Наша історія сповнена знакових подій, з-поміж яких чільне місце належить українській революції середини XVII століття. Попри солідну джерельну базу та історіографію Хмельниччини, і досі тривають дискусії навколо причин її неуспіху, якому передував блискучий початок. У цьому контексті зазвичай згадують кілька чинників. Наприклад, неготовність до безкомпромісної боротьби та відсутність наперед визначеної програми державного будівництва, недружнє зовнішнє оточення та смерть Богдана Хмельницького до завершення розпочатої ним боротьби за відсутності серед його наступників іншого лідера загальнонаціонального масштабу. Ці аргументи справді слушні. Однак слід брати до уваги ще проблему, яка, власне, і породила Хмельниччину та невирішеність якої зумовила її поразку. Ідеться про земельне питання. В Україні й досі точаться запеклі дискусії та суперечки довкола способів його розв’язання.
Каталізатор повстання
Питання землі, тобто панівна форма власності на неї, ступінь доступу загалу до неї, а також захист земельної власності з боку держави є чи не найдавнішим і найболючішим в історії України. Причина цього дуже проста: нам судилося посісти найбільш родючі, а отже, і найбільш придатні для сільського господарства землі в цілому світі. Це закономірно надавало їм особливої цінності, оскільки перетворювало їх на головний ресурс у провідному аграрному секторі, що залишався провідним сектором господарської діяльності аж до часів сталінської індустріалізації. Те, що українські землі однаково придатні і для тваринництва, і для землеробства, ще в додержавний період спричинило до запеклої боротьби за них поміж кочовими й осілими народами. До того ж ця боротьба мала такий масштаб і тривалість, яких не знали інші країни європейського світу. З постанням держави ця боротьба тільки загострилася. Крім того, мало не до кінця XVIII століття тривала ще й боротьба за землю поміж кочовим та осілим світами.
Читайте також: Галицький бойкот і волинська перемога
У XIV–XVI століттях в Європі відбувся розкол на зону прогресивного виробництва готової продукції й фермерства та на зону екстенсивного сільського господарства. Остання обіймала переважно східноєвропейські терени з Україною включно. Тож тимчасом як на заході Європи звільняли кріпаків та інтенсифіковували виробництво з акцентом на сферу ремесла й торгівлі, на сході Європи наростало закріпачення, посилювали економічну експлуатацію кріпаків та збільшували площу земель сільськогосподарського призначення.
Житниця Європи. Великий аграрний потенціал при нерозв’язаному земельному питанні був каталізатором політичного неспокою на українських теренах
Особливо масштабно й швидко ці способи збільшення прибутковості від господарської діяльності розвивалися саме в Україні. Насамперед тому, що практично все тутешнє населення було залучене у сфері агровиробництва, а також через наявність значних площ земель, придатних для агровиробництва й давно пущених у сільськогосподарський оборот. Найраніше цей процес, який у літературі дістав влучну назву «другого видання панщини», закінчився в Королівстві Польському, яке невдовзі накинуло унію Литовсько-Руській державі. Відповідно вістря цього економічного тиску було спрямоване передусім на українське селянство на українських землях Речі Посполитої. У складі останньої опинилася й основна частина території, яку тоді заселяли українці. На практиці утвердження екстенсивного агровиробництва означало встановлення цілковитої монополії феодального стану на землю. Це мало відповідне законодавче закріплення, що відображено в низці сеймових постанов, Уставі на волоки 1557 року й Третьому Литовському статуті 1588-го. Крім того, такі земельні відносини силою захищали і Польсько-Литовська держава, і самі річпосполитські феодали.
Монополія феодального стану на землю означала позбавлення селян юридичних прав на неї. Тож відтепер вони ставали лише її користувачами «з ласки пана». Такий правовий стосунок селян до землі робив річпосполитських феодалів (магнатів і шляхту) цілковитими розпорядниками не лише земельного фонду, а й праці самих селян. Він навіть уможливлював їхнє відчуження від землі. Загроза ж цілковитого позбавлення селян земельних наділів, які були єдиним джерелом їхнього забезпечення, неконтрольовано збільшувала експлуатацію. Цьому сприяли і слабкість центральної влади, нездатної регулювати земельні відносини, і зростання попиту на продовольство в Європі внаслідок демографічного вибуху та низки інших чинників. А Річ Посполита була провідним постачальником продовольства на європейський ринок. Так у Речі Посполитій зав’язався вузол невирішуваних суперечностей навколо земельного питання: шляхетська верства не могла відмовитися від своїх виключних прав у земельному питанні (оскільки це було джерелом її процвітання), а селянство не могло зносити такої несправедливості (оскільки саме воно виступало виробником аграрної продукції).
