Що, вже почалося? Заява недавнього головнокомандувача, а нині (поки що) Надзвичайного і Повноважного Посла України в Сполученому Королівстві збурила незліченну кількість пояснень, трактувань і прогнозів. Що робить Валерій Залужний: натякає начальству, що до нього варто ставитися з більшою повагою, палить за собою мости чи в такий спосіб оголошує свій намір перейти в опозицію, а відтак і розпочати політичний наступ із цілком імовірною перспективою посісти відомо який кабінет? Або все це разом?
Нагадаю, йшлося про прямі звинувачення президента у зриві контрнаступу 2023 року, а також що той демонстративно нацькував на головкома слідчу бригаду СБУ. А ще до нього під’їздив із пропозиціями співпраці сам Манафорт (прямо не названий, але вирахувати знаменитого лобіста й політтехнолога неважко), а він його послав. Куди вже ясніше! Залужний, хай там як, не хлопчик, важко припустити, що в нього раптом не витримали нерви. Ні, його відверте інтерв’ю, ще й іноземному ЗМІ — це свідомий (хоча, не виключено, імпульсивний) вчинок. Можливо, до нього підштовхнули якісь сигнали з Офісу, можливо, йому доповіли, що ще в когось є шанси стати альтернативою Зеленському номер один — позиція, яку Залужний займав довгий час без додаткових зусиль, завдяки самому факту свого існування. Розібратися, що власне сталося, — завдання фахових аналітиків і розвідників, для нас важливіше зовсім інше: суперництво основних кандидатів на наступних виборах, принаймні на цю хвилину, нарешті вийшло на поверхню. Це постріл стартового пістолета, гучніший за вибух «Калібра».
А тепер увага: за що ймовірно голосуватимуть українці, щойно для цього виникнуть умови? Не за кого, а за що? Можна що завгодно говорити про чинного главу держави, але йдучи на вибори сім років тому, він пропонував зрозумілу програму. Розмиту, популістську, смішну, але програму. Щось у ній було сформульовано словами, щось навіть не потребувало артикуляції, а випливало напряму з екранного образу кандидата. Це були: зміна еліт; домовленість із ворогом; благоустрій занедбаної країни; добробут як прямий наслідок непідкупності й демократизму вигаданого вчителя, який їздить на роботу велосипедом. Трохи знаючи героя, можна припустити, що сам він у це щиро вірив, але тепер це не має значення.
Яку демагогію запропонує новий лідер, хай би ким він був? Ми ж бо розуміємо, що нічого, крім демагогії, на шляху до головного крісла держави не працює, й не лише в нас. Але сівши в нього, ти стаєш певною мірою її заручником — якщо не у вчинках, то в подальших обіцянках. Отже зміст демагогії таки має значення. А тепер наступне питання: хто цю демагогію формує? Політтехнолог? Та облиште! Політтехнолог може хіба що вийняти з підсвідомості посполитих їхні підсвідомі бажання та уявлення, а далі розповісти їм, чого вони хочуть. В цьому глибинна суть демократії: не в процедурах, не у виборчих системах, а у всемогутньому колективному підсвідомому, яке викликає до життя коли Рейґана, а коли Трампа, коли Гавела, а коли Орбана, коли Ющенка, а коли Януковича. А коли Гітлера. А коли Путіна. В кожного народу в кожний окремий історичний момент своє підсвідоме.
Підсвідоме українців не може бути здоровим. Воно ніколи впродовж останніх тридцяти п’яти років і не було й не могло бути здоровим після стількох колективних травм, пережитих хоча б за останнє століття плюс-мінус. Гаразд, хворе, але якою мірою? Ми пишаємося своєю стійкістю, цілком справедливо пишаємося. Але забуваємо про сталу, на жаль, традицію інших, менш імпозантних проявів спільної дії — від Нових Санжар, через ватні антимайдани на Сході й аж до сьогоднішніх побиттів тецекашників.
Ми (кажу «ми», хоча це стосується невеличкого середовища, що претендує на рефлексії та узагальнення) покладаємо надії на «горизонтальні зв’язки», які захищають нас від тиранії й дозволяють влаштовувати ефективні майдани, й це правда. Однак горизонтальні зв’язки — це ще й «свій до свого по своє», це той кум, який не може тобі відмовити і з яким можна «порєшать», а без цієї неформальної, прихованої для зовнішнього зору, тканини стосунків наш соціум не функціонує. «Горизонтальні зв’язки» здатні працювати проти чогось або когось, проте чи можуть вони працювати за щось, на щось? Чи відповідає це їхньому функціоналу?
У світі нормальне втілення нормальних горизонтальних зв’язків — якісь благодійні організації, «Анонімні алкоголіки», окремі політичні партії й громадські рухи — окремі! Вочевидь, це не наш шлях: не пригадаю жодної партії, незалежно від її щирої підтримки на місцях, яка б не була заснована під конкретний політичний проєкт, конкретного лідера й не фінансувалася конкретним магнатом або групою магнатів, хоча «на місцях» про це могли не підозрювати, точніше, не замислюватися. Партія як організм, створений для захисту групових інтересів, не існує, доки не існуватимуть групові інтереси, якщо не рахувати групові інтереси різних державних структур, але вони й без партії можуть обійтися, в них є апарат. Відтак немає партій, які задля захисту інтересів пропонуватимуть зрозумілу програму, — ліву, праву, центристську, яку завгодно, аби логічну.
