Багато вже років деякі люди все згадують і згадують, що сказав перед смертю Ґерінґ про те, як заохочувати народи до воєн.
«Простий народ не прагне війни ні в Росії, ні в Англії, ні в Америці, і Німеччина не виняток. Це зрозуміло. Але, врешті-решт, політику країни визначає вождь, і схилити народ до війни не складно, а державний устрій особливої ролі не відіграє — чи то фашистська диктатура, чи комуністична, чи парламентська демократія».
Він це говорив не як рейхсмаршал і друга особа в гітлерівській Німеччині, а як підсудний на лаві Нюрнберзького процесу (1946).
Особливо наголошував, що державний устрій не має значення: «Народ, незалежно від того, наділений він виборчим правом чи ні, завжди можна змусити підкоритися фюреру. Це не складно. Усе, що потрібно, — це оголосити народу, що на його країну напали, звинуватити всіх пацифістів, що не мають почуття патріотизму, і заявити, що вони наражають країну на небезпеку. Цей метод працює в будь-якій країні».
Так думають, і цілком щиро, усі вожді всіх недемократичних країн від Адама до наших днів. Охтирський школяр здивується, почувши таке. Він уже чудово розуміє, що за справжньої демократії навіть такий вождь, як Гітлер, мав би опозицію. Були б люди й цілі партії, які боролися б з ним за владу, і боролися б серйозно, роблячи все, щоб завоювати виборців. Вони б невтомно показували й викривали населенню його брехню. Такої одностайності, якої б він потребував, навіть у Німеччині не було б.
Як в умовах демократії без належної слухняності «змусити народ підкорятися фюреру»? Ну як? Адже не випадково він, коли прийшов до влади, передусім знищив усе, що нагадувало демократію. Як, до речі, і Путін, і не тільки. Яка вона, наскільки небезпечна для них, вони розуміють краще, ніж будь-хто інший.
Читайте також: Негативне відлуння
Усі, хто згадує ту «мудрість» Ґерінґа, не забувають розказувати одне одному, що цей злочинець був дуже розумною людиною. Усе ж таки людиною… Ідеться про природну силу його мозку — найбільшу серед тих, хто сидів разом з ним на лаві підсудних. Американцям нічого було робити — задали своїм ученим психологам достеменно з’ясувати, що за голови в тих нацистів. Виявилося, що в наркомана Ґерінґа найвправніша.
«Й отакий дурний», — зауважив би охтирський школяр.
Що ж це значило? А значило те, хлопче, що поруч із розумом, паралізуючи його, було щось інше. Що ж? Занадто багато зарозумілості — саме так я пояснив би це. Він глибоко зневажав людей. Звичайно, не треба бездумно схилятися перед про́стими; і це рідко буває цілком щиро, але зневажати їх так, як Ґерінґ зі своїм Гітлером, просто необачно — так, мабуть, треба мовити, якщо хочеться уникнути різких слів.
Боріс Пастернак зауважив про одного з героїв свого роману «Доктор Живаго», жорстокого романтика-комуніста, що той не був поганою людиною, але був позбавлений аристократичного почуття рівності з усіма людьми. Це найглибше місце в цьому романі. Справжній аристократ тому й справжній, що він ні перед ким себе не принижує, але й не підноситься над будь-ким.
Ґерінґ, як і Гітлер і вся їхня компанія, не були аристократами ні за походженням, ні за самовизначенням. Вони були плоттю від плоті вітчизняного бидла, яке називали народом, постійно підкреслювали свою повну спорідненість із ним, а у своїх темних глибинах ставили себе на недосяжну висоту над ним.
Розум — дуже складна річ. Я згадав тут Пастернака. Розум він мав неабиякий, не кажучи вже про талант і освіченість. Ніхто, наприклад, із діячів російської культури не зрозумів сам і не пояснив своїм читачам, що таке поезія Тараса Шевченка з погляду літературного ремесла. Не загальними заяложеними словами, а суто професійними, технологічними, так би мовити, про вміння, словесну майстерність. І той же Пастернак у дні похорону Сталіна цілком щиро в приватному листі писав про нього як про великого борця за щастя трудящих. Розчулився…
Отже, ґерінґи, сталіни народ зневажають. Таке, мабуть, їхнє диявольське призначення, оскільки вони ніяк не переводяться. Ну а як щодо протилежного ставлення? Що сказати про гарячу закоханість у народ? Це річ досить безвинна, та й стосується вона не справжнього, а уявного народу. Людина, здебільшого поет, принаймні за власним визначенням, спочатку за прикладом Бога створює народ у своїй уяві, а вже потім закохується в нього. Точніше так: уявний народ уже давно створено — бери готовий і закохуйся.
Тобто це надбання історії, і, як усі її витвори, воно не вічне: був початок, був розвиток, не уникнути й кінця, при якому ми якраз присутні, до чого, як їй і належить, причетна наука. Дуже цікаве діло, дуже! Ідеться про зв’язок між наукою, лірикою та політикою. Соціологія вже уникає і поняття, і слова «народ». Вона своїми методами сто років його шукала й не знайшла. Ну нема народу як чогось цілого, як якоїсь неподільної, суцільної спільноти.
Було і є населення, а в ньому — різні й дуже різні угруповання. У них ніби одна мова, або майже одна, але не розуміють вони одне одного, бува, як чужинці. Сучасні галичани, наприклад, і мої слобожанці більш різні, ніж австрійці й німці, наскільки їх знаю.
Ось і вирішуйте, поети й політики, брати це до уваги чи продовжувати стару пісню. Поету може бути й байдуже, що про нього скаже соціолог, та й звичайна обізнана людина, — він може тягнути звичну мелодію і навіть мати від цього якийсь прибуток. А для політика відрив від дійсності — це поразка.
…Цікаве все ж запитання: чи можливе таке чудо, як тверезий поет? З політиками зрозуміло, вони різні бувають, серед них трапляються й тверезі, такого можна помітити, придивившись, навіть в Україні. А поети? Їх колись називали реалістами. Більше, правда, ішлося про прозаїків. Реаліст-прозаїк. Таких було скільки завгодно, серед них і непогані. А поети? Не знаю. Мені ось згадались кілька рядків одного:
Злізаю з воза і одним плечем
Допомагаю коням з півгодини…
Не розбереш, що по виду тече:
Гарячий піт чи дощові краплини…
Таке безлюддя! Скільки не гукай —
Лиш під ногами стогне мокра глина…
А що, як справді вся вона така —
Закохана в електрику країна?
З першого прочитання й на довгі роки мені запам’яталося так: «Невже і справді вся вона така». Тільки тепер, коли став перевіряти пам’ять, побачив, що в поета трішки інакше: «А що, як справді». Чи є різниця між «що, як» і «невже»? По-моєму, є. Його варіант передбачає запитання, що ж робити, якщо і справді, скільки не гукай, а мій, здається, уже не так виразно відображає… те саме.