. Таким чином, таліби продовжують систематичне позбавлення прав жінок і дають зрозуміти, що вони ні в якому разі не «зважені», а сповнені рішучості знову нав’язати Афганістану своє терористичне, тоталітарне панування.
Обіцянки Заходу підтримувати громадянське суспільство Афганістану навіть після виведення військ НАТО з Гіндукушу перетворюються на попіл. Насправді, країна, а разом із нею і підходи до демократії та верховенства права, які там розвивалися протягом останніх двох десятиліть, віддали на розтерзання ісламістським екстремістам. А тим часом західна громадськість потонула у колективному забутті про долю афганців, які перед нею беззахисні.
Виклик, який поставила російська війна на знищення проти України, ще більше відсунув на задній план спогади про безславну капітуляцію Заходу в Афганістані. Але ця придушена й невирішена катастрофа продовжує впливати й обтяжує західні демократії та їхнє глобальне політичне позиціонування. Часто не помічають, наскільки поспішний вихід цих країн із Афганістану зміцнив російський режим у його агресії проти України. Для Москви це було остаточним доказом того, що Захід більше не хоче або не може в довгостроковій перспективі захищати свою власну територію, проти якої велася жорстока боротьба. З іншої перспективи ситуація в Афганістані також пов’язана із російською війною: глобальна продовольча криза, яку ця війна спровокувала, збільшує ризик жорсткого голоду саме там. Це дозволяє Кремлю спекулювати про нові хвилі біженців, які докладатимуться до дестабілізації Заходу.
В РФ прорахувалися у своєму великому нападі на Україну, як з точки зору української сили опору, так і щодо спротиву Заходу. Але, незважаючи на всі невдачі на полі бою та незважаючи на загрозливий крах російської економіки в результаті західних санкцій, режим Путіна дотримується свого агресивного курсу, припускаючи, що Захід не зможе зберегти свою відносно тверду позицію проти агресора надовго.
Читайте також: Die Welt: Кім відмовляється від брехні
І справді: чим довше триває війна, тим гучнішими стають голоси на Заході, що закликають до її швидшого припинення та до поступок Росії, і вірять, що компроміс зі «збереженням обличчя для Путіна» можливий. Президент Франції Макрон застерігає від «заштовхування Росії в кут», а канцлер ФРН Шольц відкладає постачання зброї Україні – очевидно, з надією на те, що Кремль прийме його як «посередника» у майбутніх переговорах про припинення вогню. Італія розробила одіозний «мирний план», а впливова The New York Times нещодавно попередила в редакційній статті, що президент США Джо Байден повинен вчасно підготувати український уряд до необхідності болісних поступок.
Такі тенденції щодо поступок російській політиці насильства показують, що значна частина західної еліти все ще не розуміє справжньої природи кремлівського режиму і продовжує розглядати його як потенційно надійного партнера по переговорах – так само, як в Афганістані роками утовкмачували оманливу надію на те, що мирне врегулювання з Талібаном можливе, і що можна досягти угоди про «розподіл влади». Насправді ж, режим Путіна не хоче ніякого «примирення інтересів». Чого він хоче, так це запровадити «світовий порядок», у якому більше не застосовуються цінності, норми та правила, що обмежують вбивче свавілля його злочинної системи пригноблення. У цьому плані він дуже схожий на ісламістські владні структури, такі як Талібан.
Західні спостерігачі, однак, люблять заспокоюватися думкою про те, що економічної та військової могутності Росії недостатньо, щоб серйозно вважати такі надмірні цілі досяжними. Але манія величі, як болісно вчить історія, є потужним поштовхом для експансіоністських диктатур, що спричиниять хаос, руйнування та нищення у світі. Гітлерівська Німеччина мала менше половини економічної могутності США, коли піднялася до світового панування. І сьогодні хронічно катастрофічний стан економіки не заважає Ірану, який є союзником Росії, активізувати свою войовничу діяльність у регіоні.
Їхня власна економічна слабкість не є перешкодою, а швидше рушієм агресивних диктатур до все нових військових кампаній знищення. Саме тому, що такі правителі усвідомлюють, що не можуть у довгостроковій перспективі втриматися на рівні економічної конкуренції, вони приходять до висновку, що мають нав’язувати свою волю економічно вищому супернику іншим способом.
Звичайно, як діючу демократію та розвинену державу в центрі Європи, Україну навряд чи можна порівняти з Афганістаном. Тому важко собі уявити, що Захід міг би їх підвести її так само легко, як країну на Гіндукуші. Але в сучасному глобалізованому світі, продиктованому історичною боротьбою між демократією та авторитаризмом, більше не існує справді «неважливих», стратегічно незначимих регіонів. Враження епохальної слабкості, яке створили західні демократії своїм панічним виходом з Афганістану, можна буде виправити лише в довгостроковій перспективі, якщо вони послідовно підтримуватимуть Україну, що бореться за весь вільний світ, доки російська загарбницька армія не буде повністю знищена.