Ліберальному ладу, котрий так ненавидів Кастро (з буржуазними прибамбасами на кшталт верховенства права, вільних виборів чи свободи слова), загрожують популісти з лівого і правого флангів. Навіть новообраний президент Сполучених Штатів ніяк не визначиться, як має ставитися до всіх цих прибамбасів. Європа зіткнулася з небаченою за останні 30 років загрозою, яку становить войовнича й реваншистська Росія. Смерть Кастро — це нагода для всіх нас пригадати, що холодна війна була тяжкою, жахливою і реальною, що ми її ледь не програли й раді, що врешті виграли. Адже ж раді?
Тим часом Папі Римському, Бараку Обамі, Жану-Клоду Юнкеру та іншим лідерам, яким мало б не бракувати здорового глузду, смерть кубинського комуніста видалася нагодою для пафосних і слізних теревенів про історичну роль цієї людини.
Те, що погані люди здатні на важливі й значущі вчинки, зовсім не парадокс. Лиходії рідко бувають нудними. А якщо ти досить довго при владі, за цей час має статися бодай щось позитивне. Так, Сталін забезпечив індустріалізацію Радянського Союзу й розбудував інфраструктуру країни. Гітлер спорудив дороги й прищепив здоровий спосіб життя (щоправда, не всім: для категорій населення, які потрапили в немилість, режим видався, м’яко кажучи, вкрай шкідливим для життя і здоров’я).
До того ж не варто плутати сильні сторони особистості з моральними якостями. Можна заздрити сміливості, лояльності, красномовності, але не варто ними захоплюватися. Чимало сміливих людей було серед нацистів, лояльних — серед комуністів. Пропагандисти завжди красномовні, а ще дотепні й харизматичні. Та це не робить їх хорошими.
Режим Кастро справді збудував систему охорони здоров’я в бідній країні, якій цього бракувало. Він не піддався колосальному тиску з боку Сполучених Штатів. Він замінив корумповану й жорстоку владу.
Та це не означає, що нам варто за ним побиватися. Треба пам’ятати про кілька моментів: режим Кастро регулярно вдавався до тортур і найжорстокіших методів психологічного тиску в стилі КГБ. Убивства, арешти та зруйновані життя… Кастро практикував пуританський контроль над культурою та особистим життям народу за радянським зразком. Осіб нетрадиційної орієнтації відправляли до концтаборів, а ще забороняли рок-н-рол і довге волосся. Із «соціалістичного раю» тікали сотні тисяч людей. Куба, яка мала би бути однією з найбагатших країн Західної півкулі, протягом холодної війни існувала за рахунок субсидій і перетворилася на розруху, щойно потік рублів припинився.
Недоречна жалоба за Кастро — це насправді не про комуністичного лідера чи острів, яким він неадекватно керував. Ті, хто висловлює жаль, не вчаться на прикладах безвиході, до якої досі ведуть подібні ідеї (яскравий зразок — жалюгідне економічне становище Венесуели).
Натомість ця жалоба насамперед ілюструє розчарування Заходу в собі, його самообман. Розхвалюючи комуністичну Кубу та її засновника, нехай і адекватно, можна продемонструвати, як у твоїй романтичній душі досі жевріє іскорка лівого ідеалізму, що ти до жаху боїшся імперіалізму та розпалювання війни, що твоє серце на боці скривджених. Якби тому, хто висловлює жаль, довелося жити раніше, вони брали б участь у Громадянській війні в Іспанії, складали б про неї вірші та знімалися б у «Касабланці».
Проблема такого підходу в тому, що він викривлює не лише близьке нам теперішнє, а й минуле, яке дуже зручно вважати далеким. Ми не зможемо протистояти Владіміру Путіну, якщо вважаємо, що зациклений на жадобі, імперіалізмі та мілітаризмі Захід не вартий захисту. Ми не були ідеальними раніше й не є ідеальними тепер. Та у війні головне не програти. Тож нам слід танцювати на могилі Кастро, а не бажати його перемоги.