Георгій Нарбут — одна з найяскравіших постатей українського мистецтва ХІХ–ХХ століть. Він проявив себе в понад десятках видів мистецтв — від живопису до книжкового оформлення, пройшов насичений шлях творчих шукань — кому ще за життя довелося малювати і державні гроші, і колоду гральних карт, і табличку на двері власного кабінету в університеті? Та в усьому й завжди його індивідуальність була такою самобутньою, що часто достатньо одного побіжного погляду, щоб визначити — Нарбут!
Мабуть, найповніше багатогранність постаті Нарбута розкривається в «Абетці» (1917, 1919). Здається, абетка — проста річ для дитячого вжитку й розваги, та якщо поглянути комплексно, йдеться про роботу на дуже багатьох рівнях: концептуальний задум цілісного оформлення, кураторський відбір мотивів для малюнків, а також слів, часто розробка шрифта з нуля — це все такий самий проєкт-оркестр, як і сам Нарбут. Тож, мабуть, тому в історії українського мистецтва це якщо не єдина, то найвідоміша абетка.
Натхнені «монументальністю таланту», як казав Євген Маланюк, «людиною-академією, яка сама в собі мала так багато інституцій», як казав Іван Малкович, та плідністю абеткової рамки, ми вирішили поглянути на митця крізь призму абетки й «Абетки».
Читайте також: Гурток Георгія Нарбута і таємна ложа дев’яти стріл
А — «Абетка»
Власне, сама «Українська абетка», роботу на якою Нарбут розпочав 1917 року в Петербурзі, куди виїхав на навчання ще зовсім юним. За словами дослідника Маркіяна Філевича, «Нарбут проходить шлях від “общероса” через “малороса” до українця, … а “Українська абетка” віщує переломний момент, що настає у творчості митця … Це перший масштабний твір Нарбута, в якому він виразно виявляє власну національну ідентичність».
Концептуально абетки являють собою синкретичні твори, адже йдеться про поєднання слів й образів, причому вони виступають рівнозначними компонентами — через зображення дитина засвоює слова, послуговуючись здатністю складати літери й зачитувати їх. Тож зображення в абетках виступають знаками — майже ієрогліфами — а слова, які починаються на відповідну літеру, створюють неочікувані й подекуди комічні смислові єдності — як-от «слін, самовар і скриня». Найімовірніше, Нарбут для своєї абетки послуговувався українсько-російським словником Грінченка — звідси специфічний правопис, як от слова на літеру И тощо. У підборі слів митець, цілком властиво йому, прагнув поєднати непоєднуване — дитячий світ (слона, іграшки, зайця, лева) з цілком «дорослими» — націєтворчими та соціокультурними — елементами: «гетьман, козак, араб, Київська академія». Важливість добору слів й образів особливо помітна на тих трьох аркушах, які були перероблені автором за два роки, в 1919-му: на зображеннях зʼявляються нові реалії, зміщуються акценти й смаки митця.
Загалом Нарбут двічі брався за «Абетку» — у 1917 році, коли створив основний масив відбитків, та 1919 року — лише три роботи, переробки перших літер алфавіту з додаванням кольору. Дизайн сторінок єдиний: у майже квадратній плашці — композиція з ілюстрацій до відібраних слів; внизу — власне слова й декоративне написання літери («флористичним шрифтом» і спеціально розробленим «нарбутівським» шрифтом). Малюнки з «Абетки» не переплутаєш ні з чим — специфічний пишний, графічний, дещо казковий, але не наївний, а радше історичний стиль Нарбута впізнається одразу. Багато дослідників — Стефан Таранушенко, Платон Білецький, Маркіян Філевич — бралися розгадувати кожну ілюстрацію, як шифр — шукаючи реальні прототипи будівель та явищ, розбираючи композицію та вибір елементів, їхню тяглість і сенс — перед нами справжній візуальний словник митця, дотепно закодований у дитячу книжку.
Можна припустити, що не в останню чергу Нарбут створював абетку для власних дітей — доньки й сина. «Українська абетка» була видана вперше 1921-го року видавництвом «Голіке і Вільборг». Певний час оригінальні малюнки абетки вважалися втраченими, та тепер зберігаються в Харківському художньому музеї та кількох інших установах.