Відповідно до входження шляхетської верстви «у смак» від визиску селянства та отримання завдяки цьому легких грошей зростало й незадоволення селянства. Проте опір селян мали очолити представники елітарних груп, що є нормою для всіх історичних епох і єдиною запорукою, яка гарантувала успіх такої боротьби. До цих груп у середньовічному суспільстві належали феодали й церква. Однак вони перебували в тісному союзі, обопільно отримуючи зиск від експлуатації селянства, а тому й не могли очолити боротьбу селян. До того ж у Речі Посполитій панівною була римо-католицька церква, тоді як українське селянство сповідувало православ’я. Однак наприкінці XVI століття в Україні оформилася соціальна верства, що претендувала на роль нової еліти, — козацтво, яке поділяло повстанські настрої селянства.
На роздоріжжі
У часи, що передували Хмельниччині, українці розривалися між двома підходами до вирішення земельного питання. З одного боку, надзвичайна родючість українських чорноземів була запорукою успішного агровиробництва силами малих родинних господарств, що закономірно утверджувало саме приватну власність на землю. Саме такий характер господарської діяльності на землі фіксують в Україні і писемні, і археологічні джерела ще від княжих часів. Однак за умов феодального ладу й відокремлення селянства від земельної власності приватна власність на землю (на державному рівні) могла утвердитися лише для представників феодального стану. Тож саме вони й були носіями ідеї про повну приватну власність на землю, маючи таке право і де-юре, і де-факто.
Читайте також: Наріжний камінь української державності
Для полегшення визиску селян та нагляду за ними шляхта в Україні, так само як і в інших країнах феодальної Європи, штучно їх об’єднувала в межах окремих населених пунктів у господарські одиниці. Звичайно, в українських реаліях це означало не знищення індивідуальних селянських господарств, а лише представлення мешканців кожного населеного пункту як збірного суб’єкта виконання феодальних повинностей та відповідальності перед паном. Цей процес був пізнім і загалом зіткнувся з масовим опором та несприйняттям населення України. Проте він посіяв зерна заперечення приватної власності на землю як атрибуту ворожого феодального стану. Також інститут приватної власності підривало прагнення силового перерозподілу цієї власності, що є діаметрально протилежним підходом. Водночас українське селянство не сприймало й колективного способу господарювання на землі — знову-таки внаслідок вище згаданої традиції та особливої родючості українських чорноземів, які гарантували пристойне життя навіть за умов індивідуального господарювання.
Мапа України середини XVII століття . Революція змінила статус-кво в земельних відносинах, але певної моделі для Гетьманщини Хмельницький так і не обрав
Розривання селянства поміж двома варіантами вирішення земельного питання, вочевидь, довго гальмувало наростання повстанського руху самих селян: їм не подобався наявний стан справ, але й виробити власне бачення розв’язання земельного питання вони не змогли. Як наслідок, селянство в Україні від другої половини XVI століття клекотало ненавистю до шляхти, що зростала й лише чекала свого виходу. Проте для остаточного вибуху селянству потрібен був хтось, хто запропонував би розв’язати земельне питання в прийнятний для нього спосіб.
Низове козацтво очолило незадоволені маси селян ще від кінця XVI століття і зрештою стало головною рушійною силою Хмельниччини в середині XVII століття, однак воно не виробило в земельному питанні такого підходу, який зцементував би утворювану українську державу — Гетьманщину. Річ у тім, що Низ характеризувався мало не до середини XVIII століття саме як мілітарна республіка. Господарська діяльність відігравала в ній другорядну роль. До того ж через постійну воєнну загрозу господарська діяльність низових козаків найчастіше відбувалася в колективній формі. Найдовше цей колективний підхід у низового козацтва утримувався саме в земельному питанні: усе низове товариство виступало як цілісний, колективний суб’єкт, що розпоряджався належними до Коша землями. У такий спосіб досягали консолідації козацтва, що було особливо потрібно під час постійного воєнного стану. Проте за умов господарської діяльності в нормальному державному організмі це мало б згубний ефект, оскільки перешкоджало розвиткові, що засвідчували численні приклади таких формацій, наприклад Спарти.
