Володимир Зеленський, за всієї своєї комічності та явній непридатності до президентства, виявився навдивовижу стійким і живучим. Усі прогнози про його швидке падіння не здійснилися. Ті, хто мріяв побачити його переможеним і розчавленим, — розчаровані. Навіть на тлі значного падіння рейтингу наразі ніщо не віщує йому біди. І цілком можливо, що він без проблем досидить свої п’ять років. Навіть зважаючи на те, що його політику й діяльність аж ніяк не можна назвати успішною. Ба гірше. Її взагалі важко якось окреслити в межах наявної системи координат, окрім як хаотична. Але багатьох це влаштовує.
Проте в некомпетентності Зеленського, можливо, якраз і криється секрет його стійкості. Незважаючи на безліч претензій до нього й чимало критики, якої з кожним днем стає дедалі більше, уявити, що Україна вийде проти Зе на Майдан, як свого часу вийшла проти Януковича, важко. Звісно, активісти на вулицю Банкову час від часу навідуються. Гасла із критикою глави держави лунають. Тільки такі акції мають на меті радше звернути увагу на проблеми або попередити про недопустимість певних кроків. Скандуючи «ні капітуляції» чи домагаючись усунення Татарова чи Авакова, ніхто особливо не вимагає відставки самого Зеленського. Навіть коли пристрасті досягають апогею, то «Зеля геть» усе одно звучить лише після «Аваков чорт» — і це доволі симптоматично. Президент, звісно, відповідальний за все, що відбувається у країні, тим паче, якщо він отримав безпрецедентний мандат довіри, але є нюанси…
Читайте також: Гроші і політика. Незручне питання
На Зеленського, на відміну від його попередника Петра Порошенка, ніхто не покладав завищених сподівань на зразок припинення війни, покарання винних у її розпалюванні, миттєвого реформування країни чи швидкого знищення корупції. Хіба він сам наївно вірив, що зможе щось змінити, та це вже його проблема. За п’ять постреволюційних років суспільство більш-менш зрозуміло весь масштаб катастрофи, у якій перебуває країна. І схоже, чудово усвідомлювало, що хлопець без досвіду і знань мало що зможе зробити в цій ситуації. Але чи то знову спрацювала магія простих рішень, чи рівень несприйняття всіх колишніх політиків виявився сильнішим від здорового глузду, тільки обрання главою держави людини, яка зіграла чесного президента в кіно, стало для українців оптимальним варіантом. Звісно, хтось сподівався на хребті Володимира Олександровича пролізти у владу, хтось щиро бачив його провідником чогось нового, а дехто, можливо, навіть увірував, що йому вдасться стати чудотворцем. Та тільки ключовим бажанням більшості виборців Зеленського все-таки було спробувати зламати затхлу систему влади, усунувши її найтоксичніших і найнабридливіших представників. «Зробити їх разом», так би мовити. І саме за це віддали свої голоси ті рекордні 73%, яких у Володимира Олександровича ніколи більше не набереться. Усвідомлено, по-приколу або й за компанію. А раптом вдасться? Гірше ж не буде.
Тепер, коли стало зрозуміло, що експеримент виявився невдалим, можна лише розводити руками чи казати, що «Зелений був помилкою», як скиглить ображений Дубінський. Але йти протестувати проти власного вибору якось не комільфо. Та й проти чого конкретно може протестувати середньостатистичний громадянин? Що він може висунути сьогодні Зеленському, який від початку всіх чесно попередив: «Я нікому нічого не винен»? Він і справді формально нічого злого за ці кілька років начебто й не вчинив. Навіть намагався щось робити (добре, на його думку), шукав способів припинити війну, його парламентська фракція в турборежимі намагалася скрутити системі карк і виправити помилки попередників. Так, дав себе втягнути в історію з «призначенням винних» у справі Шеремета, змінив уряд реформаторів на уряд пожежників, поділився владою з олігархами, у систему почали просочуватися реваншисти, чимало людей, яких він привів у політику, виявилися нечистими на руку чи навіть неадекватними, але це все — проблеми зростання. Від них ніхто не застрахований, а тим паче такий неофіт у політиці. Урешті, капітуляції з Кремлем, попри всі побоювання, Зеленський, на щастя, не підписав (почув глас народу), видимих червоних ліній не переступив — і це вже багато. Адже головні страхи опонентів якраз і крутилися довкола цих питань. Ну а загалом більшість його проблем, ляпів і пов’язаних із ним скандалів можна легко списати саме на некомпетентність, про яку від початку всі знали. Це чи не найкраще алібі, яке в комплекті з безпрецедентним авансом довіри може слугувати чудовою індульгенцією за гріхи. Бачили очі, що вибирали, — то їжте, хоч повилазьте.
