Сільськогосподарські землі. Мораторій. Агрохолдинги та фермери. За і проти. Політичне питання. Вибори. Не час голосувати. Знову мораторій… Спливають роки, а цей асоціативний ряд тягнеться, мов нескінченна плетениця слів, фактів, подій, у якій кожен новий елемент — добре забутий старий. Земельні відносини в Україні ходять зачаклованим колом, і з кожним новим витком погляди людей, від яких залежить їхній розвиток, стають дедалі зашоренішими й зацикленішими на питанні мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Тимчасом деякі критичні проблеми залишаються поза цим асоціативним рядом, а отже, і поза увагою суспільства. Серед них є доволі парадоксальні, а зі стратегічного боку, неймовірні та вкрай загрозливі. Одна з таких проблем — деградація українських ґрунтів.
Деградація в дії
Аграрії зацікавлені в збереженні ґрунтів. На перший погляд, це твердження є аксіомою та не потребує доведення, бо не суперечить простому глуздові. А з огляду на те, наскільки важливим стратегічним ресурсом для України є земля, такий постулат мав би засідати в голові кожного українця ще зі шкільної парти. Це в теорії. Але на практиці ситуація така, що українські ґрунти стрімко деградують. І аналіз цієї тенденції вказує на те, що її зумовлює низка цілком об’єктивних, досить потужних процесів, які виникли в результаті свідомої діяльності людини. Не зупинивши їх, Україна ризикує через деякий час отримати лихо національного масштабу.
Читайте також: Поділитися зі світом: що дає українцям шерінгова економіка
Є різні оцінки кількості деградованих ґрунтів в Україні. Більшість із них потрапляє в діапазон 12–16 млн га. Якщо зіставити ці числа з обсягом усіх сільськогосподарських угідь в країні (за даними Держстату, на початок минулого року він становив 41,5 млн га), то вийде, що до 40% українських ґрунтів деградовані. Цифра настільки велика, що в ній легко засумніватися: мовляв, політики-популісти чи затяті екологи вкотре намагаються роздути з мухи слона. Але насправді сумніви тут зайві: рівень деградації українських ґрунтів підтверджують наукові статті та навіть Світовий банк, який, щоправда, називає трохи ширший діапазон — 20–40%.
Втрата ґрунтами своїх властивостей має кілька ключових факторів. Передусім це ерозія — втрата родючого шару ґрунту внаслідок вимивання, вивітрювання, невмілого поводження із землею тощо. Вона стосується понад десятка мільйонів гектарів українських сільськогосподарських угідь. Точнішу цифру науковці не беруться називати, бо деградаційні процеси тривають, а держава не може впоратися бодай із їхнім вимірюванням, не кажучи вже про повну зупинку.
Також масштабним є фактор дегуміфікації, тобто втрати ґрунтом гумусу — біохімічної основи його родючості. Він нерозривно пов’язаний із від’ємним балансом поживних елементів, що протягом багатьох років зберігається в українському рослинництві. Знову-таки досить важко оцінити глибину проблеми в масштабах України, бо немає системних даних. Деякі джерела наводять середню по країні величину вмісту гумусу на рівні 3,2%, зазначаючи, що цій інформації близько десятка років, інші — на кілька десятих відсотка меншу. Варто лише додати, що у Франції в Інституті Пастера зберігається зразок українського чорнозему з вмістом гумусу 10–12%. При цьому ґрунт, який має менше ніж 2,5% гумусу, уже не вважають чорноземом.
Серед інших факторів зниження якості сільськогосподарських земель — їхня фізична й хімічна деградація, наприклад переущільнення та несприятлива зміна кислотності, забруднення ґрунтів пестицидами, міндобривами, важкими металами тощо. Усі ці чинники більшою чи меншою мірою наявні в Україні. На жаль, їхнє існування у своїй масі — результат не сліпого випадку, а цілком об’єктивних тенденцій, чимало з яких має солідну економічну складову.