Читайте також: Атрибути незалежності
Водночас потрібно бути об’єктивним: і селянство, і абсолютна більшість низового козацтва належали до бідної частини населення, тоді як магнати й шляхта — до заможної. Розкол у баченні способів вирішення земельного питання був типовим для тогочасної Європи загалом: бідні виступали за варіанти, наближені до утвердження колективізму, тоді як заможні — за примат інституту приватної власності.
Проте у випадку України соціальний розкол населення у вирішенні земельного питання мав почасти й географічний вимір, що ще міцніше затягувало вузол суперечностей та ускладнювало подальші перспективи України як суверенної держави. Річ у тім, що річпосполитська практика, яка спиралася на інститут приватної власності на землю (хай би навіть лише для представників феодального стану), найдовше існувала на Правобережжі. Тож саме тут вона встигла пустити найглибше коріння. До речі, саме на Правобережжі розміщувалися реєстрові козаки, які загалом були заможнішими й активніше за низовців займалися господарською діяльністю. Відповідно їм також конче була потрібна саме приватна власність на землю як гарантія їхніх матеріальних статків і того, що вони вже мали.
Богдан Хмельницький. «Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь»
Натомість Лівобережжя найпізніше ввійшло до складу Речі Посполитої та водночас постійно залишалося прикордонною зоною. А отже, річпосполитська традиція тут утверджувалася мінімально. На це впливали й періодичні потрапляння частини цього регіону під владу Московського царства, яке взагалі характеризувалося відмінною цивілізаційною основою. Повернення Чернігівщини до складу Речі Посполитої відбулося всього за якихось десять років до вибуху Хмельниччини, а отже, там устигла поширитися властива саме для Московії система земельних відносин. А стосовно південної частини Лівобережжя, то ці землі віддавна стали сферою діяльності запорозького козацтва. Тож цілком логічно, що саме місцева козацька старшина в часи після Хмельниччини найактивніше виступала проти повернення до Речі Посполитої та найпослідовніше орієнтувалася на Москву.
Згубне балансування
Отже, на початок Хмельниччини в українському суспільстві не було одностайності щодо земельного питання: якщо стара еліта вбачала його вирішення в збереженні без змін свого монопольного права на землю при приватній формі власності на неї, то повсталі маси (і селяни, і значною мірою козаки) прагнули до ліквідації цієї форми як такої, що асоціювалася з феодальним станом і феодальними відносинами.
Початок Української революції середини XVII століття одразу ж став сигналом до зміни статус-кво в земельних відносинах. Повсталі селянські маси вдалися до масового винищення старих землевласників і захоплення належних їм земель, зустрівши в цьому цілковиту підтримку козацтва. По-перше, це пояснювалося генетичним зв’язком чималої частини козацтва із селянством, зокрема внаслідок масового покозачення останнього, що ускладнювало їхнє розмежування за тих обставин. По-друге, козацтво в такий спосіб мстилося за невизнання за собою таких самих прав на земельну власність, які мали магнати та шляхта за часів Речі Посполитої.
Читайте також: Відчайдухи-прапороносці
Водночас саме низове козацтво, яке становило ядро повстанських сил та задавало тон усьому рухові на початку Хмельниччини, вдалося до нав’язування свого бачення вирішення земельного питання. Це була вище згадувана низова традиція спільного права на землю, але без права власності на неї. Селянські маси сприйняли таке вирішення земельного питання, оскільки це легітимізувало способи здобуття селянами землі, що стали головними за часів Хмельниччини: силове її захоплення та займанщину, які де-факто перепліталися. Водночас козаки не посягали на захоплені землі, щоб не спровокувати конфлікт із селянськими масами та уникнути прагнення останніх до юридичного закріплення здобутих у силовий спосіб земель.
Запропонований низовим козацтвом спосіб вирішення земельного питання санкціонувався претензіями цілого козацтва на роль нової елітарної верстви та підкріплювався силою козацької шаблі. Останній аргумент найбільше впливав і на колишніх власників землі, і на нову українську владу, оскільки вона силою цієї шаблі постала й трималася сама. За такого підходу козацтво розраховувало через створювану державну модель Гетьманщини (Війська) порядкувати весь земельний фонд. І на початках Хмельниччини це видавалося цілком реальним.
