«Телевізор ще робив, світло було, і чорний екран… “Розпочалася війна”. Не вірилося, що таке може бути при нашому житті. Злякалися сильно», — розповідає про перші години від початку вторгнення Росії мешканка села Заводи Ізюмського району Ніна Іванівна.
Майже з першого дня повномасштабної війни регіон потерпав від постійних ракетних обстрілів і бомбардувань. Другого березня 2022-го ворог уже бомбив Ізюм.
«Ми дуже полякались. А тоді почало й до нас прилітати. І хати горіли, і людей убивали. Сусідам прямо в хату попало — чотири людини зразу вбило».
На початку квітня Ніна Іванівна із сім’єю, рятуючись, перепливла через річку на човні до сусіднього села Співаківка. Мости на той момент були вже підірвані. За кілька тижнів вони переправилися через село Петрівське й вирушили до Дніпра. Далі поїздом — у Тернопільську область.
«Плакала сильно… Адже тут залишилося в мене все… Собак жалко було, свині осталися, кури китайські — вони з рук їли. Свиня тільки 5 березня привела десять поросяток. А з собою в руках що ти візьмеш?.. Нічого», — скаржиться жінка.
Коли повернулася додому в рідне село, побачила у дворі розкидані документи, речі. Усе мокло під дощами.
«Було тільки те, що привезли, заробили, бо в Тернопільській області трохи працювали. Ходили без кінця в секонд-магазин, купляли щось аби дешевше, щоб було що вдягнути… Купили пилку, як зібралися сюди їхати. Гараж зовсім пустий, немає нічого. Усе, що було, вкрадене. Холодильник розтрощений, поодрізали все. Наче спеціально все руйнували. У нашому домі росіян десять жило. У нас плазма була. Залишилася, тільки в трьох місцях прострілена. А на домі й досі їхні позначки є».
«Кожного дня було страшно… Коли тікали, то розуміли: їдемо в невідомість. Я і не думала, що пенсію ще буду отримувати. Думала: “Та це вже все — що маємо, те маємо!”» — пригадує Ніна Іванівна.
Повернувшись додому, жінка одразу взялася до роботи: обробляли із чоловіком город, щоб було що їсти, бувало, власноруч «розміновували» свої угіддя.
«Зараз, кажуть, треба розвиватися, щось робить, держати корову. Куди я її випущу тут, чим її буду годувати? Треба сіно заготовити. Ми ж мали раніше гарний сінник, а тепер він побитий весь, і я боюся там ходити, бо дах може впасти. Кіт наш остався в селі. Коли повернулися, не впізнав, що це ми. Я його гукаю, а він тікає. А тоді зрозумів, що то ми, почав тут ходити».
Ніна Іванівна пригадує, як місяць жила в погребі, бо кацапи регулярно обстрілювали. Найчастіше вночі. «У нас погріб здоровий, плити хороші. Сусідів багато ховалося з нами. Їли консервацію. Кури ж іще були, яйця несли. Ми почали вирізати худобу, м’ясо було. Нам перед тим привозили борошна потрошку. Пересівали, то був якийсь коржик, а що залишалось — варили кашу. По воду ходили до колодязя. Згодом води не стало, бо багато ізюмців повернулося додому. На всіх не вистачало».
До війни в селі Заводи Ізюмського району було агропідприємство, соєвий завод. Вироблену олію, макуху експортували в Польщу. Мало не кожен селянин тримав господарство: курей, корову. Була пошта, сільська рада, два магазини. Дітей на навчання возили шкільним автобусом у сусіднє село Співаківка. Нині ж селяни поступово оговтуються, ремонтують побиті будинки, не без допомоги волонтерів, які, наприклад, допомагають із шифером і вікнами.
«Наче стало трошки гарніше жити. А мені кажуть: “Та то ти звикла!”. А хіба ж до такого можна звикнути? Як були в Дніпрі — тут рядом тобі і супермаркет, і банк, і люди, і все… А тут шо? А тут страшно! Колись бабуся мені маленькій, років десять, казала: “Я війну бачила… Я пройшла війну, а тобі ще буде, ти ще побачиш”. Думала тоді, що в нас усе нормально. Що побачу? То бабуся щось не те каже. А воно тепер часто згадується… гірко…»