Сучасне румунське кіно — це намагання говорити про нинішні проблеми. А чи в ньому є місце для осмислення минулого Румунії? Чи цікаві історичні рефлексії представникам Румунської нової кінохвилі?
— Якщо говорити про румунських кінорежисерів, то в деяких картинах Раду Жуде й документалістів ця тема певним чином присутня. Проте не можу з упевненістю сказати, щоб їх цікавило коріння проблем румунського суспільства в минулому, пошук того, як ми прийшли туди, де є зараз, і чому так трапилося. Їм не йдеться про те, щоб копатися глибоко в історії власної країни та в причинах того, чому в ній все так, як є сьогодні.
Однак румунські кінодокументалісти стають дедалі потужнішими. На цьогорічному кінофестивалі «Молодість» було представлено неймовірно чудовий фільм «Акаса, мій дім» Раду Чорнічука. Також не забуваймо про картину «Колектив» Александра Нанау, яка принесла Румунії першу номінацію на премію Оскар. Це документальна стрічка, однією з дійових осіб якої є дуже відомий і яскравий політик Влад Войкулеску, який на 2020 рік був міністром охорони здоров’я Румунії. І це та причина, чому публічне сприйняття цієї картини, відчуття, які вона викликає, є дуже плутаними. Питання про те, як румунську історію показано крізь призму медіа, порушує у своїх документальних картинах Александру Соломон, проте не лише він. Також ідеться про Андрея Ужике, документальні стрічки якого спираються на ґрунтовну роботу в архівах. Ян Жоржеску свого часу зняв фільм про румунських німців — саксонців, які мешкали в Банаті з ХІІ століття. Наприклад, президент Румунії Калус Йоганніс є етнічним німцем. Я зараз допомагаю створювати документальний фільм «Чий я пес?» Роберта Лакатоша, в якому показано дилему угорців, що мешкають у Румунії. Це ще одна дуже серйозна тема для моєї країни, бо в Румунії цих людей бачать як угорців, а в Угорщині — як румунів. Цей фільм буде водночас і веселим, і дуже серйозним.
Читайте також: «Депортація 44-46»: кіно як реконструкція пам’яті
Якщо торкатися питання історії, то ситуація дуже неоднозначна. Близько 15 років тому інтерес до революції 1989 року був яскраво виражений у першому художньому фільмі Корнеліу Порумбою «12:08 на схід від Бухареста», у картинах «Як я провів кінець світу» Кетеліна Мікулеску та «Папір буде синім» Раду Мунтяна. Після цього багато хто з них закинули подалі тему історії й звернулися до сучасної тематики. Звичайно, вони говорять про суспільство, корупцію, відносини, як-от це робить Крістіан Мунджиу у фільмі «Випускний». У решті випадків ідеться про простіші, хоча й сучасніші явища. Можливо, єдиним нині, хто й далі торкається дуже чутливих питань минулого, лишається Раду Жуде, і це присутнє в його картинах «Браво!», «Злякані серця», «Мене не обходить, якщо в історію ми потрапимо варварами». Це спроба торкнутися дуже складних, актуальних питань, поглянути на їхнє коріння із сьогодення. Спроба поглянути на сьогодення і торкнутися історії є в комедії «Іванна жахлива» режисерки Іванни Младенович, у якій ідеться про відносини між румунами й сербами. Дунай є не тільки природним кордоном між нашими країнами, а й тим, що нас пов’язує.
Власне, йдеться про сусідів Румунії, які пройшли крізь досвід югославських війн. Чи когось із румунських кінорежисерів зацікавив цей сюжет?
— За часів Йосипа Броза Тіто, ми дивилися на Югославію як на західну країну. Серби були вільніші за нас, мали більше товарів щоденного вжитку, їжі, контактів із західноєвропейськими країнами. Їм також було дозволено працювати за кордоном. За тих часів вони нам видавалися багатіями. Після падіння режиму Тіто, з початком розпаду Югославії, ситуація змінилася, і позицію заможних посіли ми, румуни. Почався процес, коли вже серби дуже хотіли перетнути кордон із Румунією, отримати румунський паспорт тощо. Мова про дуже складну історію, однак не про топову тему для румунського кіно.
Про сучасне румунське кіно, яке торкається непростих тем, не боїться бути критичним, знають завдяки його представленості й гарному сприйняттю за кордоном. Проте чи має воно успіх у румунського глядача?
— Якщо говоримо про нинішнє румунське суспільство, то ситуація полягає в тому, що замість просування до відкритішого, вдумливішого суспільства ми сповзаємо в консерватизм. Великим сюрпризом для всіх стали останні парламентські вибори, які відбулися в країні минулого грудня. Тоді депутатами стали представники крайньої правої політичної сили, які несподівано набрали високий відсоток підтримки виборців ще в першому турі. Йдеться про Альянс за об’єднання румунів — цілковито нову партію, яка отримала 33 місця в румунському парламенті і 14 — у Сенаті. Ніхто не передбачав, що так трапиться. Були певні чутки, що таке може статися, однак ця партія виникла нізвідки — так, наче з неба впала. Не стверджуватиму з певністю, проте здається, що ця політична сила має потужну підтримку ззовні, зокрема й фінансові вливання, підтримує антиєвропейський напрям. Хай би що говорили румунські інтелектуали, незалежні медіа та інші, поява такої політичної сили для румунського суспільства не була очевидною.