Політологи стверджують: у «них» голосують за програму, а в «нас» — за лідера. Та киньте, кажу ще й ще раз: скрізь (!) голосують за підсвідоме, тільки в «них» воно часом більш структуроване, та й то не завжди, а в нас міфологізоване, хаотичне. Але міфологію теж можна структурувати, пояснивши масам, чого вони хочуть, що конкретно вони мають на увазі під своїми плутаними óбразами. Воно може здатися абсурдним, але ми всі так живемо, заради цього ми читаємо книжки й сайти — не для того, щоби дізнатися нове, а щоби впорядкувати власні думки. Як пише одна моя приятелька: «Я зранку слухаю влог NN, щоби зрозуміти, що я думаю з цього приводу». Різниця в тому, що на індивідуальному рівні можна вмикати критику, на колективному — варто лише не чіпати табу та упередження. Це робота пропаганди, піару, а на етапі виборів — тих чи інших кандидатів: розповісти громаді, регіону, нації, чого вона хоче.
Чого ж хочуть українці? Передусім безпеки. Миру, фізичної безпеки, можливості повернутися додому там, де є куди повертатися. Це, поза сумнівом, на першому місці. Чого ще? Справедливості. Щоправда, справедливість у нас розуміють по-різному: хтось як рівні можливості, хтось як відсутність бідних, хтось, навпаки, як відсутність багатих у міру свого уявлення про багатство, а хтось як специфічну меритократію українського зразка (це коли ти видерся суспільною драбиною відносно нагору й за це маєш право користуватися бонусами). Добробуту. Звісно ж, добробуту! Літні люди — щоби підняли пенсію рази в два-три, а ще посадити всіх корупціонерів; держслужбовці — щоби платня; наймані працівники — щоби захист; підприємці — щоби без утисків і хабарів, а якщо дратимуть три шкури, то хоча б передбачувано й без наїздів. Утім якраз підприємці внаслідок строкатої, в цілому домодерної економіки навряд чи мають спільну платформу. Всі разом — рай на землі й бажано на вчора. Мало не забув: ніякої Московії, бо основна «ватна» електоральна база частково вихрестилася, частково залишилася за стрічкою. Last but not least: свободи, ця наша перевага зберігає свою актуальність, тому ніяких обмежень свободи в обмін на холодильник. Для того, щоби звести ці уявлення до одного знаменника, потрібно було би трохи модернізувати класову структуру, а це саме по собі є однією з найперших умов задля формування відповідального виборця — уроборос (підказка: це змія, яка кусає власний хвіст)!
І все це має озвучити в їстівний спосіб кандидат у лідери. Якщо він пообіцяє просто мир, про який мріє кожен сущий в Україні, цього недостатньо. Він має намалювати картинку сяючого міста на пагорбі, супроводжуючи її ефектними деталями типу «4 тисячі доларів для вчителя» або «весняних посадок» для злодіїв, але не більше — ніяких покрокових пояснень, ніякої складної аргументації (незалежно від того, є вони в нього чи нема), бо з міфом воно не працює. Сьогодні це може бути: «електростанція і котельня в кожному дворі» — це так, до прикладу. Отже новий лідер має бути чарівником Смарагдового міста, в якого здатність зачаровувати важливіша за ratio. Чи знаєшся ти на економіці? Байдуже, вивчу. Чи є в тебе ресурс? Знайду або допоможуть. Чи є в тебе команда? Плювати, підберу свіжих облич і натаскаю в Трускавці. Чи є в тебе ворог? Нічого, домовлюся. За сім років у нашому підсвідомому в цьому сенсі нічого не змінилося, крім виснаження й ще більшої надії на диво.
А тепер запитання: чи є в суспільства запит на сильну руку? Не на розумного технократа, який «розрулить» хаос, не на улюбленця публіки, що зачарує її баладами про світле майбутнє, а на суворого де Ґолля, Піночета, Лі Кван Ю? Так, Незнайко в Сонячному місті вже не прокотить. Тепер під цей образ підставляйте наявних та гіпотетичних кандидатів. Те, чим я ділюся, — ніяка не політологія, для якої потрібні спеціальні знання й постійна достовірна інформація у великих кількостях. Це так, антропологія.
І ще про одну ілюзію, яка донедавна була на порядку денному: «Хлопці прийдуть порядок наведуть». Не наведуть: ці хлопці — й, не забуваймо, дівчата! — частково загинули, причому загинули саме ті, які могли бути мотором подальших змін на краще, бо вони гостріше відчували відповідальність. А ті, хто залишився, виснажені не лише випробуваннями безпрецедентної війни, а й випробуваннями повернення. Вони переконуються, що нікому не потрібні, ніхто, крім близьких, за великим рахунком, їх не чекає, а чекає холодна байдужа бюрократія й фобії тих, хто примудрився відсидітися.
Чи має шанс на успіх той, хто, замість малювати зáмки, повторить легендарну фразу відомо якого лідера: «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту»? В нашому варіанті: «Тотальна мобілізація, перетворення країни на озброєну фортецю, доки ворог не сконає або не розтане на сонці». Має, якщо він здатен перебити відсутність надії потужною харизмою, авторитетом потенційного «батька нації». Тобто знову про магію. А ким реально виявиться людина, щойно вона сяде в крісло, нам не дано знати.
