Очевидно, втомившись від стилізацій того, що самі музиканти білоруського «Ляпіса Трубєцкого» іменують не інакше, як «жлоб-рок», гурт зробив антраша й заграв мало не анархістський ска-панк. Зроблені в цій стилістиці диски – «Капітал», «Маніфест» і «Культпросвет» – стрімко окупували СНДшний музичний простір. Розкручуючи останній реліз, лідер-вокаліст Сєрґєй Міхалок навіть поголив голову, аби бути максимально схожим на Владіміра Маяковского.
Нові альбоми наскрізь просякнуті антиглобалістським пафосом, у піснях багато соціальної сатири, але жодних персоналій. Наче в журналі «Крокодил» зразка 1930-х, де плохішами були двірники й начальники жеків, але ж не вищі посадовці. Трихвилинні опуси «Культпросвета» змальовують із запеклістю й ентузіазмом Маяковского періоду «Клопа» й «Бані» сьогоденну дійсність і негативних персонажів. Ці специфічні агітки звучать, мов революційні марші, й могли б швидко набриднути, якби не напрочуд дотепні тексти Міхалка. Ляпісівські ідеологеми викликають прямі асоціації з добою, коли НЕП уже добіг кінця, а диктатура на одній шостій земної кулі набирала обертів. Тобто з подіями, за якими автор «Розмови з фінінспектором про поезію» не захотів спостерігати, пустивши собі кулю в скроню.