Б — банкноти
Не кожному художнику випадає честь докластися до розробки грошових знаків — та ще й Української Народної Республіки, першої незалежної української держави. Хоча для радянської влади то був «гріх» Нарбута, за який його «забули» до кінця 1950-х років.А історія починалася так: повернувшись із Петербурга до Києва 1917 року, художник долучився до гурту діячів національного відродження та наживо застав проголошення ІІІ Універсалу. Новоствореній державі потрібні були власні символи, тож за дизайн банкнот узявся серед інших і Нарбут. Він розробив 12 видів грошових знаків — половину від загальної кількості видів купюр (через нестабільну політичну ситуацію в обігу були різні гроші, але підраховано, що в сукупності їх було 24).Першу офіційну банкноту було випущено 5 січня 1918 року. На ній уперше зʼявляється (ще до офіційної ухвали) тризуб як герб Української держави. Загалом оформлення цього цінного паперу відсилає до українського бароко; варіації шрифтів художник виконав самотужки. Написи на банкноті були українською, польською та івритом, що свідчило про багатонаціональність УНР. Та, мабуть, найцікавішим є оформлення Нарбутом 100-гривневої купюри: це справжня абетка сучасної української символіки — і пшениця, і традиційне вбрання, і сюжет злиття села та міста — дівчини та хлопця, і зображення садів, і, звісно, тризуб.Банкноти в оформленні Нарбута були відомі за кордоном та ставилися в приклад у Франції та Німеччині.Окрім банкнот, Нарбут також розробив дизайн державних облігацій для УНР, використавши свій традиційний флористичний шрифт та додавши козацькі старшинські клейноди.
В — викладання
Георгій Нарбут став одним із пʼяти фундаторів Української академії мистецтв (нині НАОМА), яка відіграла величезну роль у розвитку українського візуального мистецтва ХХ століття. Митець очолював освітній заклад у 1919–1920 роках. У небагатьох записах, що залишилися по його смерті, Нарбут описує це призначення як велику радість. Свідчить про це, мабуть, і переписування ним звичайного папірця-свідоцтва про обрання на посаду шрифтом Пересопницького євангелія, прикрашення його буквицею й орнаментом — собі на памʼять і втіху. А ще власноруч зроблена табличка на двері кабінету — звісно, «нарбутівським» шрифтом.Окрім очолювання академії, Нарбут керував також графічною майстернею. Він горів справою, хоч труднощі ставали на заваді: влада в Києві змінювалася так часто, а з нею й ставлення до навчального закладу, що на певний час митець навіть мусив прихистити всю академію в себе вдома. «Майстерня мала зовсім своєрідну атмосферу і своєю незвичайною обстановкою подібна була, скоріше, на музей, — згадував Роберт Лісовський, один із тодішніх учнів. — Зі стін дивилися на нас старі портрети гетьманів та інших діячів, мініатюри, силуети Нарбута, обрамовані дивними старовинними, ажурно вирізаними з паперу рамами, в кутку стояв фортепʼян, застелений старим українським килимом … З вікон нашої майстерні підносився Софійський собор, а недалеко … брама Заборовського, якою так захоплювався Нарбут. …. І от серед такої обстановки ждали ми його кожного ранку, поки не відчиняться двері із сусідньої кімнати його приватного помешкання і не появиться усміхнена постать любимого учителя, одягненого в темно-синій жупан і чоботи, які мʼякими кроками ступали по українському килиму».Учителем і керівником Нарбут був — як і загалом людиною — масштабною, з розмахом. Чого варті лише його плани на поліграфічний відділ, що якраз отримав приміщення на вулиці Хрещатик. «То має бути не відділ при Академії, а Академія при відділі», — обурювався живописець Микола Бурачек. На жаль, викладацька карʼєра професора обірвалася раптовою хворобою.
