В інтелектуальній історії Заходу ХХ століття домінували суперечки із приводу тоталітаризму: його причин, наслідків та можливого виправдання. Навіть коли з обрію зникли затяті прихильники Радянського Союзу, в певних колах зберігалася думка про те, що комунізм — справа хороша, яка потрапила в погані руки. Ще хтось і надалі вважав загрозу комунізму перебільшеною або проводив паралелі між тими злочинами, що були скоєні в ім’я соціалізму, й тими, на які йшов у боротьбі з комунізмом Захід. Науковців, котрі поділяли думку про комунізм як страхітливу, несправедливу систему, винну в небувалих жорстокостях, була меншість. Роберт Конквест, який помер 3 серпня, був одним із найбільш красномовних і непримиренних борців із цього табору. На досаду опонентам правда виявилася на його боці.
Конквест був бичем лівих не від самого початку. З інтелігентної старої британської школи він вийшов завзятим соціалістом, вправним стрільцем і бився на боці республіканців під час громадянської війни в Іспанії (хоча лише день, випустивши одну-єдину чергу). Вже в Оксфорді він вступив до комуністичної партії, але незабаром вийшов із неї: його обурили слова якогось політикана-однопартійця про те, що британські буржуазні лідери ніколи не змогли б оголосити війну Гітлерові.
Побачивши брехню й терор під час захоплення Радянським Союзом Болгарії в 1947 році, Конквест зрозумів, щó таке сталінізм на практиці. Він допоміг своїй коханій Татьяні Міхайловій вислизнути з пазурів НКВД ціною власної дипломатичної кар’єри. Маючи світлу голову, а згодом і академічне визнання, Конквест, утім, ніколи не був заучкою: до останніх іспитів почав готуватися днів за п’ять, засівши за не надто претензійну книжку, яку називали «Економікою для чайників». Істориком він також став випадково. Як і Джордж Орвелл, Конквест працював у одному з департаментів Міністерства закордонних справ (на жаль, давно вже ліквідованому), який аналізував владу та прийоми Кремля й конфіденційно ділився результатами з журналістами. Його звіти перетворилися на книжки — спочатку радше серйозні, ніж сенсаційні. Згодом він перевівся до американського університету, тому що на утримання двох родин потрібні були гроші. Здобув премію PEN-клубу за найкращу поему, написану під час Другої світової війни, але не зміг отримати дозвіл викладати англійську літературу, бо не мав відповідного диплома.
Його вірші були різні: кумедні, непристойні, ліричні, глибокі або сатиричні. Але найбільшою працею Конквеста стала хроніка радянського жахіття, огорнутого спочатку таємницею, а згодом ганьбою. Збереглися прямі свідчення очевидців штучного Голодомору в Україні 1930-х років, нищення цілих народів, перемелених жорнами сталінізму. Конквест склав із цих уламків інформації мозаїку історії.
Читайте також: «Новий Фашистський Інтернаціонал»
Про тоталітаризм він писав спокійніше, ніж про співучасників його злочинів чи тих, хто заперечував останні. Сталін був убивцею, Лєнін — маніяком. Але чому так багато культурних, освічених людей на Заході ігнорували або виправдовували те, що коїлося? Особливу зневагу приберігав для істориків — апологетів сталінізму на кшталт Еріка Гобсбавма. Конквестом захоплювалися Марґарет Тетчер і Рональд Рейґан. Критики називали його лютим антикомуністом. А він любив дражнити їх, вигадуючи «закони Конквеста». Перший звучав так: загалом кожен є реакціонером у тому, на чому розуміється.
Коли відкрилися радянські архіви, його дослідження дістали повне підтвердження. Книжки вийшли в Росії, а ще публікувалися оновлені видання англійською. Обмірковуючи новий заголовок для «Великого терору», приятель Конквеста Кінґслі Еміс запропонував варіант «Я ж казав, ідіоти чортові». Іронію Конквест любив більше, ніж праведний гнів, і весь радянський комунізм підсумував у часто цитованому віршику: Жив собі великий марксист Лєнін,/Вгробив він пару мільйонів людей./Це, скажу вам, чимало./Та на кожного угробленого Лєніним —/десяток убитих великим марксистом Сталіним.
Конквест вважав, що люди, які не звертають уваги на такі «дрібниці», охоче стиратимуть із пам’яті й інші проблеми. Письменник не надто шанував літературну критику свого часу: в ній вільно писалося про «важливе», але оминалося «прекрасне». А він шукав «прозорі блакитні далі прекрасного розуму». «Як ті, хто вважає себе відкривачами законів історії, — писав Конквест, — насправді в наш час спричинили найбільші суспільні катастрофи, так і ті, хто вважає себе відкривачами законів літератури, насправді виступають її руйнівниками, нехай і в меншому масштабі, або принаймні без таких кривавих (у прямому сенсі) наслідків».
Читайте також: Прокляття шаблонної риторики
Його улюбленими мішенями були учене буквоїдство, орієнтація на умовності й легковірність. Він прагнув видати «Оксфордську антологію немодної поезії», надрукував пародію на критичний аналіз християнських образів у романі Еміса «Щасливчик Джим» і надзвичайно тішився, коли літературознавці у відповідь понаписували серйозні рецензії. Інші жарти були не такими безвинними. У часи, коли гомосексуали зустрічалися в громадських вбиральнях, наприклад, Конквест (щоб повеселити Еміса) гучно командував, зайшовши туди: «Ну, сержанте, діставайте блокнот і до роботи» — і бідолахи кивали п’ятами, аж за ними куріло. Але жорстокість йому не була притаманна. Побачивши, до чого в історії призводили грандіозні задуми, він цінував скепсис і поміркованість. Його вірш останнього періоду творчості «Раніше чи пізніше» закінчується так: Що тут вдієш? Навряд чи багато./Але, щоби згаяти час,/Не зашкодить трохи прибрати,/Голі істини, римами вас.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com