Агенти демократії

Потворні  пасинки демократії

 

Демократія і безпека. Ці дві сутності вельми складно поєднати. Адже в ідеалі демократія вимагає забезпечення безмежних прав людини, недоторканності її особистого життя, абсолютного невтручання держави у її справи тощо. Безпека суспільства орієнтується на протилежні речі: максимально можливий конт­роль громадського життя, нагляд за діяльністю індивідів (часто всупереч їхній волі), використання таємних методів збирання інформації тощо. Хочемо ми цього чи ні, а гарантування безпеки нації й держави потребує певних обмежень прав і свобод громадян. Тут суспільство має зробити свій вибір: чи воно хоче тотальної свободи навіть ціною своєї абсолютної вразливості перед викликами і загрозами, чи вважає за краще вберегти свободу від підступів інших менш демократичних держав ціною певних добровільних свідомих обмежень.

 

Наскільки далеко має йти демократія, чи передбачає її безмежний розвиток свободу створення антидемократичних структур? Діяч фран­­­­цузької революції Антуан де Сен-Жюст вважав, що саме це повинно бути межею, й демократія має закінчуватися там, де її можливості можуть бути використані проти неї самої. Бо, як показує світовий досвід, найвіртуозніше механізми демократії використовують саме її супротивники. З лютого по жовтень 1917 року Росія була, за словами Леніна, найвільнішою країною світу. Саме це дало більшовикам змогу добре підготуватися до збройного заколоту і захоплення влади. Структури Тимчасового уря­­­ду виявилися абсолютно недієздатними, безмеж­­на демократія уможливила безмеж­­ну диктатуру. Що ж, перефразувавши слоган Леніна, можна сказати: «Будь-яка демократія лише тоді чогось варта, коли вона здатна себе захистити».

 

Німеччина після поразки у Першій світовій війні майже 13 років насолоджувалася Веймарською демократією, що дозволяла вільно діяти нацистам і комуністам. Усе закінчилося тим, що нацисти абсолютно законно і демократично у результаті вільних виборів прийшли до влади і знищили Веймарську демократію. Але формально все було бездоганно демократично.

 

Адепти демократії часто звертають увагу лише на зовнішній аспект політичних процесів: регулярні вибори, чергування різних політичних сил при владі, наявність парламенту тощо. Однак за бажання цю бутафорію не так уже й складно організувати. А формально демократичний рух якихось соціальних чи етнічних груп не так уже й важко спрямувати на виконання зовсім інших завдань. Як, приміром, рух судетських німців у Чехословаччині 1930-х років, що нібито ставив за мету забезпечення етнокультурних прав судетської меншини, а на практиці перетворився на етнополітичний таран, який посприяв розчленуванню і знищенню чехословацької держави. Чехословаччина на той момент була фактично єдиною демократичною країною Центрально-Східної Європи. Такою демократичною, що не змогла заблокувати спонсорований нацистською Німеччиною рух й ізолювати призначених Берліном студетських політичних вождів на чолі з Конрадом Генлейном. Тоді як диктаторський режим на кшталт режиму Хорті в Угорщині чи Антонеску в Румунії впорався б із цими викликами доволі ефективно.

1948 року в Чехословаччині ситуація повторилася. Демократична влада президента Едварда Бенеша продемонструвала абсолютну безпорадність і беззахисність перед червоною «п’ятою колоною» Москви, а саме перед загонами професійних бойовиків МДБ СРСР, яких радянський генерал Павєл Судоплатов особисто привозив до Праги для забезпечення «перемоги пролетарської революції», а потім дуже мальовничо описав у своїх мемуарах.

 

 

Отже, тут є проблема. Вона полягає в тому, що демократична країна завжди є вразливою щодо спецслужб країн, які менше переймаються збереженням демократичної цно­­ти. Демократія, свобода слова, відсутність жорсткого контролю діяльності партій, громадських організацій та індивідів формують дуже сприятливі умови для інфільтрації зарубіжної агентури. Наприклад, Німеччина в 30-ті роки ХХ ст. створила в США потужну і розгалужену шпигунську мережу, надуживаючи вельми ліберальним американсь­ким законодавством і слабкістю американських спецслужб мирно­­го часу. Як писав американський публіцист Альберт Кан: «У 30-ті роки в усі сфери життя США пролізли щупальця величезної «п’ятої колони», сформованої організаціями, що мали моральну підтрим­­ку країн осі й здійснювали профашистську пропаганду, військовий шпі­­онаж і расовий терор. Коли механізовані гітлерівські орди вдерлися до Польщі й розв’язали Другу світову війну, в Сполучених Штатах уже діяли понад 700 фашистських організацій».

 

Ці організації заповнили Америку своїми виданнями, що агітували проти демократії, відкрито розпалювали расову ворожнечу, дискредитували уряд президента Франкліна Рузвельта, закликали до встановлення в США фашистського режиму тощо. Найбільшою структурою «п’ятої колони» нацистів у США був так званий Християнський фронт (ХФ), що перебував під безпосереднім керівництвом нацистської агентури. У кожному великому місті Америки ХФ мав таємні озброєні «штурмові загони», що проходили пос­­тійний бойовий вишкіл. Голова ХФ Чарльз Е. Кофлін у своїй газеті й по радіо шалено агітував на користь нацизму, використовуючи матеріали, які отримував із відомства доктора Йозефа Геббельса.

 

Нацисти намагалися використати американських громадян німецького походження, яких у США було дуже багато. Для консолідації зусиль американських німців створено організацію «Бунд», члени якої мали присягати на вірність Гітлерові та нацистській Німеччині. Члени «Бунду» працювали на оборонних підприємствах, залізницях, пароплавах, в усіх галузях промисловості. Чимало їх служило в лавах американської армії.