Г — геральдика
Захоплення Нарбута геральдикою почалося рано. Спершу він взявся досліджувати герб свого роду (а він походив із збіднілої литовської шляхти) і зрештою відтворив його як три схрещені поштові сурми.Однією з перших великих геральдичних робіт Георгія Нарбута ще в Петербурзі було оформлення видання «Малоросійського гербовніка» (1914), авторства істориків Владислава Лукомського та Вадима Модзалевського. Видання містило описи гербів 609 родів козацької старшини і української шляхти та їхніх нащадків, а також таблиці із зображеннями гербів. У 1915 році була опублікована книжка «Герби гетьманів Малоросії», до якої теж долучився Нарбут. А ще протягом кількох років художник співпрацював із журналом «Гербовод».Нарбут кохався в гербах і добре знався на них, часто використовував їх у інших своїх роботах. Йому подобалося компонувати символи — часто фантастичні, працювати над композицією, вписуючи елементи на щити різної форми, оздоблюючи все підписом із авторським шрифтом. До геральдичних прийомів художник вдався й у своєму циклі «Алегорії» (1914–1916), в якому переважно йшлося про руйнування й жахи Першої світової війни. Багато критиків схвально відгукувалися про майстерність цього циклу, особливо яскраві, «нарбутівські» кольори, яких він досягав, змішуючи акварель і гуаш.Та найвідомішим гербом Нарбута став, звісно, проєкт для УНР — однак не затверджений. На думку великого прихильника козаччини Нарбута, на гербі української держави в центрі неодмінно мав бути козак із мушкетом — його він і намалював, обрамивши бароковим орнаментом та увінчавши тризубом. Та УНР обрало тризуб Володимира, авторства Василя Кричевського, а розробка Нарбута припала до душі гетьману Павлу Скоропадському, який, однак, не встиг його офіційно затвердити через відречення від влади.Намалював Нарбут і герб для Києва, та й тому судилася така сама доля невизнання.
З — знаки книжкові
Книжкові знаки, або вужче екслібриси, органічна складова доробку українського митця. Майстер малої форми та знавець символіки, Нарбут влучно використовує геральдику для проєктування екслібрисів та інших авторських знаків, відроджуючи мистецтво так званого гербового екслібрису. Відомі ескізи екслібрисів для Владислава Лукомського, Ольги Значко-Яворської, Петра Порошенка, Оскара Гансена та інших.
Георгій Нарбув дотримувався композиційної єдності й у проєктуванні екслібрисів: вони вирізняються «лініями тонкими, як кришталь», як казав автор, гармонійністю; буквенно-шрифтова складова важлива й тут — майже кожен екслібрис супроводжувався майстерно вписаним девізом власника.
Для Нарбута був важливим звʼязок символа з людиною, тож всі екслібриси він розробляв лише для друзів або людей, яких знав особисто. Єдиний виняток — спроба створити так званий універсальний екслібрис — із пропуском для вписування імені власника. Та ця ідея не отримала схвалення, адже йдеться про знак індивідуальний, немов підпис власника.
Цікаво, що за дивною традицією, художник не має права створювати екслібрис для себе самого — так Нарбут так і не здобув свого власного книжкового знаку.
И, І — играшки, ігри
Грані постаті Нарбута сповнені несподіванок — як-от його захоплення іграшками. І хоча загалом це була поширена тема для петербурзького середовища, в якому тривалий час перебував митець, саме нарбутівська вдача цілком відповідала атмосфері забавок, карнавалу, бурлеску, жартів і казковості. Як згадував Таранушенко, «Георгія Івановича ніколи не можна було побачити без роботи, проте нічого не робив він із серйозною міною».
Дитячі спогади стали в нагоді митцю під час ілюстрування казок та дитячих книжок — «Пляши Матвей…» (1910), «Игрушки» (1911), «Прыгун» (1913) — та одного з аркушів «Абетки». Неочікувано, саме ця ілюстрація є чи не найбільш національно забарвленою в виданні: іграшки тут сільські, прості — народна лялька в традиційному вбранні, сопілка, коник, який дуже нагадує сирного, козак. У цьому був весь Нарбут — про найважливіші речі він згадував ніби мимохіть, через сміх і на позір дрібʼязкові речі.
Ще в Петербурзі Нарбут сам змайстрував собі одну іграшку — ляльку Таху-Бульбаху — майже в людський зріст і з яскравими африканськими рисами. Існує припущення, що ця екзотична на той час лялька — це сам Нарбут, який почувався чужим у Московії.