Однак поступово, у міру утвердження Гетьманщини та й нових реалій загалом, з перетворенням козацької старшини на нову еліту, остання почала схилятися до принципу непорушності приватної власності на землю. У цьому її підтримувала православна церква, яка в часи Хмельниччини змогла не лише зберегти, а й примножити свою земельну власність: і через відверті захоплення чужого, і завдяки земельним пожалуванням від гетьмана. Так само козацьку старшину в її прагненні запровадити тільки приватну власність на землю підтримувала й старожитня руська шляхта, яка почасти вціліла й навіть спромоглася зберегти своє землеволодіння, зокрема отримавши оборонні універсали від самого Богдана.
Хисткий баланс. Уникаючи конфлікту із селянством та низовим козацтвом, Хмельницький так і не наважився закріпити приватну власність на землю, якої вимагала еліта
Саме Хмельницький, як новий лідер та очільник Гетьманщини, мав би вирішити земельне питання в перший або другий спосіб. Проте він не здійснив цього ключового завдання. Чому так сталося — досі відкрите питання. Найімовірнішою відповіддю слід визнати прагнення Хмельницького балансувати поміж інтересами двох сил, що стояли за кожним із підходів до його вирішення, щоб у такий спосіб не допустити розколу повстанського табору. Певна логіка в цьому справді була. До того ж і сам Хмельницький розривався між обома варіантами через особисті обставини. Як особа, пов’язана зі шляхетською верствою походженням та поглядами, він тяжів до принципу верховенства інституту приватної власності на землю (питання лише — чи для всіх, чи знов тільки для еліти). Але будучи зобов’язаним народним масам своїм приходом до влади, Хмельницький мав іти назустріч їхнім прагненням.
Окрім цього, балансування в підході до земельного питання визначала і зміна політичної ситуації. Наприклад, у часи певного політичного заспокоєння та зменшення гостроти відносин із Річчю Посполитою він вдавався до видання універсалів, які закликали до відмови від захоплення земельної власності та навіть гарантували повернення законним власникам несправедливо забраного в них, включно із землею. Натомість у моменти загострення протистояння з Річчю Посполитою він сам закликав селянство до повстання та винищення старих власників. Отже, Богдан Хмельницький використовував земельне питання як додатковий козир у своїх комбінаціях та як засіб пристосування до зміни обставин. Однак таке балансування не вирішувало цього ключового питання, яке, власне, саму Хмельниччину й породило, а тому могло так само й поховати її в разі свого невирішення. Це Богдан Хмельницький, мабуть, також розумів, але не міг вирішити його в якийсь один спосіб: як через відсутність реальної сили для цього, так і через подальшу залежність від обох частин повстанського табору.
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»
Та хоч би якими були причини, у підсумку ми маємо ключовий чинник, що зумовив згортання Хмельниччини й подальше послаблення гетьманської влади, розкол та ліквідацію самої Гетьманщини. Жодна з частин повстанського табору не бачила, що гетьман відображає лише її інтереси. А це закономірно відвертало від його підтримки. Тож вони почали шукати іншої (і то зовнішньої) сили, яка вирішила б земельне питання в годящий для себе спосіб та захистила б цю модель силою. Водночас на місцях також почався різнобій. Залежно від орієнтації місцевих козацьких лідерів гору брала або ідея безкомпромісного винищення старої панівної верстви й поділу її землі (як це робив, наприклад, Максим Кривоніс на Поділлі), або ж намагання заспокоїти повсталі маси та зберегти якусь видимість законності (як це тим часом відбувалося на теренах, де перебував сам Богдан Хмельницький). Усе це підважувало владу останнього, перетворюючи його на одного з багатьох, і створювало підґрунтя для зовнішнього втручання, бо свідчило про слабкість гетьманської влади. Й останнє не забарилося.
Так, Річ Посполита швидко вловила, що козацька старшина Правобережжя більше схилялася до річпосполитської традиції. Тож вона почала підтверджувати земельні надання останньої, включно з гетьманом, якому подарували Чигирин ще за умовами Зборівського договору 1649 року. Натомість лівобережна старшина почала пов’язувати захист своїх земельних надбань із Москвою. Саме вони ініціювали в Москві під час своїх дипломатичних місій випрохування жалуваних грамот на набуті землі та отримання нових земельних прирощень у межах Гетьманщини. Московська влада швидко зрозуміла цей посил і почала купувати козацьку верхівку коштом українських земель, хоча останні їй не належали, оскільки були власністю Війська. Закономірно, що різні джерела набування землі, за якими стояли й відмінні бачення вирішення земельного питання та загальні світоглядні установки, розколювали українську еліту. Цей розкол поширювався на весь загал. До того ж він швидко набув і географічного вираження, що помітили сусідні держави, які тому й поділили Україну поміж собою.