Системні причини
Найпростішою для кількісного аналізу є проблема дегуміфікації і від’ємного балансу поживних елементів, які прибувають до ґрунту та покидають його. За даними Держстату, на сьогодні обсяг внесення мінеральних добрив понад удвічі менший, ніж за радянських часів, а органічних — на два порядки нижчий, ніж тоді (див. «Дисбаланс живлення»). При цьому за обсягом виробництва продукції рослинництва в окремих культурах показники значно вищі, ніж при Союзі (див. «Досягнення та невдачі»). Це означає, що нині українське сільське господарство бере від землі значно більше, ніж тоді, а повертає в неї куди менше, ніж у радянський період. Тобто якщо показники радянського сільського господарства вважати орієнтиром, — а в нашому випадку це доцільно, позаяк агропрому при Союзі ніяк не дорікнеш у тому, що він працював у відриві від науково обґрунтованих норм, — то нинішній рівень удобрення земель дуже далекий від норми. Балансу поживних речовин, які щороку потрапляють до ґрунту з добривами та виносяться з нього врожаєм, не тільки не вистачає для так званого нормального відтворення землі, тобто збереження її якості на певному незмінному рівні, а він просто вбивчий для вмісту гумусу в короткостроковому періоді та згубний для ріллі в довгостроковому.
Ця тенденція має цілком очевидний економічний вимір. Досить порівняти динаміку рослинництва й тваринництва (див. «Досягнення та невдачі», «Хронічна криза»). Занепад у рослинництві тривав до кінця 1990-х, після чого обсяги виробництва низки культур почали з року в рік збільшуватися, за 10–15 років побили радянські рекорди та на сьогодні вивели Україну в когорту глобальних лідерів з експорту продукції рослинного походження. Натомість занепад у тваринництві великою мірою триває й досі. Так, є окремі галузі, наприклад птахівництво, які давно пройшли дно свого розвитку, але загалом за показниками виробництва молока та м’яса тваринництво ще дуже далеке від того, із чим Україна ввійшла в період незалежності.
Виникає питання: у чому така різниця між рослинництвом і тваринництвом, чому такі різні траєкторії розвитку цих галузей в Україні? Відповідь проста: щоб виробити достатньо дешевий і конкурентний продукт у тваринництві, потрібні технології, а отже, капітал, інвестиції, використання іноземного досвіду. Наприклад, у Нідерландах ферму на 200 корів обслуговує четверо-п’ятеро осіб, а в нас — 20–30.
Читайте також: Найбідніша країна Європи
Це показує різницю в ефективності виробничих процесів. Натомість у рослинництві основним капіталом є вміст гумусу в українському ґрунті. А рівень технологій та інвестицій, потрібних понад цей ключовий фактор виробництва, незрівнянно малий відносно тваринництва. Наслідок простий: українські капіталісти почали масово вкладатися в рослинництво, нещадно експлуатують і проїдають природний капітал, що міститься в землі й належить усьому народові, і не думають про те, що таке хижацьке ставлення до стратегічного ресурсу України в недалекому майбутньому може створювати чималу загрозу її безпеці.
І вторинний наслідок, ще згубніший, ніж перший: виникає величезний дисбаланс між розвитком рослинництва й тваринництва, тому агровиробництво в цілому перестає функціонувати за принципами масштабної екосистеми із збалансованим, хоч і штучним кругообігом біомаси. Це означає, що дефіцит органічних добрив перетворюється на системний, а отже, навіть якщо хтось у державі візьметься за голову та спробує почати відновлювати вміст гумусу в ґрунтах (для того можна придумати масу ефективних стимулів та заборон), він не матиме внутрішнього ресурсу для такої ініціативи. Доведеться або імпортувати органічні добрива, інакше кажучи, перегній (а це чергова залежність від когось — і то доволі кумедна), або на багато десятиліть змиритися з тим, що українські землі уже далеко не найродючіші у світі.
Проблема системна. Її масштаб важко усвідомити, не почавши долати на національному рівні. Але хіба можна очікувати якихось дій у відповідному напрямі, якщо наразі навіть про суспільне усвідомлення цієї катастрофічної ситуації годі казати?
Фактор земельних відносин
Якщо аналізувати глибше, то виявиться, що комплекс земельних відносин, який склався в Україні як сума недосконалого законодавства та нестримних економічних процесів, також пришвидшує деградацію вітчизняних ґрунтів. В умовах мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення та щорічної невизначеності з його продовженням чи скасуванням в Україні оренда земельних паїв стала основою земельних відносин. Це призводить до довгого переліку негативних наслідків для самої землі. По-перше, вартість оренди сільськогосподарських угідь значно нижча за потенціал. Це означає, що власники паїв не мають достатньої кількості грошей, щоб підтримувати якість своїх земельних ділянок у належному стані або принаймні контролювати її.