 

Однак коли США вступили у війну, нацистську шпигунську мережу було доволі швидко ліквідовано без зайвих демократичних умовностей. Американська судова система активно штампувала сотні смертних вироків. Та й сам американський соціум, просякнутий ідеями патріотизму й національної величі, єдності та неприйняття тоталітарних проектів, виявився дуже відпорним, розкласти його зсередини не вдалося, на відміну, приміром, від Франції 1940 року, де нацистам і комуністам пощастило розкласти армію і суспільство завдяки пацифістській пропаганді. Попри всю демократичність, навіть сьогодні в США особи, звинувачені у співпраці з іноземними спецслужбами, одержують вироки з фантастичними, як для нас, термінами ув’язнення (200, 300 і більше років), а підозра в державній зраді вважається найтяжчим і найганебнішим злочином.

 

 

Нинішня Україна не має таких традицій, тому для нас актуальним є питання: наша демократія здатна захищатися чи її механізми уможливлюють «законне» знищення самої демократії? Україна має дуже важку спадщину СРСР з його легіонами сексотів, які після здобуття незалежності нікуди не поділися, навпаки, активно інфільтрувалися у владу, в партії, в бізнес і журналістику. Навряд чи в цьому сенсі наша ситуація краща від тієї, яку описав колишній головний охоронець президента Росії Боріса Єльцина генерал-лейтенант Алєксандр Коржаков: «Але якби сталося диво і в пресі з’явився список тільки тих агентів, яких громадяни знають в обличчя, у країні настала б політична криза. На запитання, хто наші лідери, хто нами керує, була б однозначна відповідь: агентура спецслужб». Але в Росії то принаймні своя агентура. В Україні все значно гірше, хоча є й свої переваги. «Українські» політики не тільки не приховують своєї причетності до «п’ятої колони» Кремля, а й демонструють її, хизуються нею. Тож немає і не буде великих проблем з ідентифікацією навіть без «полювання на відьом», без люстрації, що викликає в їхньому середовищі такий несамовитий жах. Але насправді в люстрації немає нічого жахливого. Через це пройшли Польща, Угорщина, Чехія, країни Балтії. Сутність процедури полягає в тому, що людина має письмово заявити, що вона не співпрацювала і не співпрацює зі спецслужбами інших держав (про співпрацю зі спецслужбами власної держави ніхто не запитує). Це не тягне за собою кримінального переслідування, але обмежує доступ до критично важливих для держави сфер діяльності.

 

Чимало дивних виявів у житті української держави пояснюються саме дуже високим відсотком людей, які працюють аж ніяк не на українські інтереси і роблять це доволі організовано та системно, практично без перешкод. З цього можна зробити висновок: що демократичнішою є держава, то потужніших спецслужб вона потребує, бо демократичність призводить до більшої вразливості всієї суспільної системи. Наприклад, США, яким ніхто (крім клінічних випадків) не дорікає недемократичністю, створили потужне розвідувальне і контррозвідувальне співтовариство, а Ізраїль – єдина демократична країна Близького Сходу – сформував могутню тріаду спецслужб в особі розвідки МОССАД, контррозвідки ШАБАК і військової розвідки АМАН. Традиційно не забувають про свої спецслужби британці. Цікаво, що біля джерел «Інтелідженс Сервіс» стояли такі не останні британські інтелектуали, як Даніель Дефо, Джонатан Свіфт та Ісаак Ньютон. Вони не вважали незручним чи ганебним для себе послужити своїй країні, її національним інтересам. Зокрема, в одному зі своїх листів класик англійської літератури і творець британської розвідки Дефо писав: «Я твердо впевнений, що ця подорож закладе основи такої розвідки, якої ще ніколи не знала Англія… Сер, мої шпигуни і люди, які отримують плату від мене, перебувають скрізь».

 

У середовищі української інтелігенції з радянських часів зберігається цілком виправдане негатив­но­­­зневажливе ставлення до спецслужб тоталітарної імперії, що, на жаль, некритично екстраполюється на спецслужби молодої української держави, покликані цю державу охороняти, забезпечувати специфічними методами її існування. Справді, радянські тоталітарні спецслужби були спрямовані не так проти зовнішнього ворога, як проти власних співгромадян, проти їхнього прагнення свободи, вільного слова і думок, критичних оцінок дійсності. Фактично вони вели постійну війну проти власного народу за збереження номенклатурної диктатури. Спецслужби були альфою і омегою радянського суспільства, його основою і суттю. Тож мав рацію теоретик соціал-демократії Карл Каутський, коли сказав: «Більшовики засвоїли мистецтво політичної поліції краще за вчення Карла Маркса».

 

Проте всі цивілізовані демократичні держави мають свої спецслужби і не завжди висвітлюють їхню діяльність в інтересах «свята демократії». Тому прагнення України до безпрецедентної відкритості навіть у вельми делікатних сферах дивує. Від нього віддає чимось наївно-дитячим, що, напевно, пояснюється молодим віком нашої держави. Нещодавно транслював телеканал «Інтер» виступ шефа Зовнішньої розвідки України Миколи Маломужа. При цьому є чимало цілком демократичних країн, де ніхто ніколи не бачив керівника розвідки і не чув його імені. Як повідомив один авторитетний український розвідник: «Британська МІ-6, одна з найстаріших розвідок світу, була офіційно визнана прем’єр-міністром Джоном Мейджером тільки в 1994 році. До цього секретна служба Великої Британії, заснована ще в XV ст., не згадувалася в жодному офіційному документі уряду, а всі прем’єр-міністри на запит одного з найстаріших парламентів світу відповідали приблизно таке: «Я не уповноважений коментувати розвідувальну діяльність уряду її (його) величності».