Читайте також: Сам удома, або Усі в сад
На початках у нас було багато ентузіазму щодо Євросоюзу, яскравого майбутнього, свободи… У момент, коли економічна ситуація стала складнішою, багатьом румунам довелося виїхати за кордон на заробітки, закривалися фабрики та заводи, і багато хто відчув себе наче загубленим, почалися проблеми. Мене вразило, що ми, румуни й українці, подібні проблемами, щоденним життям, трафіком на дорогах. І у вас, і в нас посеред міста руйнуються та занепадають красиві споруди, і нікому до того немає діла. Для мене це виявилося дуже великим сюрпризом.
Фільми сучасних румунських режисерів здобули вже три найвищі відзнаки на Берлінському кінофестивалі, а також низку призів на інших провідних міжнародних фестивалях. Такий успіх є результатом прискіпливої роботи чи йдеться про вдалий збіг обставин?
— Складно судити, що найбільше відіграє свою роль. Немає алгоритму, який точно гарантував би здобуття таких відзнак. Однак зауважу, що отримання двох Золотих ведмедів на Берлінале цілковито змінило румунський кіноринок. Обидва призи здобуті тому, що творці фільмів дуже глибоко закопувалися, розбиралися в тематиці того, що хотіли показати глядачам. Ці стрічки, з одного боку, вельми локальні, а з другого — їх дуже гарно сприймає міжнародна спільнота. Ці речі паралельні й одночасні. Якби я могла якось повчати, як треба робити кіно, щоб режисер отримував винагороду за свою працю, а його фільми дивилися й ставали широковідомими у світі, то сказала б так: лишайтеся локальними, говоріть про знайомі вам речі, які знаєте найкраще. Говоріть про те, що у вас на душі, про своє власне коріння. Не користуйтеся рецептами, які здаються вам універсальними: у результаті вони виявляються пустопорожніми. Румунські фільми мають бути румунськими, українські — українськими, і не треба в когось копіювати шаблони.
Намагайтеся бути оригінальними у формі, проблематиці. У журі цьогорічного кінофестивалю «Молодість» точилася розмова про те, скільки разів у різних фільмах ми бачили ту чи іншу тему. Є сюжети, які вже не викликають щему в душі, бо бачив їх мільйон разів. Змінювалися лише актори, режисери, країни, де знято стрічки, однак тема чи проблематика лишалися шаблонними, затертими. Знаєте, така стратегія не спрацьовує. Великі фільми світу артхаусного кіно вражають передусім своєю нестандартністю.
Читайте також: В Україні вперше відбудеться онлайн-фестиваль баварських комедій
Розкажу про картину, яку допомагала створювати. Цей фільм називається «Тоні Ердман» режисерки Марен Аде. Мова про роботу, яка стала світовим хітом. Це німецька стрічка, в якій є щось дуже німецьке, навіть попри те, що її сприйняли всюди. Річ у тому, що її тематика торкається дуже широкого кола людей, попри їхнє походження або ж місце проживання.
Гадаю, що свіжа стрічка Раду Жуде «Невдалий трах, або Шалене порно» — це трішки інша історія, дещо відмінне від того, що ми звикли бачити на великих екранах. Проте зазначу, що ми зовсім не розраховували на те, що цей фільм матиме той успіх, який він здобув. Може, трапився правильний момент для цього твору. Загалом ми не очікували, що ця картина гарно продаватиметься. Усі ті, хто зрештою таки її продавав, на початках говорили нам одне й те саме: «Фільм гарно сприймуть на кінофестивалях. Проте продажів не очікуйте». Нині ж найавторитетніші дистриб’ютори з 25 країн показують цей фільм.
Стосовно кінострічки «Невдалий трах, або Шалене порно» Раду Жуде, яка отримала найвищу відзнаку цьогорічного Берлінале, багато хто звертає увагу на те, що це глибока й серйозна соціальна сатира. Що спонукає звернутися режисера до такого жанру, який не так розважає, як примушує замислитися?
— Самоіронія є велетенською чеснотою. Намагалася, і сподіваюся, мені таки вдалося передати цей дар (а я певна того, що це таки дар) моїм синам. Дар жартувати із себе самих, здатність побачити себе збоку, те, коли поводишся насправді безглуздо, дивно чи ще якось. Знаєте, це суттєво полегшує життя, допомагає долати певні буденні епізоди й не занурюватися через них у депресію. Сміх — це те спільне, що є в мене та в Раду Жуде, і для нас обох це життєва потреба. Фільм, про який говоримо, почався зі звичайної розмови, яка відбулася між цим режисером та одним з його близьких друзів, однодумців. Ця історія про вчительку, яка у вільний час займалася відеочатами легкого еротичного характеру, стала сюжетом газетних публікацій, таким собі місцевим скандалом. Очевидно, йшлося про певний підробіток. Хоча хто знає, може, і про фізичне задоволення також… Власне, мовилося про дуже приватні речі, аж ніяк не розраховані на переклад школярами.