Звісно, не варто забувати, що значний відсоток міцності забезпечують Володимиру Олександровичу люди з його команди. Ті, для яких він став ліфтом у нове життя. Вони вже встигли оцінити всі переваги свого статусу й навряд чи хотітимуть їх утратити. Саме тому так багато разів анонсований розвал монобільшості досі не відбувся, а різношерста публіка, яка в ній зібралася, і далі синхронно голосує, коли цього вимагає добро справи (читай — президент Зеленський). Бо тільки він, за всіх його мінусів, і ніхто інший є гарантом продовження їхньої успішної політичної кар’єри. Доки Зе обіймає свою посаду, доки існує бодай віртуально спільнота «Слуг народу», є можливість вкоренитися в політичній тусовці, знайти в ній своє місце й підготувати стартовий майданчик для наступного ривка. Саме цим молоді та перспективні «слуги» нині й займаються. І коли комусь ввижається, скажімо, що Дмитро Разумков посварився з Володимиром Зеленським і дрейфує в невідомому напрямі, щоб творити власний проєкт. — це лише фантазії. Проєкт він, можливо, й виношує на перспективу, тільки доки Володимир Олександрович на Банковій, Дмитро Олександрович нізащо із ним публічно не поб’є горщика.
Читайте також: Хто замовляє музику у політиці
І це стосується не лише Разумкова. Зеленський — вимушений компроміс для всієї строкатої публіки «слуг», які берегтимуть його й демонструватимуть йому вірність та єдність, скільки зможуть. А ще, хоч це й парадоксально, він, схоже, є компромісом і для більшості політичних конкурентів. Адже сьогодні жоден із гравців не має достатньо сил, щоб переломити ситуацію, що склалася, на свою користь. Зростання невдоволення суспільства діями влади жодним чином не екстраполюється на бажання її позбутися й тим паче не додає відсотків опозиційним партіям. Революційна ситуація ніяк не назріває, адже люди в Україні зазвичай мобілізуються лише за наявності вагомої загрози, а це не той випадок. Тому залишається чекати й спостерігати, чим усе завершиться або у що виллється. І Зеленський у своїй непривабливій ролі заповнювача вакууму в цьому випадку, знов-таки, всіх цілком влаштовує. До того ж такий статус-кво дає час перегрупуватися і спробувати наростити м’язи. А декому — ще й нагоду позбутися конкурентів і повернутися в активну політику. І йдеться тут, звісно, про Сергія Льовочкіна, який не лише найбільше скористався з войовничої нейтралізації президентом Віктора Медведчука, а й зумів прилаштувати радником глави держави свою людину — ексзаступника голови АП часів Петра Порошенка Віталія Ковальчука. Це не тільки підтверджує чутки, що ексглава АП Януковича є сьогодні доволі впливовою людиною на Банковій. А й безпосередньо вказує, що частка акцій олігархів у контрольному пакеті влади зростає, адже Льовочкіна недарма називають одним із ключових модераторів порозуміння президента з найбагатшими людьми країни.
Читайте також: Між двома стільцями
А втім, усе це затишшя досить умовне й тимчасове. Президент насправді перебуває сьогодні на серйозній розтяжці. Компроміс з олігархами гарантує стабільність і живучість принаймні на найближчі роки. Хоч би які скандали вибухали, хоч би яких Татарових він пригрівав на серці чи яких Свинарчуків знаходили в його команді — все сходитиме з рук. І не лише завдяки мистецтву дистанціюватися. Олігархи на його боці, а це означає, що на його боці їхні медіа, а отже, найімовірніше, що найгучніші викриття згаснуть до того, як устигнуть розгорітися.
Проблема лише в тому, що без війни не обійдеться. Новий американський президент Джо Байден, із яким дуже прагне поговорити Володимир Зеленський, щоб як мінімум відновити прихильність МВФ, якраз зацікавлений поламати Зеленському ідилію. Він усіляко намагається пояснити йому (вустами своїх помічників і навіть американських журналістів), що деолігархізація, продовження реформ і боротьба з корупцією є основними умовами подальшої співпраці України з США. Український президент зараз буквально проходить випробування Коломойським. Підсанкційний олігарх — зручна мішень для демонстрації рішучості «слуги народу № 1». Але Зеленський не поспішає завдати переконливого удару. Можливо, вкотре сподівається, що «пронесе». Але це зовсім не той випадок, коли можна дистанціюватися без утрат.