Слабку, м’яко кажучи, обізнаність вітчизняного обивателя з хитросплетіннями української історії «литовського» періоду легко пояснити: ні підручники, ні фільмографія радянської доби не дуже-то прагнули висвітлювати малозрозумілу й начебто знеособлену епоху, котра стала своєрідною хронологічною паузою між величною києво-руською добою та звитяжною козаччиною.
Мало не єдиним джерелом бодай якоїсь інформації про цей період виявилася написана 1930 року Іваном Кочергою п’єса «Свіччине весілля», що увійшла до шкільної програми.
Сюжетним стрижнем талановито написаного твору була «класово правильна» оповідь про заборону «литовськими агресорами» паління світла ввечері та вночі в оселях київських міщан на межі XV–XVI ст.
Зброяр Іван Свічка очолює протест «трудящих» у боротьбі за свої одвічні права, присягаючись повернути порушені привілеї цехового міщанства й лише після того справити весілля з коханою Меланкою. Викравши з замку литовського воєводи грамоту з міськими привілеями, зброяр повертає їх киянам, а «свіччине весілля» перетворюється на грандіозне «свято солідарності трудящих», де люди йдуть в останній бій на «окупантів»…
Однак історичні реалії, на які мусив би спиратися сюжет, суттєво розходилися з авторською трактовкою.
Швидше за все, фабула п’єси була навіяна текстом грамоти Великого литовського князя Александра київським міщанам (від 26 травня 1494 року). Текст містив стандартний на той час перелік прав і обов’язків міської громади щодо центральної влади: збирання податків, відправлення господарських і військових повинностей, порядок торгівлі, норми кримінального судочинства тощо.
Був у грамоті й традиційний пункт, у якому мешканців міст застерігали від використання вогню в нічну пору. Насправді він мав банальне пояснення: в дерев’яних містах тієї доби особливо актуально стояло питання пожеж. І як варіант його вирішення громади часто відмовлялися від використання вогню заради освітлення. Тобто пункт мав винятково «протипожежне» значення.
Творчий геній великого драматурга парадоксальним чином поставив усе з ніг на голову. Кочерга проігнорував той факт, що великий князь дозволив вирішувати «вогняне» питання не воєводі, а міській громаді на чолі з війтом. Міщани мали самостійно стежити за пожежною безпекою та штрафувати порушників. Таким чином під пером драматурга князівський привілей, котрий дарував міщанам значні преференції, перетворився на драконівський закон. Якби Іван Свічка існував насправді, то він – як людина поштива й статечна, зброярський-бо фах був шанованим у кожному середньовічному місті – спокійнесенько частував би гостей на своєму подвір’ї вдень, поважаючи закони громади.