Їх не поменшало. Зате стало набагато менше тих, хто виходить на вулицю вечорами. Ми ховаємося по домівках, коли смеркає, і поспішаємо на благословенну роботу, коли світає. Наш час — день. У цей час працюють базари й магазини, ходить транспорт і здається, що місто живе майже колишнім життям із поправкою на різні «майже».
Життя покидає місто з настанням темряви, стихає рух, зникають із вулиць люди. Місто стає мертвим і нереально тихим. Що змінилося за понад рік? Багато що. У Луганську не лишилося цілодобових супермаркетів, помітно обрусів асортимент у магазинах, що «вижили», а в очах людей найчастіше читається безвихідь. У житті корінних луганчан поменшало роботи, грошей, упевненості й стало куди менше радості. А найпростіші способи відійти від реальності — алкоголь, який і до війни вживали у великих кількостях.
Чому я в Луганську? Тому що тут мій дім. Дім у всіх сенсах. Як батьківський, власність і те місце, яке я люблю найбільше. Якби можна було перенести на долонях свій дім, зробила б це без жодних роздумів. Але моя мама ніколи не покине його, а я не зможу залишити маму, розуміючи, що я буфер між реальністю й домашнім щастям.
Читайте також: Як лікують на «народній землі»
Я завжди вважала, що, маючи велике бажання, можна знайти роботу за будь-яких обставин. Цей рік лише зміцнив мою впевненість. Ще рік тому не було відбою від охочих працювати бодай за пайок. Зараз з’явилися вакансії лікарів і вчителів, будівельників із мінімальною оплатою праці й, звісно, відкритий набір на військові посади з пристойним за мірками міста окладом. Здається, життя просто змушує погоджуватися на численні рекламні оголошення про службу у військових структурах, у яких з моменту подання заяви забезпечують триразовим харчуванням, обмундируванням і грішми. На тлі всезагального бегрошів’я та смутку це майже манна небесна. Ні, однозначно сказати, що населення зубожіло, не можна. Усі шукають способи виживання, хто на що здатен. Для літніх людей це оформлення двох пенсій: української та місцевої, на що витрачаються зусилля, гроші й здоров’я. Це їхній квест, із якого частіше виходять переможцями. Люди молодшого віку оформляють ті самі пенсії й надають ще низку різноманітних послуг: оформлення закордонних паспортів і вклеювання фотографій в українські, доставка харчів та ліків, трансфер. Працюють скрізь, де можна заробити живі гроші. Завозять продукти, будь-які, навіть ті, що швидко псуються, торгують, купують і перепродують. Зараз виживає той, хто зміг відійти від рефлексій і сумнівів, хто ставить
реальні цілі й прагматично йде вперед.
Читайте також: Непримиренні суперечності
Змінилося багато що, але незмінні людські потреби лишилися. Тому власники кафе, зумівши пройти необхідну перереєстрацію, радіють грошовитим «військовим», які зараз є найплатоспроможнішими клієнтами, у супермаркетах розрахують будь-якою з чотирьох валют: долар, євро, гривня й рубль, а на базарі можна знайти все з довірчим придихом продавця: «Товар свіжий, щойно привезли з України».
З нового, неприємно нового — страх, що знову почнуться бойові дії. Так, ми сміємося над собою та обставинами, жартуємо, часом доволі цинічно, але хочемо жити, про що не кажемо вголос. Ми запитуємо в незнайомців як про щось звичне: «Минулого літа виїжджали чи були в Луганську? Де ховалися?». І з розумінням киваємо, адже пройшли всі ті самі етапи й відчуваємо те саме. Ми розпитуємо в друзів про спільних знайомих: хто, де і як влаштувався, чи живий і як живе. Ми сумуємо за колишнім життям і тими — такими смішними — турботами й тривогами. Ми мовчимо в телефонну трубку на запитання колишнього колеги після його «А пам’ятаєш?..» І все-все з довоєнного здається щасливим і безтурботним. Зараз можна з певністю сказати, що до тієї самої межі наше життя було кращим.