За спогадами того таки Таранушенка, за рік до смерті Нарбут, здається, втілив-таки свою давню мрію й планував запуск серії дитячих іграшок за власними ескізами, аби «дати дитині високохудожню, національну, пристосовану до дитячої техніки і дешеву іграшку». Так критик зумів побачити одним оком ескіз іграшки Козака Мамая. Ми можемо тільки здогадуватися, як виглядали іграшки Нарбута, але, здається, він умів знайти підхід до дітей.
К — казки
Свій творчий шлях Георгій Нарбут розпочав із ілюстрування казок (дитячі пейзажні замальовки не беремо до уваги). Гортаючи відомий тогочасний журнал «Світ мистецтва», юнак побачив роботи своїх кумирів і майбутніх вчителів — Івана Білібіна й Алєксандра Бенуа — відомих ілюстраторів російських казок. Тож потрапивши до Петербурга, він набрався сміливості, узяв течку своїх напрацювань — зокрема ілюстрації до «Снігуроньки» й «Горшеня» — і постукав у двері студії Білібіна. Той не тільки вислухав хлопця, а й запросив жити до себе та вчитися. Скоро Нарбут став малювати не гірше за вчителя — «Він наслідує мої перші казки, від яких я сам давно відмовився», — та, головне, працею й настирливістю зумів опанувати складні навички кольорокомбінування, композиції, пошуку тем і сюжетів, планів і багатошаровості.
Загалом кількість проілюстрованих Нарбутом казок складно підрахувати, лік можна вести, здається, на десятки. Це була його основна діяльність у період із 1906 до 1912 років. Переважно йшлося про російські народні казки, але великий доробок охоплює й казки Г. Андерсена.
Окрім казок, Нарбута захоплювали й байки, наприклад, Крилова, — також символічні, фантастичні оповіді.
Дитячість, але не наївна, а грайлива, визначальна риса оптики та й образу українського митця. Він завжди знаходив час для двох речей: дотепу й дива. Як згадувала перша дружина Нарбута про їхні перші побачення: «Дуже часто я йому читала. Особливо полюбляв він слухати повісті Гоголя і народні казки, які на його прохання перечитувала по кілька разів», — така от романтика по-нарбутівськи.
Л — літери
Говорячи про Нарбута, неможливо оминути його шрифтові напрацювання, адже накреслення літер, які він розробив, і досі надихають графічних дизайнерів та сучасників шрифторобів. Художник був добре ознайомлений і з українською, і з російською, і з західною традиціями, навіть із дуже давніми зразками, які засвоїв ще дитиною, коли захопився переписуванням Остромирового Євангелія староуставом та «Пісні про Роланда» готичним шрифтом. Загалом майстерний митець розробив майже десяток власних шрифтів, які не копіював, а самобутньо переосмислював — навіть тогочасну кирилицю він не підганяв під гражданку Петра І, а, заглиблюючись і рефлексуючи, створював цілісну шрифтову композицію.
Все життя Нарбут мріяв створити «той самий» шрифт. А точніше три: «один на зразок єлизаветинського, тільки простіший, “без хвостів”, другий тонкий подібного ж рисунку, третій — для художніх видань — український бароковий». Тільки «створити шрифт — то велика морока» — у митця, на його думку, так і не дійшли до цього руки.
Впізнаваною родзинкою стилю Нарбута була латинська N замість звичної Н — він використав її навіть на ескізі державної печатки. Відсилку до неї можемо бачити на нещодавно оновлених станціях київського метро — «Звіринецькій» та «Площі народних героїв» — після перейменування обидві отримали сучасні написи-знаки із використанням N. «Ми заглядаємо в період до Петра І, як це робив Георгій Нарбут, щоби відновити правильний еволюційний розвиток кирилиці замість гражданки, встановленої указом царя 1708–1710 років», — зазначає дизайнер Богдан Гдаль.
М — містифікації і маскарад
Як влучно висловився друг Нарбута Добужинський, «його завжди тягнуло до маскараду». Театральність була притаманна натурі митця й вирізняла його, адже приховувати своє «я» він не збирався: не звертаючи уваги на кпини, розходжував по Петербургу в сюртуку крою 1830-х років (хоч на дворі були 1910-ті), запустив собі баки з заносом на скронях — бо так йому було тоді до душі; згодом його смаки змінилися, і розпитавши про традиційний козацький жупан, пошив собі такого — Нарбута й справді було видно по одежі. Поховали художника, до речі, теж у цьому жупані.
