Європа – це добре. Там гарно, там бувають знижки на Різдво й можна попити доброго пива. Але це, власне, і все, на що наразі варто сподіватися. Ну ще можна пошукати роботу нянькою, західні пенсіонери потребують частої зміни памперсів, а вулиці європейських міст сумують за українськими двірниками. Тільки це не новина. Українці і з візовим режимом чудово дають собі раду, просочуючись, мов тала вода, крізь кордони. А от чогось суттєвішого Європа зовсім не потребує, хіба що спокою. Тільки навряд чи вона готова платити за нього відчиненими дверима й допуском до своїх святая святих непередбачуваного народу зі сходу, якого вона так і не пізнала, не зрозуміла, бо й не прагнула.
Річний досвід реформаторства постмайданної влади, на жаль, виявив, або радше підтвердив, одну дуже прикру обставину: в нинішньому стані Україна не може реформуватися, хай навіть вилізе зі шкіри. Вона просто на це не здатна. Не в принципі, а за тих політичних і суспільних розкладів, у яких перебуває. У такий спосіб, як це заведено робити в цивілізованому світі. Досвід багатовікового поневолення й рабства дається взнаки. І, хоч усе, що не вбиває, робить нас сильнішими, як твердив колись співвітчизник Анґели Меркель Фрідріх Ніцше, щоб не вбило, все-таки варто бути хоча б трохи обережнішими й шанобливіше до себе ставитись.
Реформи задля реформ не дадуть нічого доброго, це вже варто усвідомити. Проводити їх слід задля змін, обов’язково позитивних і радикальних. Необхідна пересадка цілих органів, щоб організм держави запрацював як годинник. Не інакше. Реформи мають забезпечити нові правила гри, закласти нові підвалини співіснування суспільства і влади, навчити обидві сторони жити цивілізовано й так само цивілізовано вирішувати свої проблеми.
Запорука успіху будь-якої, навіть найбезнадійнішої, справи – це казати правду. Твереза оцінка ситуації допоможе більше, ніж безконечне самонавіювання. Реформувати Україну наразі немає кому, і це треба визнати. Ті, що взялися за цю невдячну роботу, аж ніяк не здатні її завершити. Вони не стануть каталізатором перетворень у принципі, бо це проти їхньої природи. Чиновник, який усе життя існував завдяки хабарам чи відкатам, стане самогубцем, якщо раптом від них відмовиться. Він не перекриє собі кисень за жодних обставин, адже це означало б певну смерть. Те саме стосується й олігархів. Можна плекати ілюзії, ніби, збудувавши бізнес, заробивши мільярди на розподілі державних ресурсів, вони раптом візьмуть і відмовляться від своєї дійної корови, бо хтось там, вибачте за цинізм, загинув на Майдані, відстоюючи якісь свої марення про справедливість і щасливе життя. Але з якого дива?
Читайте також: Коли ж прийдуть нові українці?
Доручити олігархам і старим битим чиновникам, які їх обслуговують, реформувати країну й побороти корупцію, – це з тієї самої серії, що сказати вовкові пасти овець. Ні американцям, ні європейцям цього не зрозуміти. Вони багато що відчувають інтуїтивно, чимало знають, але їхні аналітичні служби не здатні осягнути всю широчінь постсовкової душі. Здавалось би, лише сім десятиліть простояла стіна на кордоні, а наскільки вражаюче різними ми стали, наскільки іншими… І нічого дивного, що українців там ніхто особливо не чекає, не розуміє і не довіряє їм. Європа не хоче нікому бути за няньку. Їй власних проблем задосить. Вона не впрошуватиме українців щось робити й не бігатиме із прутиком, заганяючи їх, нечемних, у свою пісочницю. Навіщо їй це? Хоча вона й не скаже «відчепіться», бо надто вихована. Тож іноді просто розводитиме руками. «Ми вам пропонуємо, ми чекаємо, ми готові допомогти, але рішення за вами. Це ж вам потрібно»…
Основна проблема наших неуспіхів у нас самих. Ми надто сильно хочемо бути чи бодай здаватися чемними та слухняними, не бажаючи хоч якось жертвувати своїми усталеним способом існування. Ми згодні реформуватись, але якось так, щоб нічого не змінилося. Щоб і вовки ситі, і вівці цілі. І не дай Боже хтось запідозрить нас у нещирості. Треба ухвалити нові закони – будь ласка, потрібна реформа МВС – немає проблем, треба люстрацію – із задоволенням. Тільки-от чи дасть це якусь видиму користь, на жаль, нікого не цікавить. Можна змінювати закони, які й так не діятимуть, можна проводити люстрацію, але буде знайдено тисячу й один спосіб її обійти, можна перейменувати міліцію на поліцію, тільки кадри залишаться ті самі. Такі собі зміни заради показухи. І європейцям цього ніколи не зрозуміти.
