Не маю нічого проти Віктора Федоровича як людини, адже не я йому дарував життя, тому не мені оцінювати, як він користується своїм дарунком. Щиро бажаю йому прожити ще 62 роки. Хоча мушу зізнатися, що мені в ці часи, як і більшості людей, некомфортно.
А от про бабку слід розповісти трохи більше, бо постать таки цікава. На всі свята вона на двох здоровенних балконах ще австрійського будинку вивішувала величезні серпасто-молоткасті кумачі. А сусідів допікала і присоромлювала, що вони не роблять так само.
Ретельно надсилала Леоніду Іллічу вітальні телеграми на всі дні його уродин і до всіх тодішніх державних свят. Стежила, щоби на дітях сусідів були акуратно причеплені зірочки жовтенят або чи добре накрохмалені червоні краватки. В разі чого могла прийти до батьків і зробити зауваження.
У довжелезних магазинних чергах вела страшенну агітацію, доводячи, що радянський народ мордується через клятих капіталістів. На вулиці, навіть коло будинку, в котрому вона мешкала, серед сусідів теж не вважалася бажаною учасницею розмов. Якщо її бачили, відразу змінювали тему, а частіше розходилися. Бо ризикували наразитися на політінформацію.
А ще вона чомусь не любила газдовитих аборигенів. Коли перед Різдвом люди, хто мав в селі родину, починали звозити тушки свиней, незадоволено буркотіла. Одного разу стала на дверях під’їзду, в якому мешкала, і не пропускала сусіда з чвертками тушки, допитуючись, чи має він на неї всі документи, чи, бува, не вкрав, чи тварина не мала небезпечних захворювань, чи щеплена, чи не крали для її вигодовування з колгоспних ланів?
В Галичині і нині Новий рік – не більше комерційних фіґлів, а совкових часів той день відрізнявся від буднів хіба тим, що можна було, закутавшись в ковдру, довше дивитися телевізор. Але і тут проявлялася особливість Зари Йосипівни, так її звали. Після дванадцятої вона з келихом шампанського гасала від квартири до квартири, всіх виціловувала і бажала «счастья и трудовых упехов», не забуваючи заспокоювати, що «родина выстоит».
Її син і невістка в одному з місцевих вишів викладали марксизм-ленінізм, мали докторські ступені, зараз живуть за океаном, а літня пані доживає, так би мовити, на «бывшей советской родине». (Це, якщо за формулою «батьківщина там, де добре».)
На перший погляд здавалося, що сьогодні їй забаглося трохи з нас познущатися, але ті, хто знає її ближче, повірять у її божевільну маразматичну щирість. Наприкінці 1980-х, коли в Івано-Франківську відбувалася перша величезна маніфестація за відновлення незалежності України, то на вулиці Шевченка, одній з найстарших, найзатишніших і найелітніших вулиць столиці Прикарпаття, на голови маніфестантів полетіли вазони.
Річ у тім, що там переважно мешкали ті, що заселилися в порожні будинки 1944 року, коли з тодішнього Станіслава вигнали німців. Тому на відновлення Україною своєї державності вони дивилися з оскалом хижаків, які втрачають здобич. Під час вазонового бомбардування Зара Йосипівна була єдиною, хто не лише не ховався, а ще й із балкону погрожував «фашистам» і «бандеровцам» кулаками.
Сьогодні вона знову щаслива, бо дочекалася свого свята. Вона, наковтавшись пігулок, мандрує на пошту, аби відіслати телеграму Вікторові Федоровичу… А наздогнавши нас, за тих кілька хвилин, на які нам вистачило терпіння слухати, щасливо щебетала, що ювіляр – «высоконравственный человек, знающий жизнь не по наслышке… Советская власть выучила его, дала возможность сделать карьеру, подарила супругу и двух умнейших сыновей». Підозрюю, що останнє сталося без допомоги совка, в чому я навіть впевнений.
Головне, що Зара Йосипівна нас страшенно обнадіяла: «Он свой ядрёный парень! Вернул нам родной язык! Вернет и родную советскую родину – государство рабочих и крестьян. Где люди учились и лечились бесплатно, жили дружно. Были небольшие очереди из-за различных паразитов-спекулянкив. Зато люди могли наговориться. Я люблю его только за то, что на него ёжится бандеровская нечисть. Так и напишите в телеграмме: «Слава великому человеку!».
Якщо вірити її розповідям, то в юності вона бачила Юрія Гагаріна. Про це відомо всім, кому принаймні раз не пощастило потрапити під її могутній словесний обстріл. Свою розповідь про першого космонавта вона завжди завершувала задумливо: «Помню: ах, каким он парнем был?!». Якщо вона так само величає всіх своїх кумирів, то невдовзі почуємо від неї про Віктора Федоровича: «А помните, каким он парнем был?!»