Під час відпочинку Георгій Іванович часто підбивав друзів на театральні постановки чи танці, обовʼязково костюмовані. «Ставили пародію на постановку Малого театру, при чім актори ламали руки й завивали замогильними голосами. Мене Нарбут змусив одягтися в жіноче вбрання й танцювати якогось дикого вальса», — згадував Федір Ернст.
Після переїзду до Києва митець згуртував довкола себе коло однодумців — нарбутівський гурток. Туди входили не лише художники, а й історики, письменники, інша інтелігенція. Як згадував Микола Зеров, «я нічого [іншого] не можу пригадати собі такого непретензійно-веселого і без застережень талановитого». У цьому ж гуртку постала й розвинулася історія Лупи Грабуздова та його діаріуша — щоденника. Річ у тім, що Нарбут надибав на ринку перстень із ініціалами й одразу розвинув з того історію про вигаданого персонажа. Далі до вигадка долучилися решта, і так спільними зусиллями постав цілий життєпис дотепного героя.
З кожної своєї появи Георгій умів зробити перформанс. Бурачек так згадує про перший день Нарбута на професорській посаді: «На порозі нашої канцелярії зʼявляється досить висока огрядна фігура в чорному пальто з котиковим коміром, у високих чоботях… З обличчя не то актор, не то ксьондз, але вираз мʼякий, добродушний: “Ну, ось і я — Нарбут”».
Н — Нарбутівка
Село Нарбутівка, Чернігівщина, місце народження митця, стало джерелом натхнення на все його життя. Там він народився 1886 року в родині збіднілих литовських шляхтичів (минуле родини, з його гербами, генеалогією та історією розбурхувало уяву хлопчика з дитинства). Змалку він любив вирізати витинанки з обгорток та робити аплікації з клейстером. У школі найбільше захопився уроками старословʼянської — бо стародавні, мальовані від руки шрифти були такими красивими! Його родина жила досить скромно, і Георгій багато бавився з іншими сільськими дітьми, пізнавав місцевий фольклор. Дуже любив вишивку й помальовані сільські печі.
Де б не жив згодом Георгій Нарбут, він завжди намагався проводити літню пору вдома. Подорожував місцевістю, цікавився старовиною, часто бував у сусідніх маєтках, розпитував і слухав. Там само познайомився й зі своєю майбутньою дружиною — Вірою Лінкевич (за іншими джерелами — Кирʼяковою).
Як згадував Зеров, «Нарбут любив диваків, провінцію, свій рідний Глухів і своїм незлим словом та щирим сміхом платив колоритній провінції за ту радість, яку вона давала його оку артиста».
О — оформлення
Багатогранність таланту й зацікавлень митця помітно в безлічі тих неочікуваних дрібничок, до оформлення яких Нарбут доклав руку. Можемо навести хіба невичерпний перелік.
Великий корпус доробку Георгія Нарбута складає книжкова графіка. Окрім згаданих вже ілюстрацій, художник розробляв комплексні дизайни книжок — від обкладинки до шрифтів. Багато працював і з періодичними виданнями: в Петербурзі проєктував обкладинки літературно-художнього сатиричного журналу «Лукомор’є», у Києві — доклався до випусків журналів «Мистецтво» (1919–1920 роки), «Зори», «Солнце труда». Книжкова графіка Нарбута впізнається миттєво: вона має той самий національно-забарвлений колорит, пишноту, інтегрованість спеціальних шрифтів у загальну композицію і малюнок.
Серед іншої поліграфічної продукції були й ескізи марок (деякі певний час слугували грошовими знаками за часів УНР), вітальних листівок, різноманітних подяк і грамот.
Не цурався художник і побутового дизайну, навпаки, підходив до нього з високим смаком і гумором. Нарбут займався оформленням пакування, етикеток, малюнки для нанесення на шпалери, розробляв візерунки вибірок для тканин, створив колоду гральних карт. Для УНР Нарбут розробив ескізи військових мундирів армії, звернувшись до козацького одягу Гетьманщини — характерні головні убори, шлики та особливий крій. А для держави Павла Скоропадського — костюми для Гетьмана та генерального судді, костюми військових одностроїв і навіть ескізи крісел для державного сенату.
