Владімір Путін в Росії – не один із політичних гравців, а абсолютна точка відліку. Тому ті, хто стверджували, що вибори до російської Думи стануть своєрідним референдумом про вияв довіри до Путіна, були праві. Пояснити колосальну підтримку пропрезидентських сил на виборах можна політичною системою, в якій немає реальної конкуренції. Це перший чинник. Інший – відсутність реального політичного процесу. Як в анекдоті, коли хтось комусь дарує книгу, а у відповідь чує: «Дякуємо, книга у нас вже є». Так і в Росії вже є політик. І він лише один. Усе інше безальтернативне.
Політична система пострадянської Росії нині тяжіє до квазімонархічної форми правління як прояву всієї попередньої політичної російської культури та історії. Тому, скажімо, модель правителя в Росії принципово відрізняється від української. В Україні немає окремої політичної особи, вищої за всі інші. І Президент, і прем’єр-міністр, по суті, є частиною того, що в Росії називалось бояринами. Натомість у РФ правитель і вищий політичний клас перебувають в жорсткому антагонізмі. Тому теперішній статус і можливості Путіна дають змогу назвати його верховним правителем держави. Вдаючись до метафор, в цій ситуації допустиме навіть слово «цар».
Результати виборів, фактично, прораховувалися не в день голосування і навіть не в ніч підрахунку голосів у російській ЦВК. Головні електоральні проблеми для пропутінських сил були вирішені ще тоді, коли певні політичні партії зійшли з передвиборчої дистанції. Так, наприклад, сталося з Партією зелених та взагалі не зареєстрованою «Вєлікой Россієй».