наприклад, Білгородська та Воронезька області у 2016 році виробили 1,2 млн т, Кубань — майже 1,4 млн т за загального виробництва цього продукту в РФ 6 млн т. Білгородська, Воронезька, Ростовська області та Краснодарський і Ставропольський краї забезпечили збір майже 45 млн т зерна із 119 млн т усіх зібраних торік у РФ. П’ята частина російської свинини (у 2016-му 0,73 млн т із 3,63 млн т усього виробництва) продукується на території прилеглих до України Білгородської та Воронезької областей, більша частина яких належить до історично української Східної Слобожанщини. 

У 2016-му там було вироблено й 0,94 млн т, або майже кожну п’яту тонну, російського м’яса птиці (за загального обсягу 4,63 млн т). Ще 0,61 млн т — у Краснодарському й Ставропольському краях. 

Таким чином, останніми роками синхронізувалася наша продовольча експансія на світовий ринок, тож тепер українські та російські виробники зацікавлені в тому, щоб потіснити один одного. У Росії свого часу намагалися вирішити цю проблему, створивши зерновий пул пострадянських експортерів (у перспективі, можливо, й інших). Наприклад, під час «медового місяця» з Росією у 2010-му — першій половині 2011-го Микола Азаров в інтерв’ю iнформагентству Bloomberg 17 квітня 2011 року заявив, що Україна, Росiя та Казахстан ведуть переговори про створення зернового пулу. За його словами, «таке об’єднання логiчне й обґрунтоване, оскільки на ці країни припадає приблизно 30% світового ринку експорту зернових культур. Тому нам немає сенсу конкурувати, нам є сенс узгоджувати свої дiї для того, щоб ситуацiя була прогнозованою та контрольованою». Однак подальші спроби Москви поглинути найпривабливіші сектори української економіки та примусити до членства в Митному союзі без будь-яких серйозних преференцій викликали опір навіть режиму Януковича й поховали такі ідеї. 

Конкурентні переваги

На сьогодні обсяги експорту продукції сільського господарства та харчової промисловості з України та Росії є зіставними. У випадку України йдеться про $16,2 млрд за 11 місяців та $14,5 млрд за 10 місяців 2017-го, у випадку РФ — про $16,1 млрд за 10 місяців 2017-го (дані за листопад ще не опубліковані). Росія випереджає нас за продовольчим експортом лише завдяки урахуванню в ньому морепродуктів, частка яких у її експорті традиційно висока (2016-го, наприклад, ішлося про $3 млрд із $17 млрд усього продовольчого вивозу). З огляду на те що населення Росії кількісно в понад 3,5 раза перевищує населення України, а до того ж у РФ більше придатних для обробки земель, наведені показники свідчать про вищий рівень реалізації аграрного потенціалу України зараз, але водночас про ширші можливості РФ нарощувати виробництво, а відповідно й експорт у найближчій перспективі.

Читайте також: Локомотив у дії. Які перспективи має український АПК

При цьому Росія вже зараз має низку об’єктивних і суб’єктивних переваг у боротьбі за ринки збуту продовольчої продукції. На відміну від України там працює ринок землі, яка є товаром, що створює сприятливіші умови для інвестицій. За даними Центру економічного прогнозування Газпромбанку, ціна за гектар становить від $1,5–2 тис. у кращих регіонах до $200–500 у більш посушливих областях. Також Росія має величезні резерви посівних площ. На сьогодні там використовується 69% ріллі. Площа орних земель у більшості регіонів до 2007 року зменшувалася. На сьогодні в країні сукупно не засівається понад 40 млн га сільгоспземлі. І лідирують тут Волгоградська (не використовується майже 2,8 млн га), Саратовська (2 млн га) та Оренбурзька (1,8 млн га) області. У липні 2016-го набрав чинності федеральний закон, який удосконалив процедуру вилучення земель. Зокрема, з п’яти до трьох років зменшено термін, після якого ділянка може бути вилучена у власника в разі її невикористання для сільгоспвиробництва.

Зміцнює російські позиції на низці світових ринків і набагато менша експортоорієнтованість агросектору, яка дає змогу в період дії санкцій утримувати високі ціни на внутрішньому ринку й таким чином забезпечувати рентабельність, збуваючи за межі країни незначні надлишки, що, як правило, не перевищують 10–15%, а іноді й кількох відсотків виробництва та продажу. Навіть пшениці експортується не більше ніж 30–35% річного збору. В Україні ситуація зовсім інша. Важко знайти вид агропродукції, частка експорту якого у виробництві була б меншою за 20%. Зазвичай ідеться про 40–50%, а то й 70–80%. Це збільшує уразливість вітчизняного АПК від зовнішньої кон’юнктури. 

Нарешті, в умовах спаду світових цін на енергоносії російські еліти гарячково шукають замінник. Не так давно там публічно зловтішалися з того, що після згортання торгівлі з РФ Україна спеціалізується на експорті «сємєчєк» (хоча насправді за кордон збувається здебільшого готова олія). Але тепер перевищення виручки від експорту продовольчої продукції над доходами від продажу іншим країнам російського озброєння стали предметом гордощів самого 
Путіна. 

Тож на нарощування виробництва й експорту продукції АПК останнім часом активно працює й централізована авторитарна державна машина, яка для цього вдається не лише до фінансово-економічного стимулювання, а й до традиційного командно-адміністративного набору заходів. Наприклад, коли цього року склалася критична ситуація з експортом рекордного врожаю зерна із Сибіру, проблему вдалося вирішити тільки командно-адміністративними методами, а не за допомогою ринкових механізмів. Мінсільгосп наказав низці компаній, зокрема й приватних, купувати та вивозити звідти зерно. 

А правління РЖД встановило 10,3% знижку на транс­портування зерна в російські порти з Воронезької, Орловської, Тамбовської, Оренбурзької, Саратовської, Новосибірської та Омської областей.
Очевидно, що земельні ресурси, а також адміністративні й фінансові інструменти підтримки АПК у Росії незрівнянно більші, ніж в Україні. А отже, щоб і далі успішно конкурувати з РФ на світовому ринку продовольчої продукції, нам доведеться шукати асиметричні механізми, які компенсуватимуть її переваги. Однак це вже тема іншої статті.