Апогеєм творчості Нарбута могли стати ілюстрації до перевидання «Енеїди» Івана Котляревського. Проте, на жаль, він встиг зробити лише одну ілюстрацію, яка тим не менш залишається культовою й донині.
С — силуети (сельветні портрети)
Ще одне неочікуване захоплення Георгія Нарбута, натхненне петербурзьким середовищем і, можливо, народними витинанками, які полюбилися йому з дитинства. Силуетні портрети — це давнє мистецтво портрету, яке розвинулося в Європі в XVIII як інтимна дрібничка-спогад про близьку людину, дешевий замінник звичних портретів; являє собою чорний впізнаваний заповнений контур предмета на білому тлі. Мистецтво відродилося в ХІХ столітті й широко використовувалося в екслібрисах, на обкладинках книг, предметах побуту — усьому, що полюбляв Нарбут. Художник створив до сотні силуетів — від портретів знайомих до невеликих сценок-замальовок побуту, навіть ілюстрації до байок та казок — він досяг вершин майстерності в цій техніці. У нагоді стали хист художника підмічати деталі, чітко й впевнено вести лінію, виразність і увага до деталей. Тогочасні критики писали: «У силуетах Нарбута ні манірності, ні карикатурності, його роботи прості й виразні» — і зараховували митця до трійки найвидатніших у тогочасній Російській імперії. А Євген Маланюк просто прокоментував: «неймовірна впрост досконалость: чорна пляма його сельвети тріпоче справжнім життям».
Ф — фольклор
Хоча Нарбут часто постає як людина, закохана в шляхетську, барокову старовину (згадаймо хоча б його напів жартівливий напис на власному гербі: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець»), фольклор був так само по-справжньому близький його душі. Він підкупав своєю прямотою, щирістю, водночас наївністю і мудрістю. У ньому Нарбут бачив глибину, тому так часто звертався до народних казок і пісень, включав народні елементи в свою візуальну образну систему. Вишивка, вибійка, орнаменти, традиційні ремесла органічно переплітаються в його доробку з тогочасною сучасністю. Чи не з цієї ж причини так загорівся Нарбут пропозицією проілюструвати «Енеїду» Котляревського — стилізований під народний бурлескний переспів античного епосу. На жаль, художник встиг створити лише одну ілюстрацію, яка, однак, є однією з вершин української історії мистецтва взагалі.
В «Абетці» теж бачимо звернення до фольклору: і відьма на мітлі, і традиційні іграшки, і чорт (літера Ч) — сучасники згадують, що Нарбут охоче оповідав, як сам бачив чортів: «Такі, як маленькі діти, а не то — як великі птиці. Тільки ми підʼїхали до греблі, а вони одне по одному з корінчат у воду й поплигали. Я ж сам бачив! — А чи багато перед тим було випито? — допитуються гості. — Ну, випито було немало! Але де ж уночі серед поля візьмуться маленькі діти?»
Ч — черевний тиф
Остання і сумна сторінка життя Георгія Нарбута. Напившись брудної води, він заразився черевним тифом, довго хворів, інколи здавалося навіть, що хвороба відступає, та після кількох операцій стало зрозуміло, що печінка так довго не витримає. Зрештою 23 травня 1920 року, у віці лише 34 років, Георгій Нарбут помер. Не відпускає спокуса уявляти, як склалася б доля цього балагура й справді «монументального митця», якби не передчасна смерть, скільки б здобула українська культура в його обличчі, адже навіть прикутий до ліжка, художник ні на мить не припиняв малювати.
З великим сумом згадували друзі Нарбута день його смерті й похорон, що, за волею митця, нагадував козацьку учту. Та не обійшлося й без життєвого гумору: за спогадами, простуватий священник, який відспівував художника, після служби сказав: «О, хто ж його знав, що таку велику людину поховали».
Читайте також: «Ложа» Нарбута
Дивіться також: Хто такий Георгій Нарбут?
Читайте також: Міста та люди від А до Я: любов крізь літери
