Земля в українській культурі – концепт багатозначний. Це благословення і прокляття, зародження життя і останній прихисток, тяжка праця і місце відпочинку.
Фольклорні символи й Шевченкові архетипи
Земля в міфологічній свідомості є передусім втіленням родючості, її називали матір’ю, їй вклонялися, просячи про щедрий врожай. Архетипні уявлення про землю наскрізно прошиті символами. «Щоб прорости, добре зерно має впасти в землю», – цей вислів вкладений в уста Романа Шухевича з фільму «Нескорений», коли Провідник роздумує про немарність їхньої жертви. «Кривавими жнивами» називають Голодомор, «великий покіс» кажуть про хвилю арештів 1972-го.
Власне, починати можна ще від Адама. Як сказано в Книзі Буття: «проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий».
У християнській цивілізації з осілим землеробством як засадою господарювання нашаровано чимало сенсів про працю біля землі як важку й виснажливу, але успішну за умов ретельної праці.
Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу
Інша справа – коли врожай, отриманий внаслідок мозольної праці, дістається не тобі. Вислів «жнуть там, де не сіяли» теж має біблійне походження. З поширенням російської експансії у XVIII столітті й запровадженням кріпацтва це стало особливо актуальним для колишніх козаків, що втратили особисту свободу.
У вірші Тараса Шевченка «На панщині пшеницю жала» мати мріє про ліпшу долю для свого сина й пов’язує її передусім із волею і власним земельним наділом:
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
Читайте також: Хлібороби й лицарі в українському гранднаративі
Хрестоматійні Шевченкові роздуми про те, що нащадки не гідні колишньої слави прадідів великих, красномовно показані на перетворенні Запорожжя з колиски лицарства на аграрний осередок:
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
Жниця. Микола Пимоненко
Зрештою, у Шевченка нива стає таким собі символом суспільного дискурсу – спершу вбогого і примітивного, зарослого бур’янами, однак в перспективі окультуреного під впливом поетового слова:
…Орю
Свій переліг — убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть.
…Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею яснóю!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
Естетика та прагматика українських класиків
Для українських прозаїків ХІХ століття село стало джерелом етики та естетики. У зображенні еталону краси вони рясно послуговувалися флористичними метафорами. Взірцевим у цьому сенсі є Іван Нечуй-Левицький. Героїня його повісті «Бурлачка» (1880) Василина «була на диво гарна. Широкий високий та білий лоб блищав проти сонця, неначе біла квітка», «пишні повні та чималі губи виступали вперед, неначе рожевий пуп’янок».
За 25 років таке портретування стане кічем: 1906-го Володимир Винниченко у своєму першому друкованому оповіданні «Краса і сила» береться полемізувати зі старшим колегою по перу: «То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють де-які з наших письменників. Не було у неї ні „губок, як пуп’янок, рожевих, як добре намисто”, ні „підборіддя, як горішок”, ні „щок, як повная рожа”, і сама вона не „вилискувалась, як маківка на городі».
Панас Мирний та Іван Білик у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» навпаки порівнюють весняну природу з вродливою дівчиною: «Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні…»
Показово, що розділ «Польова царівна» – це самий початок роману, і буколічний пейзаж у зачині зовсім не віщує подальшого мороку сільського життя й кривд, яких зазнає чутлива душа героя, здатного бачити таку красу. Далі в романі трапляються повчальні сентенції на аграрну тематику на кшталт: «Життя — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши».
Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів
Ще більш моралізаторським поглядом на жадобу землі перейнята п’єса «100 тисяч» Івана Карпенка-Карого. Її жанр визначають як комедію з елементами авантюрної драми, хоча у фіналі головний герой намагається вкоротити собі віку. Багатий селянин Герасим Никодимович Калитка «безперервно стяжає поля», як сказав би Григорій Сковорода. У гонитві за наживою Калитка купує фальшиві гроші, які виявляються «подвійно фальшивими» – власне, і не грошима зовсім, а чистим папером. Але його пристрасть – не лише гроші, а й сама земля:
«Ох, земелько, свята земелько – божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе, без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо – усе твоє; там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші…»
Дві модерністські спроби втечі від землі
Старші колеги Ольги Кобилянської з народницьким світоглядом більше цінували її повість «Земля», аніж її виразно модерністські твори на кшталт «Царівни» чи «Меланхолійного вальсу». Однак, на відміну від попереднього покоління письменників-реалістів, Кобилянська розглядає не соціальну проблематику, а індивідуальний психологізм своїх героїв. Батько родини Івоніка, звертаючись до загиблого сина Михайла, в розпачі говорить: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень ти був на ній, дурень…» Івоніка втрачає віру в те, що він є господарем землі, він відчуває її владу над собою. Зрештою він підтримує рішення нареченої загиблого сина – дати онукові освіту, щоб вивести бодай його з-під влади землі.
