Агонія арабських диктатур

ДО ФОТО:  НЕМИРНИЙ МАЙДАН. 2 лютого на площі Тахрір у Каїрі, почалися сутички між опонентами та прихильниками Госні Мубарака

Мене, як єгиптянина, споглядання за драматичними подіями, які розгорталися останнім часом у Єгипті, надихало, зворушувало та непокоїло водночас. Попри те що переважно я є холоднокровним журналіс­­том-спостерігачем, цього разу мені доводилося боротися зі сльозами радості та гордості. Політичне життя країни, яке зазвичай ледь плентається вперед (а часто й відступає назад), останніми дня­­ми перетворилося на високо­швидкісну політичну драму. Стародавній вислів, що тиждень – це надто тривалий період часу в політиці, в Єгипті вже не діє: тут кожна година і кожна хвилина приносять щось нове.

Відколи вибухнуло повстання у Тунісі та втік президент цієї країни Зін аль Абідін бен Алі, постало питання, чи наслідуватимуть туніський приклад в інших державах регіону, а особливо в Єгипті, найнаселенішій арабській країні. Як і решта спостерігачів, я очікував змін вже цього року, оскільки опозиція президенту Хосні Мубараку посилювалася та наближалися призначені на осінь президентські вибори. Ніхто, однак, не передбачав масових заворушень, які охопили країну.

Ще кілька тижнів тому не було зрозуміло, чи справді підхопив Єгипет туніський вірус і чи вдасться йому з його допомогою позбутися Мубарака. Більшу частину минулого десятиліття єгипетські політичні та профспілкові активісти, а також інші діячі громадянського суспільства агітували за зміни. Вони навіть створили широкий рух-парасольку, який об’єднав під простим гаслом Kefaya («Досить!») усі опозиційні сили: прогресивні, консервативні, ліві, насеристські та ісламістські, задля досягнення спільної мети – повалення режиму Мубарака. Але цього руху було явно замало, щоб мобілізувати пересічних єгиптян, які, здавалося, придушені важкими ланцюгами краху ілюзій, апатії та страху.

Розчаровані у неспроможності традиційної опозиції надати політичній боротьбі нового імпульсу, молодь Єгипту, яка протягом тривалого часу була відкинутою на узбіччя та недооціненою, вирішила взяти спра­­ву до своїх рук. 6 квітня 2008 року завдяки соціальним ме­­режам був створений молодіжний рух, початковою метою яко­­го став заклик до загального страйку на підтримку протестувальників у головному текстильному центрі країни, місті Ель-Махалла-ель-Кубра. І хоч рух спершу не мав особливого успіху, 25 січня цього року все змінилося. Цього дня, коли своє свято відзначає єгипетська поліція, молодь закликала всіх єгиптян вийти на вулиці й перетворити його на «день гніву». Підбурені та підбадьорені успіхом Жасминової революції в Тунісі, безпрецедентна кількість єгиптян вийшли на вулиці по всій країні.

«П’ятниця гніву», 28 січня, завдала фатального удару режимові. На час написання цієї статті Мубарак усе ще відчайдушно чіпляється за владу, граючи примхливу та сюрреалістичну пантоміму, в якій він розпускає уряд та призначає впер­­ше (!) віце-президента та нового прем’єр-міністра (обидва є членами старої гвардії).

Попри всі ці трюки, більшість населення вимагає і очікує відставки президента. Життя скількох ще людей Мубарак хоче покласти на вівтар свого его, на додаток до сотень вже загиблих та поранених? Це питання залишається відкритим. Інше важливе питання: на чий бік стане армія? 1 лютого командування єгипетської армії виступило із заявою, в якій назвало законними вимоги учасників акцій протесту та пообіцяло не застосовувати сили проти демонстрантів.

Загрози безпеці єгиптян зростають, адже після того як із вулиць зникла зненавиджена поліція, почала поширюватися анархія, з якою намагаються впоратися імпровізовані загони самооборони. Під загрозою опинився економічний добробут населення, оскільки зазнають збитків фінансовий і туристичний ринки. Туристи тікають з країни, а фондовий ринок упав за два дні протестів на 6%, доки торги не припинили. Регіональний і світовий ринки здригаються, а обмінний курс єгипетського фунту щодо долара сягнув найнижчої позначки за останні шість років.

Але що чи хто замінить повалені режими в Єгипті й Тунісі? Багато хто в Європі і США давно цього побоювався, і цей страх використовував на свою користь Мубарак та інші диктатори, мовляв, отримавши демократичний вибір, араби проголосують за ісламістів, які згодом відберуть у них демократичні права та повернуть їхні країни проти Заходу. З цієї причини багато вважає, що прагматизм спонукає Захід до підтримки лояльних диктаторів.

У випадку обох нещодавніх революцій страх ісламістського перевороту безпідставний, особливо в Тунісі, який є, мабуть, найбільш секуляризованою країною в регіоні. Протести в країні почалися після самогубства молодого вуличного торгівця Мухаммеда Буазізі, який спалив себе заживо, коли його товар конфіскувала поліція. Тунісці будь-якого походження та віку вийшли на вулиці, вимагаючи демократії та реформ, а не за іслам та шаріат. «Вся ця тема ісламського фундаменталізму у Північній Африці є жупелом», – заявляв один із протестувальників. До того ж у за­­ворушеннях брали активну участь жінки – сучасні, хоробрі та відверті, адже в Тунісі гендерна рівність досягла найбільшого в арабському світі прогресу. Страх ісламізму, однак, все одно залишається, європейці постійно запитують у мене про можливість приходу до влади в Єгипті «Братів-мусульман». 