Урок для нащадків
Отже, процес розколу України значною мірою спричинила нездатність самостійно вирішити земельне питання. Це відбулося ще за життя Богдана Хмельницького. Саме він так і не спромігся усунути розкол запровадженням одного зі способів вирішення земельного питання. Фактично оточення (і внутрішнє в особі козацької старшини, і зовнішнє — в особі Москви та Речі Посполитої) лише очікувало на його смерть як незручної фігури, яка намагалась утримувати Гетьманщину від розколу та загибелі, балансуючи поміж двома підходами вирішення земельного питання. Проте таке балансування не могло довго тривати, оскільки саме земельне питання було занадто гострим і така політика Хмельницького лише посилювала його гостроту. А жоден із наступників Богдана вже не мав тієї ваги, яку мав він як очільник великого зриву 1648 року, і тому їхні намагання вирішити земельне питання вже не могли бути реалізовані.
Відповідно Богдан Хмельницький зробив справді все можливе за тієї ситуації, щоб зберегти здобуту незалежність, але не мав одностайності серед свого оточення, що й казати про повсталі маси. Проте в умовах того часу найбільше важила позиція нової еліти — козацької старшини, оскільки вона зрештою задавала тон суспільному руху та прагненням. Саме остання, за поодинокими винятками, показала нездатність до справжнього державного мислення.
Забрати і поділити. На відміну від Хмельницького, Максим Кривоніс був утіленням народної ідеї винищення старого панства й розподілу його землі
Отож реальний тягар провини за неуспіх Хмельниччини і втрату в перспективі своєї державності лежить насамперед на новій українській еліті того часу — козацькій старшині. Саме вона мала б стати надійним фундаментом незалежності України, але натомість козацька старшина поставила власні матеріальні інтереси вище за загальнодержавні й фактично продала Гетьманщину в обмін на те, що й так могло б їй належати, — частку в її земельному фонді, оскільки зовнішні вороги Гетьманщини купували для себе п’яту колону, роздаючи таким «героям» українські землі. Тож це було свідченням не лише їхньої зради, а й недалекоглядності та відсутності глобального бачення ситуації. Ця риса знищила не одну спробу українського державотворення руками тих, хто за умов збереження української державності мав би отримати найбільший зиск від цього. Це дорогий урок, який бажано засвоїти і сучасній українській еліті, щоб уникнути повторення сумної долі численних поколінь своїх попередників. Адже зрадників не люблять і ті, для кого вони цю зраду вчиняють, а тому в підсумку вони втрачали й те, що їм за зраду давали.
Також потрібно усвідомити, що земельне питання потрібно зрештою раз і назавжди вирішити, щоб позбавити ґрунту зовнішні сили для втручання у внутрішні справи України, припинивши в такий спосіб розкол самого українського суспільства та створивши надійні підвалини для економічного піднесення нашої держави. Задля цього вирішити земельне питання необхідно лише тим шляхом, яким пройшли всі цивілізовані та високорозвинені держави світу. Тобто шляхом утвердження інституту приватної власності на землю в повному обсязі та для всіх її громадян, а також за умови встановлення реальної ціни на землю, щоб уникнути сумної долі вітчизняної промисловості, яку внаслідок «прихватизації» 1990-х років за безцінь скупили олігархи. Лише тоді земля набуде реальної цінності, що можливо за умови створення сучасного земельного кадастру, а також ефективного контролю за ринковими операціями із землею. Усе це, зрештою, допоможе зосередити її в руках реальних виробників аграрної продукції. Тільки справді ринкова ціна на землю дасть змогу уникнути її скуповування спритними ділками з метою подальших махінацій (зараз передбачається саме такий негативний варіант розвитку ситуації).
Це, своєю чергою, поверне Україні роль справжньої житниці Європи й світу, а не постачальника дешевої агропродукції, яку виробляють у режимі дикої експлуатації населення та земель. Лише тоді українське село перестане бути стагнуючим. А замість селян у нас, зрештою, постануть фермери, завдяки чому аграрний сектор зійде з екстенсивного розвитку й сприятиме перебудові соціальної структури українського суспільства відповідно до європейського зразка.