На вулиці ми бачимо чимало агресії, вульгарності, засміченості різного ґатунку — від реклами до нової так званої архітектури. Відсутність поваги до інших… А водночас — і проблеми з румунською освітньою системою. Рівень знань школярів і школярок стає дедалі нижчим. Усе менше притомних педагогів, хоча вони все ще є, хай і небагато. У суспільстві формується значний нездоровий інтерес до приватного життя окремих людей.
Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»
Потужні скандали в Румунії виникали й тоді, коли громадські організації намагалися впроваджувати в школах елементи обізнаності про сексуальне здоров’я. Нікого не цікавило, що йшлося також і про тему домашнього насильства, про те, як від нього захиститися й протидіяти, як запобігати зґвалтуванням та інфекціям, що передаються статевим шляхом; як розуміти інших, як боротися з булінгом… Той, хто активно виступав проти цих введень, аргументував свою позицію тим, що це не так, як написано в Біблії, і що йдеться про підрив сімейних традицій… Однак якщо такі знання підважують традиції сім’ї, то тоді маємо визнати, що вона слабка, якщо в її межах не можемо обговорювати всі вище зазначені питання. А ще — це історія про лицемірство. Фільм, про який ідеться, — це запитання, спрямоване до політиків і суспільств: а що ж із нами нині відбувається?
Проговорювати начебто незручні, але болючі суспільні проблеми потрібно для того, щоб не закостеніти. Якось я спілкувалася зі шкільною вчителькою, яка підтвердила, що так, їй дуже подобаються фільми Раду Жуде, і картину «Браво!» вона показала своїм учням, розказала їм про ситуацію, яка склалася щодо ромів. Однак не впевнена, чи покаже їм останню його картину. На моє переконання, ми не маємо ховати проблеми від школярства. Гадаю, ми зробимо цензуровану версію для НВО та американських дистриб’юторів. Цікаво, що цю версію Раду Жуде зробить особисто, тобто це буде версія, скорочена автором, а не порізана кимось навмання, як це нерідко трапляється.
Культура та креативні індустрії — сфера, яка зазнала найбільше збитків від пандемії. Чи підтримувала держава цей сектор у Румунії? Якщо так, то в який спосіб?
— У Румунії ми боролися так, як могли. На жаль, лідери моєї країни не розуміють ролі культури й освіти, а також освітню роль культури та її внесок у добробут громадян. Тому й склалася ситуація, коли в країні найдовше зачиненими були різноманітні культурні інституції та школи. Середні навчальні заклади у нас відкрилися ген тільки наприкінці весни. До того весь освітній процес відбувався онлайн.
Сфера виробництва та розповсюдження кіно в Румунії підтримки не мала. А ось сфера гостинності — готелі, ресторани тощо, — отримала підтримку більшу, ніж кіноіндустрія. Для культури не було зроблено майже нічого, і навіть ті інструменти підтримки, які ми мали до пандемії, виявилися нефункціональними. Інструмент кешрібейтів нині заблокований, і це справжній жах для місцевих кіновиробників. Ми спробували все, що могли. Єдине, чого поки що не робили, — це не виходили на вулиці протестувати. Те, що відбувалося, матиме свої наслідки.
Через пандемію я дуже давно не була в кінотеатрі. Уперше відвідала його тут, у Києві. І зрозуміла, наскільки ж скучила за цим місцем! Досвід перегляду кіно на екрані ноутбука чи телевізора, і на екрані кінотеатру, — це цілковито різні речі. Цікаво, що в Італії останній фільм Раду Жуде з травня показують в кінотеатрах, однак паралельно він доступний онлайн. Касові збори в кінотеатрах виявилися більшими. Люди, яким властива культура ходіння «в кіно», таки підуть в кінотеатр.
————————-
Ада Соломон народилася 1968 року в Бухаресті. Румунська кінопродюсерка. Заступниця голови правління Європейської кіноакадемії, виконавча президентка ЕWA Network, членкиня Ради ACE Producers, національна координаторка EAVE, засновниця Cultural Society NexT, одна із засновниць Romanian Alliance of Producers. Виступила продюсеркою і співпродюсеркою понад 60 фільмів, виграла майже 200 нагород по всьому світу на провідних фестивалях, зокрема Берлінале, Канни, Локарно, Карлові Вари, «Санденс», Сараєво. Отримала Eurimages Award за внесок у розвиток європейської копродукції під час European Film Awards (2013) і Central European Initiative Award (2018) на кінофестивалі Alpe Adria Trieste. Представниця Румунської нової кінохвилі. Остання її продюсерська робота «Невдалий трах, або Шалене порно» (фільм режисера Раду Жуде) здобула на цьогорічному Берлінале головний приз — Золотого ведмедя.