Читайте також: Переконлива економіка проти непевної політики
По-друге, орендарі не зацікавлені покращувати властивості ґрунту. Як свідчать галузеві спеціалісти в рослинництві, в Україні що у фермера, що у великого агрохолдингу, які працюють на орендованій землі, однакова ментальність: вони готові інвестувати лише в такі покращення ґрунту, які окупляться протягом одного-двох років, бо не мають жодної певності в тому, що після цього зможуть користуватися плодами своїх інвестицій. І цим вони кардинально відрізняються від, скажімо, європейського чи американського фермера, який до своєї землі ставиться мало не як до члена сім’ї. Різниця в ставленні зумовлена не тим, що українці такі жадібні, а європейці ні, а тим, що на Заході система земельних відносин сприяє виникненню своєрідної любові фермера до землі, а в нас ні. Невизначеність із продовженням мораторію підкидає дров у вогонь: агробізнес щодуху намагається урвати якомога більший шмат тут і тепер, поки не змінилися правила гри. Біда в тому, що ці жадібність і короткозорість системно зумовлені, тобто їх не можна ні заборонити, ні перевиховати, поки в Україні зберігатиметься нинішня система земельних відносин.
По-третє, така економічно зумовлена ментальність, спрямована на досягнення якомога швидшого обороту капіталу та нижчого терміну окупності, є причиною фокусу на вирощуванні однорічних, технічних культур, недостатньої сівозміни тощо. За даними Держстату, за роки незалежності кількість площ, відведених під технічні культури, збільшилася в 2,5 раза, тоді як площі під насадженнями плодових та ягідних культур зменшилися в 3,7 раза, а під виноградниками — у 4,1 раза. Технічні культури в перспективі одного року вигідніше вирощувати, ніж звичайні пшеницю або ячмінь, бо дохід із гектара в півтора-два рази більший. Водночас вигода від культивування плодових чи ягідних культур у п’ять-сім разів вища, ніж від технічних, проте на це потрібні роки, яких українські аграрії не мають. У підсумку вони роблять ставку саме на технічні культури, які виносять із ґрунту значно більше поживних речовин, ніж за нормальних умов. Помножте це на спеціалізацію на двох-трьох монокультурах, які не забезпечують достатньої сівозміни, — саме її практикує чимало агрохолдингів, — і картина буде повна. Тобто українські аграрії роблять усе, щоб дегуміфікація ґрунту відбувалася найстрімкішими темпами. Зрештою, виходить, що ми боїмося іноземців, які, мовляв, прийдуть і скуплять українську землю після скасування мораторію. Але нащо нам такий ворог, якщо ми маємо таких друзів — українських аграріїв із ментальністю хижаків, готових залишити по собі випалену землю після закінчення терміну оренди відповідної ділянки?
По-четверте, підсумовує все сказане вище ефект лавини, який виникає там, де є широкі можливості отримати надприбутки. Він полягає в тому, що в таку привабливу галузь починають лізти всі, кому не ліньки, тобто часто люди, абсолютно далекі від землі, села та сільського господарства. Це призводить до численних порушень технологічного процесу та підсилення антропогенного чинника деградації ґрунтів. Наприклад, застосування важкої техніки нерідко стає причиною ерозії та ущільнення, тобто механічної деградації землі. А на великих масивах ріллі саме важка техніка забезпечує найбільший економічний ефект масштабу, тому її використанням зловживають, не беручи до уваги обмеження конкретних ділянок.
Інший приклад: великі агрофірми не встигають вкласти посівну та збір урожаю у доволі стислі періоди, визначені природою, бо мають великі банки землі в обробітку й обмежену кількість техніки. Тому вони доводять урожайність до необхідного їм рівня різними засобами захисту рослин, наприклад пришвидшують жнива, кроплячи злаки гербіцидами в зменшених концентраціях. Зрозуміло, що все це призводить до надмірної хімічної деградації ґрунтів, яка нерідко має цілком конкретні наслідки для екології регіону та здоров’я людей, що в ньому мешкають.
Нарешті, кінцевий побічний ефект усіх цих процесів — збагачення аграріїв, які формують своє політичне лобі, що протистоїть будь-яким спробам щось змінити в нинішній системі аграрних відносин. Зверніть увагу: про великі агрохолдинги кажуть, що мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення їм вигідний, бо ставка оренди невиправдано низька, що дає можливість їм отримувати надприбутки. Але й фермери масово проти продажу землі під тим приводом, що її скуплять агрохолдинги чи іноземці. У підсумку мораторій вигідний усім, окрім пайовиків, яким вішають на вуха локшину про якісь там загрози, та власне землі, яка, можливо, застогнала б від болю, якби мала голос. Інтереси землі, ландшафту, екосистеми як стратегічного ресурсу українського народу опиняються поза фокусом суспільного дискурсу. І головне: політики настільки бояться фермерів та агрохолдингів, що питання скасування мораторію винесено за дужки всіх домовленостей між Україною та іноземними донорами як надмірно «соціально чутливе».
