Віра починається там, де закінчується мислення.
Серен К’єркегор «Страх і трепет»
В Україні вийшов переклад книжки данського протестантського теолога, філософа, одного із засновників релігійного екзистенціалізму XIX століття Серена К’єркегора (1813–1855) «Страх і трепет. Діалектична лірика» (Frygt og Bæven, 1843 рік). Книжка вийшла у львівському видавництві «Апріорі», переклала з данської Марія Худа, передмову написав Богдан Завідняк. Це один з ключових текстів К’єркегора, якого по праву можна назвати не системним (не)філософом. У ньому розповідають про випадок, коли в біблійній книзі Буття Бог наказав Авраму пожертвувати Йому найкраще, що в того було, а саме свого сина Ісаака. «Хто може його (Авраама) зрозуміти?» — запитує К’єркегор на сторінках своєї книжки. Цей заклик Бога спокусив хоч і не явну, але боротьбу між Творцем і Його творінням. Авраам, проходячи випробування, боровся з Богом і переміг Його своїм безсиллям. Цей чоловік виявився більшим за всіх своїх сучасників. Великим його зробила та сила, яка є безсиллям. Через багато століть апостол Павло скаже на сторінках уже Нового Заповіту, що Авраам «проти надії надіявшись, повірив» (Рим 4:18).
Отже, центральна постать книжки — патріарх віри Авраам. «Батько всіх народів» — приклад абсурдної віри, бо ще коли той отримав обітницю від Бога, що в його насінні будуть благословенні всі народи, то вірив. Але час минав, була можливість, Авраам вірив; час минав, надія ставала абсурдною, Авраам постарів, його дружина Сара вже не мала змоги народжувати. Але він вірив далі. К’єркегор пише, що це була не просто віра в Авраама, а «найвіддаленіша можливість віри, яка передчуває свій об’єкт на самому краю горизонту, хоч і віддалена від нього осяйною прірвою, в якій грає свою гру відчай». Віра цього чоловіка була вірою в це життя, він «вірив задля цього життя». Вірив, що постаріє на цій землі, що буде шанований своїм народом, що буде благословенний у нащадку, увіковічений в Ісааку, який стане найдорожчим у його житті. «Старець зі своєю єдиною надією» — так пише про Авраама К’єркегор. І коли патріарх уже отримав свого обіцяного сина, Бог каже, що той має пожертвувати ним — принести в жертву, убити. Авраам не запитав, що це за такий жорстокий Бог, який дає і відбирає. Силою абсурду він послухався й пішов на гору Морія. І коли йшов туди, то в котрий раз у своєму житті повірив у суперечливе. Колись повірив, що його старе й майже змертвіле тіло зможе дати народження новому життю, тепер він вірив в те, що Бог не дасть трапитися лихому з Ісааком. «Адже Бог подбає собі ягня на всепалення, сину».
К’єркегор пише, що зрозуміти Авраама не легке завдання (простіше, мабуть, зрозуміти Геґеля). Він «це вузька дорога». Коли хтось починає думати про цього чоловіка, то відчуває себе наче розбитим. Разом з К’єркегором ми бачимо той величезний парадокс, який є змістом життя Авраама. Те, що нам пропонують у книзі Буття (у 22 розділі), — парадокс. Ми занурюємося в абсурд, «бо в тому, щоб вірити в те, що розумієш, немає сили віри; але в тому, щоб сумніватися і не розуміти, і все ж таки вірити». Авраам вірив силою абсурду. Ніякого людського розрахунку, логіки, раціонального тут не було. Абсурдність його віри полягала в тому, «що Бог, який вимагав цієї жертви від нього, за мить відмінив би свою вимогу». Отже, Авраам вірив силою абсурду, «бо всі людські розрахунки вже давно припинилися». Шлях був таким: спочатку втратити розум, а з ним і всю скінченність, посередником якої той виступає, а потім силою абсурду здобути ту саму скінченність. У цьому й полягає діалектика віри. К’єркегор пише, що не може зрозуміти Авраама, «не може нічого від нього навчитися, окрім як дивуватися». Рух віри постійно здійснюється силою абсурду. «Чи багато хто в наш час розуміє, що таке абсурд?» — запитує К’єркегор. Авраам — лицар віри (Troens Ridder у данській мові). «Він від усього нескінченно відмовився, а потім знову все отримав силою абсурду». Автор виступає проти сухої рефлексії та пише, що треба пам’ятати про пристрасть, бо «кожен рух нескінченності відбувається завдяки пристрасті, і ніяка рефлексія не здатна спричинити рух». Віра — це сліпий стрибок у темряву. К’єркегор, на відміну від Геґеля, вважає, що неможливо нікуди потрапити просто думаючи / медитуючи / рефлексуючи. Рух віри завжди вимагає внутрішньої або зовнішньої пристрасної дії.