Визнаю, що нічого неможливого немає, однак дуже сумніваюся, що ця організація в демократичному Єгипті після Мубарака зможе взяти країну під повний контроль шляхом ісламської контрреволюції (арабської версії іранської «Ісламської революції»). Іран провів паралелі між своєю революцією 1979 року та сучасними подіями в Єгипті і досить зухвало, якщо зважати на його власне придушення масових протестів 2009 року, закликав єгипетський режим підкоритися вимогам мітингувальників.

Однак, між Іраном-1979 та Єгиптом-2011 є величезна різниця. По-перше, єгипетське сунітське духівництво не політизоване і не викликає такого трепету, як іранське шиїтське. Іран мав таку харизматичну та «свя­­ту» культову особистість, як аятола Хомейні, тоді як «Брати-мусульмани» – це переважно консервативні та доволі сірі професіонали у костюмах: лікарі, юристи, інженери тощо. Промовистим фактом є те, що ця партія втратила нагоду залучити якомога більше прихильників, не брала участі в протестах, доки не з’ясувалося, що їх неможливо спинити. Лідери руху на чолі з консервативним і обережним Мохаммедом Баді виявилися далекими не лише від народних настроїв, а й від молодшого покоління з широкими поглядами у своїх власних лавах.

«Братів-мусульман» часто на­­зивали найбільшою опозиційною партією Єгипту. Вони були єдиною силою, що залишилася після чистки секулярної опозиції, яку розпочав ще у 1970-х тодішній президент Анвар Садат. Він теж підтримував ісламістську течію як противагу його потужним секулярним опонентам. Ба більше, хай яким репресивним ставав режим, він не міг закрити мечеті – природні місця зустрічей ісламістів, не викликавши гніву громадськості.

Але тепер, коли свобода та плюралізм буквально за рогом, «Брати-мусульмани» більше не можуть відігравати своєї подвійної ролі останньої протестної партії та водночас демона, яким режим залякує зовнішній світ. Насправді, з постанням в Єгипті демократії, «Брати» стануть лише одним із багатьох політичних та соціальних рухів, хоч і доволі впливовим, ймовірно, навіть чимось на кшталт Мусульманської демократичної партії, яка може виникнути.

Чи можуть народні революції поширитися за межі Тунісу та Єгипту? Історія вчить: народні повстання мають тенденцію спричиняти ланцюгову реакцію у країнах, що перебувають у подібних умовах. Так сталося у Європі 1848 року під час «Весни народів» та у 1989-му під час «Осені націй». Оскільки на Близькому Сході не бракує диктатур, ми можемо стати свідками ефекту доміно. Я сподіваюся, що він буде успішнішим, ніж у 1848 році, та не призведе до встановлення правління олігархії, як це трапилося у багатьох східноєвропейських країнах після 1989-го.

У Ємені, Йорданії та Алжирі тривають заворушення, тож припускають, що вони можуть виявитися наступними у черзі. Події в Єгипті часто резонують у Ємені. Наприклад, надихнувшись єгипетською революцією (або переворотом) 1952 року, революційні сили через десять років скинули монархію та перетворили Північний Ємен на Єменську Арабську Республіку. Невдоволення єменців має тривалу історію, але протестувальники лише зараз почали відкрито закликати до відставки президента Алі Абдулли Салеха, який перебуває при владі навіть довше, ніж Мубарак, але пообіцяв залишити посаду у 2013 році.

Єменці мобілізуються гірше за єгиптян і тунісців, хоча їхній гнів та обурення значно більші. «Громадянське суспільство тут слабше, і культури народної опозиції теж набагато менше», – пояснює лідер соціалістичної фракції у парламенті країни Айдрус аль Накіб. Крім того, єменське суспільство є переважно племінним, має слабше відчуття національної ідентичності та більш крихке, ніж єгипетське чи туніське. У Південному Ємені зростає тиск сепаратистів, а на північному заході країни триває повстання шиїтів з племені хуті.

У Йорданії теж були протести з вимогами політичних та економічних реформ. «Усі йорданці підтримують революцію в Єгипті та виступають за зміни там, – розповів мені йорданський журналіст. – Ті, хто веде мову про зміни в Йорданії, переважно виступають за реформи, а не за зміну режиму». Причиною цього частково є трепет, повага, страх і любов, які викликає місцева монархія. Це пояснює, чому йорданці закликають до відставки уряду, хай навіть його призначає король, який насправді наділений виконавчою владою (1 лютого він відправив-таки уряд у відставку). Йорданія навряд чи стане наступною в низці народних революцій саме через шанобливе ставлення до монархії, суперечки між корінними йорданцями (зі Східного берега річки Йордан) та йорданцями палестинського походження. Зреш­­тою, йорданці надто цінують стабільність у країні, зважаючи на небезпечне та мінливе оточення. Натомість революції, вочевидь, підштовхуватимуть країну до поступової еволюції.

Неможливо передбачати, як далеко поширяться народні повстання та революції на Близькому Сході та якими будуть їхні довготермінові наслідки. Однак вже зрозуміло, що після десятиріч стагнації регіон уже ніколи не буде таким, яким був, чимало народів позбудуться не лише іноземного впливу, а й місцевого деспотизму.