Але все-таки до значення цього фільму слід поставитись як до кінематографічного образу, бо передусім то вигаданий кінематографічний образ, а не документальна передача про колишню дійсність. На думку Тадеуша Соболевського, критика з ліберальної Gazety Wyborczej, «Волинь» — видатний фільм. Зло як намальоване. Немає суджень про взаємні провини, фільм не веде до жодної політичної тези. Подано цілісний образ світу, в якому зло шукає собі виходу й знаходить його». Натомість Адам Бальцер, науковець із кафедри досліджень Східної Європи Варшавського університету, вважає, що «Волинь» — змарнований шанс на справжнє примирення з українцями.
У виданні Dziennik.pl він написав: «Захват, із яким у Польщі вітають фільм «Волинь» як твір, котрий зображує правду, свідчить, що ми не готові до справжнього діалогу з українцями. Адже ми вважаємо, що будь-яка корекція нашої інтерпретації тих подій непотрібна, тож наслідком «діалогу» має бути безумовне з боку українців прийняття нашої правди».
Якуб Маймурек, критик лівої Krytyki Politycznej, пише: «Епічний розмах, із яким Смажовський змальовує тут історію Волині, ставить його фільм серед найвидатніших текстів культури, які зображують історію «кривавих земель» — території «між Гітлером і Сталіним», найтяжче ураженої масовим насильством під час Другої світової війни».
Читайте також: Фільм "Волинь": #dziadywojowali?
Прочитавши чимало рецензій, я йшов на кіносеанс «Волині» з надією на добре кіно, і тут мене спіткало найбільше розчарування: «Волинь» — просто слабенький фільм. Не допомогли добрі кадри Собоцинського, повні цитат майстрів польського малярства XIX століття як засобу естетизації похмурої і трагічної дійсності. Не допомогла, а зрештою навіть оголила схематичність майже всіх постатей добра роль головної героїні Зосі Ґловацької, яку грає дебютантка Міхаліна Лабач. Якщо хтось є прихильником творчості Смажовського, епатажу фізичної та психологічної жорстокості, він знайде це все у «Волині» на будь-який колір і смак. Образи, які ставить перед нашими очима Смажовський, діють на первинному, фізіологічному рівні, але найжорстокіші сцени вбивств нагадують радше естетику Гелловіну, ніж очевидно моторошне минуле. Хтось написав, що «це тільки фільм», але вся проблема в тому, що ця публіцистична, зрештою, пропагандистська за своєю найглибшою сутністю стрічка призначена обраній публіці (полякам) і, напевне, має забезпечити національний катарсис. Реакція багатьох глядачів, здається, підтверджує, що Смажовський справдив покладені на нього надії. Спроби деяких критиків надати посланню, яке міститься у фільмі «Волинь», універсального характеру — це, на мою думку, дії на виріст. Я радше сказав би, що фільм «Волинь» — ЗЛО із сильним місцевим акцентом, як і мова героїв Волинської трагедії: і поляків, і українців.
«Може, у ставленні до Волині ми потребуємо чогось менш сугестивного, а радше інтелектуального? Кінофільму, який не ангажує емоційно, а дає змогу дистанціюватися від ран, що їх роз’ятрюють махінації історичної політики?» — запитує критик Якуб Маймурек, і з ним важко не погодитися. Історична політика, ця гідна дитина постмодернізму, вважає, буцімто кожен може мати власну історичну політику, кожен отримує власний міф. Якщо кожен може мати власну історичну політику, то й поготів можна мати свою правду, навіть якщо та правда не що інше, як власний міф. Тімоті Снайдер, американський учений і дослідник історії Центрально-Східної Європи, зауважив:
«У відносинах між двома народами ніколи не трапляється так, що їхні перспективи та історичні матеріали становлять усе, що можна досліджувати. Адже завжди є інші чинники, інші погляди на проблему. Може існувати діалог між двома народами, але немає двонаціональної історії. Адже існує ще зовнішній щодо тих народів світ.
Читайте також: Як Волинь дійшла до 1943-го…
…З того, що певні події були справді страшними, — а десь такими були етнічні чистки на Волині, — ще не випливає, що про них треба згадувати в кожній розмові. Історія повинна полягати в прагненні правди. Тому різниця між європейською історією і пам’яттю полягає в тому, що індивідуальну пам’ять можна порівняти з історією, яка має відносно неї загальніший характер. …Національна історія може розвиватися тільки у двох напрямах. Одним із них є відступ із поворотом до національної пам’яті, щоб уникнути зустрічі з іншим. Другий напрям — перехід на вищий рівень європейської або світової історії, бо місцева історія набуває сенсу, тільки спираючись на широкий контекст. Це парадокс національної історії, подібний до парадоксу індивідуального життя: можна скільки завгодно розмовляти із самим собою, але так ти ніколи не зрозумієш себе».
Саме так, власне, і вчинили наші браття поляки: вирішили порозмовляти самі з собою про кривди, які їм заподіяли браття українці. Тому нас не повинен дивувати голос одного з них: «Жоден українець не вказуватиме нам, якою має бути польська пам’ять про Волинську різню!». Хотілося б додати: і навпаки. Ваша пам’ять і ваша правда, але тільки АДВАРП.