Читайте також: Femina Melanсholica vs Гірська орлиця: перевідкриваючи Ольгу Кобилянську
Ще один сценарій ескапізму розробляє модерніст Михайло Коцюбинський у новелі «Intermezzo», присвяченій Кононівським полям, де його гостив Євген Чикаленко. Коцюбинський пише про свої численні «треба»: «фактично стаєш невільником сього многоголового звіра». Щоправда, тут герой втікає не із села, а до села, бо за ним простягається «залізна рука города».
Для митця прогулянка полем стає терапевтичною, він не мусить працювати до сьомого поту, тож вбачає в нивах красу і джерело натхнення:
«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою».
Воєнний кривавий урожай
Перша світова й Українська революція засіяли українські землі мертвими тілами, а голод 1921-1923 років посилив метафору безплідної землі.
Євген Плужник пише вірша «І вийшов на поле, а поле – мертве…», що завершується висловом того-таки трагічного оптимізму, згодом вкладеного в уста Шухевича:
– Дозволь, натомлений край поля згину!
І на обніжкові простерся ниць.
І ніби поле все житами: – Сину,
І біль натомлених — майбутня міць!
Читайте також: Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
Мотив кривавого поля мандрує від поета до поета – це було загальним відчуттям доби. Таких образів багато й у Тичини – від «одчинились двері – всі шляхи в крові» до «Скорбної матері»:
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими пожалій.
Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорнів…
Ба більше, аграрну метафору безплідності переймає і драматургія. Микола Куліш називає одну з ранніх драм 1926 року «Зона́». У ній уже жевріють відчуття, що революція пішла не туди, і криваві жертви були марними:
«Зона́? Це таке зілля, що як доспіє, то немов сажа сиплеться і темнить пшеницю… Зона́. Сиплеться і темнить кожну зернину думки. Всі степи наші укрила».
Кадр з фільму Олександра Довженка
Та й Довженкова «Земля» оповідає про колективізацію як трагедію відірваності від землі людини, що споконвіку працювала біля цієї землі.
На додачу земля містить подвійну семантику – аграрну й політичну. Юрій Горліс-Горський проблематизує цю тему, нарікаючи, що дехто з повстанців був готовий боронити лише свою хату, а коли ворога треба було вибити із сусіднього повіту – відмовлявся полишати господарство.
З початком російсько-української війни 2014 року ця тема знову стала актуальною: знадобилося століття, щоб зрозуміти, що в межах України немає чужої землі, коли вона загрожена.
Рослини як пацифісти і психотерапевти: сучасні агрокультурні теорії та практики
У сучасному інформаційному полі тема вирощування рослин присутня в різноманітних формах, від політико-соціальних перформанців до відвертих подкастів.
Алевтина Кахідзе з борщівником
Художниця Алевтина Кахідзе на цьогорічному Книжковому Арсеналі представила свій перформанс «Наслідуйте рослин», який до цього демонструвала на Венеційській бієнале. Вона аналізує вплив інвазійних видів рослин на локальні екосистеми, розмірковує про роль людини у цій взаємодії та проводить паралелі між світом рослин і світом людей.
«Я вірю, що лише рослини можуть бути пацифістами на нашій планеті, наскільки це можливо. Я підійду до цього дерева і візьму від нього шматочок ножицями. Рослина не б’ється зі мною, правильно? Якщо я підійду до когось із вас із цими ножицями і візьму шматочок від вас, ви всі будете битися зі мною чи протидіяти мені. Ось чому я думаю, що рослини — пацифісти, а люди досі ні», – зауважує мисткиня.
Репортерка Віра Курико разом із The Ukrainians створила подкаст «Бегонії в агонії». У ньому йдеться про те, як вирощування рослин допомагає нам триматися в часи, коли все летить шкереберть. Про стійкість, якої можна повчитись у рослин і у людей, які про них дбають у зовсім, здавалося б, невідповідних місцях і обставинах – у щойно деокупованих і ще не розмінованих районах, на щоденно обстрілюваних вокзалах, у вирвах від авіабомб і обгорілих ворожих танках. У четвертому епізоді подкасту Віра Курико згадує праці про воєнні сади та садотерапію як засіб від депресії та ПТСР.
А мистецтвознавець Дмитро Горбачов в рамках «Культурного проєкту» нещодавно прочитав відкриту лекцію про концепт степу в українському світогляді, його вплив на національний характер та естетичний смак. Він навів довгу низку прикладів мистецького втілення степу як головної арени української історії, на якій споконвіку розгорталися найважливіші національні драми й трагедії та якою надихалися великі майстри — художники, письменники, кінематографісти.
Отже, аграрна тема в українській культурі пережила низку трансформацій. Від землі, що плине молоком і медом, від протиставлення гречкосіїв і лицарів, від глорифікації рустикальності, від спроб порвати із селом і втекти до міста ми приходимо до прийняття своєї спадщини та вчимося робити її джерелом своєї сили.