Резиґнація, або простіше «покірність долі», — останній етап, який передує вірі, пише К’єркегор. Хто цього не розуміє — не розуміє віри. Але лицар віри йде далі цього етапу: не тільки підкорюється долі, він вірить. Вірить, що може відбутися певна зміна завдяки силі абсурду, адже Богу все можливо. Тут варто підкреслити, що абсурд не тотожний «неймовірному, несподіваному та неочікуваному». В акті резиґнації людина переконується в неможливості бажаного. Розум і далі стверджує, що у світі нескінченності, де він панує, присутня неможливість. Урятувати від цієї неможливості може лише абсурд, який сприймається через віру. Віра — мистецтво руху й заглядання у вічі неможливого. Авраам, який мав би зрозуміти, що все життя — це випробування, пішов проти (віри в) Бога, бо Бог спокушав Авраама відмовитися від віри.
«Страх і трепет» — це специфічний трактат у стилі роздумів від автора з доволі таки не простою долею. Розірвання заручин з нареченою Реґіною Ольсен (1822–1904) наклали відбиток на все його життя й творчість. Зауважу, що К’єркегор ніколи не підписувався під жодною системою, тому читач не знайде в книжці жодної систематизації. За словами автора, системи ошукують людей. Віра — це не про логіку, факти, переконання, докази й так далі. «Страх і трепет» — це роздуми, нотатки на полях Біблії та класичної літератури (від Платона до Ґете), про Авраама й те, що Бог, випробовуючи, вимагав від цього біблійного патріарха. К’єркегор зауважує, що це «дослідження» провів не заради того, щоб Авраам став зрозумілішим, а для того, щоб усебічно висвітлити предмет і розбити зрозумілість на певні частини. Урешті-решт зрозуміти цього чоловіка не можливо, можливо лише захоплюватися ним. А якщо й можна зрозуміти події життя Авраама, то лиш як розуміють парадокс. Напередодні Великодня, коли мільйони віруючих по всьому світу згадуватимуть воскресіння Христа з мертвих, я радив би звернутися до цієї праці, щоб зрозуміти природу такого феномену, як віра в неможливе. К’єркегор учить нас тому, що віру неможливо пояснити раціонально, а історичні докази існування Христа, які так ретельно вишукують деякі сучасні апологети християнства, ніколи не можуть стати підставою для віри в Спасителя. Я прочитав книжку «Страх і трепет», та й ви прочитайте цей неймовірний текст про «рух віри силою абсурду». Бо, як пише К’єркегор, «найвища пристрасть в людині — віра». Наостанок залишу кілька прямих цитат з книжки:
«Яким величезним парадоксом є віра, парадоксом, який здатен перетворити вбивство на святий і богоугодний вчинок, парадоксом, який повертає Авраамові Ісаака, і який не піддається ніяким міркуванням, оскільки віра починається саме там, де закінчується мислення».
«Кожен став великим в міру свого очікування. Один став великим очікуючи можливого, інший — вічного; але той, хто очікував неможливого, став більшим за всіх».
«Кожен був великим в міру величини того, з чим він боровся. Бо хто боровся зі світлом, той став великим, перемігши світ, і хто боровся із собою, той став великим, перемігши себе; а хто боровся з Богом, той став більшим за всіх».
«Був той, хто покладався на себе і здобув все, і був той, хто, бувши впевненим у власних силах, жертвував усім; але той, хто вірив у Бога, був більшим за всіх».
«Велика справа — відмовитися від свого бажання, але ще краще — притримати його, після того, як відмовився від нього; велика справа — осягнути вічність, але ще краще — триматися за тимчасову дійсність, після того, як відмовився від неї».
«Якби Авраам, стоячи на горі Морія, засумнівався, якби, не визначившись, невпевнено озирнувся, якби Бог дозволив йому принести його в жертву замість Ісаака — тоді він повернувся б додому. Все було б як і раніше: в нього була б Сара, він зберіг би Ісаака, але як би все змінилось! Бо його повернення було б утечею, його спасіння — випадковістю, його нагорода — ганьбою, його майбутнє, можливо, загибеллю. Тоді він не свідчив би ні про свою віру, ні про Божу благодать, а лише про те, як страшно підійматися на гору Морія».