Фактор держави
У цій ситуації держава виконує роль статиста. Інакше кажучи, вона самоусунулася з авансцени земельних відносин і байдуже спостерігає за тим, як аграрії вичавлюють із землі останні соки. А в деяких випадках цілеспрямовано сприяє цим процесам. Візьмімо для прикладу державні землі, які на сьогодні становлять майже чверть фонду сільськогосподарських угідь в Україні. Величезна частина їх перебуває в тіньовому обігу, в умовах якого всі описані вище фактори деградації ґрунтів посилені в кілька разів, бо якщо легальний агробізнес хоч може планувати в межах терміну оренди, то аграрії-нелегали, що обробляють державні землі, дуже залежать від багатьох чинників, наприклад змін влади, законодавчих нововведень чи перестановок конкретних особистостей у державних органах. Тому горизонт планування там часто обмежується календарним роком, і щороку з конкретної ділянки намагаються вичавити за максимумом.
Читайте також: Внутрішні інвестиції: дзеркало розвитку
Із законодавчим полем також не все гаразд. Парадокс у тім, що Україна має досить розвинуте законодавство щодо охорони ґрунтів, наприклад Закони України «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та інші. У них подекуди закладені прогресивні ідеї, принаймні на рівні концепцій. Але на практиці нічого з цього не працює. Бо, як і в багатьох інших галузях, конкретні органи влади, відповідальні за охорону земель, дисфункціональні через корупцію, непрофесіоналізм, елементарне нехлюйство. Особливо в регіонах, де відповідні державні органи мають формувати первинний бастіон, який захищатиме права землі, а з ними й права українського народу на збереження та раціональне використання цього стратегічного ресурсу. Адже хто, де й коли бачив, щоб якийсь районний відділ земельних ресурсів тягався з агрокомпанією? Якщо йдеться про невеличке господарство, яке належить до ключових платників податків у районі, то найбільше, на що можна сподіватися: чиновники порушать певне питання, яке «вирішать» методом кулуарних домовленостей з елементами корупції. Якщо мова про агрохолдинг регіонального чи національного масштабу, то навіть голосу ніхто не подасть, бо побоїться.
Мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення непомірно ускладнює проблему, але він не був би таким страшним, якби не анархія в земельних відносинах з боку держави. Порівняно з нашою ситуацією європейські принципи та практика охорони земель — це щось неймовірне. У ЄС діє так звана Спільна сільськогосподарська політика (САР), відповідно до якої фермери отримують дотації лише в тому разі, якщо дотримуються досить широкого переліку екологічних і кліматичних умов, нормативів продовольчої безпеки та підтримки землі в хорошому стані (GAEC). Можна довго вивчати те, як це працює, як ЄС забезпечує виконання таких світлих принципів землекористування на практиці, але сьогодні мусимо констатувати, що Україна не має ні дієвої системи підтримки фермерів та агрохолдингів (те, що є, працює на олігархів), ні достатньо сильних інституцій примусу, які забезпечували б дотримання хоча б якихось норм.
Можна багато говорити про вплив різних сторін земельних відносин на деградацію ґрунтів в Україні, критикуючи одних і намагаючись виправдати інших, але, так би мовити, «рахунок на табло». Вітчизняні ґрунти стрімко деградують. А з наведених вище аргументів випливає, що клубок факторів, які до цього призводять, такий заплутаний і порочний, що навести лад у галузі — завдання не легше, ніж вичистити авгієві стайні. Біда в тому, що людей, які кричать уголос про цю проблему, у суспільстві не сприймають адекватно, бо вони не мають належного економічного чи політичного впливу й точно не можуть протистояти ні фермерам, ні агрохолдингам. Утім, якби кожному українцеві доступно пояснили, у чому проблема й конкретно його інтерес у цій справі, то можна не сумніватися, що сила на кшталт Партії зелених, яка узялася б відстоювати інтереси землі, стрімголов увірвалася б у парламент усерйоз і надовго.