Читайте також: Геркулес і стайні
Там за кордоном, який ми так прагнемо перетинати без віз, звикли до всього ставитися прагматично і просто. Хто скоїв злочин – повинен сидіти. Як мінімум його намагатимуться знайти і притягнути до відповідальності. А тому спробуй поясни європейцю, чому за рік часу імена тих, хто стріляв у мирних людей на Майдані, навіть не названі, чому заявок на арешт підозрюваних у злодіяннях чиновників-утікачів так і не підтверджено. Усе це важко розтлумачити людям, які виросли там, де верховенствує закон. Де, вирішуючи суперечку, ходять до суду й він зазвичай приймає чесне рішення. Де урядовець після оприлюднення компромату подає у відставку і забирається геть. Де немає потреби нікого кидати в сміттєву урну, бо механізми очищення влади працюють автоматично, де не потрібно ламати паркани незаконних забудов, бо їх там ніхто не зводить, де легше заплатити штраф, аніж давати хабар, бо собі дорожче. Власне, це навіть неможливо пояснити, та й не треба.
Бо як довести європейцю, котрий звик сплачувати податки й делегувати управління державою своїм чиновникам, навіщо всім миром купувати солдатам шкарпетки, коли це повинна робити держава. Навіщо створювати добровольчі загони й чому агресора мають стримувати студенти, професори та вчорашні айтішники, яким гроші на амуніцію змушені збирати батьки, сусіди й друзі. Усе це для нього нонсенс. Він звик жити за чіткими правилами, яких дотримуються.
У нас усе не так. Ніщо наразі не працює і навряд чи запрацює найближчим часом. Перехідний період… А тому гра за європейськими правилами, яку затіяли українські олігархи в особі влади, – це не що інше, як пастка, з котрої треба негайно вибиратись. Усе начебто в межах закону, все ніби правильно, як книжка пише, а результат протилежний. Оптичний обман, який віддаляє від реальності. Чекати, доки влада зробить милість і проведе реформи, – собі на шкоду. Сподіватися, що чиновник змилосердиться й виправиться, – божевілля. А вірити, ніби суд колись прийме нормальне законне рішення, – взагалі фантастика. Українські суди не надаються для чесного правосуддя, а отже, на них безглуздо сподіватися. Закони не працюють, і, хоч скільки їх ухвалюй, нічого не зміниться. Система буксує та перетравлює всі добрі наміри, роблячи з них фарс, тому довіряти їй не слід ані на йоту, бо є ризик, що все закінчиться нічим. Рано чи пізно країна знову зануриться в безнадію та розчарування, і наш ворог тоді нарешті зааплодує від щастя, бо це, власне, те, чого він добивається.
Читайте також: Архітектура поразки
Такого не можна допустити в жодному разі. Лише пряма дія і прямий тиск суспільства зрушать країну з місця. І байдуже, хто що подумає про нас там, на Заході. Революційні процеси, які сколихнули суспільство понад рік тому, мусять тривати, чиновники, якщо вони не погоджуються змінюватися, мають летіти в смітники, закон – запускатися в ручному режимі і т. ін. І жодних компромісів. Жодних. Якщо комусь і надалі хочеться махлювати, гратися в наперстки, хай робить це деінде. В українців більше немає на це часу, усе й так надто далеко зайшло.
Звичайно, адепти справедливості відразу засичать про недопустимість досягнення світлої мети сумнівними методами. Не можна, мовляв, вимагати дотримання закону, самому його порушуючи. І, безумовно, вони матимуть рацію. Ось тільки лукавити їм теж ніхто не дозволяв. Якщо правильні схеми не працюють, а процес вимагає негайної реанімації, тоді чекати, що скаже найчесніший Печерський суд чи коли врешті покається безнадійний корупціонер, – це теж негуманно. 40 млн простих смертних українців можуть до того часу не дожити.
Звісно, кидаючи чиновників у смітники, ми залишатимемося дикунами в очах цивілізованого світу, але це не повинно знеохочувати. Дикунами ми для них будемо в будь-якому разі. Навіть коли зрештою дозріли до декомунізації і на законодавчому (!) рівні заборонили людиноненависницький більшовизм, вони вбачають, що цьому мала передувати широка громадська дискусія, ну майже російське «етожнашаісторія». Тільки європейські радники забули, що свого часу в них не панькалися, коли йшлося про «естетичну спадщину» Третього Рейху чи колоніальну сегрегацію.
Звісно, до думок Європи варто прислухатися, з нею варто радитись і переймати досвід. Як не крути, аби вирватись із замкнутого кола братніх обіймів «русского міра», ми таки мусимо повернутися до своїх європейських родичів. Нам не обійтися без їхньої підтримки. Але ігнорувати очевидне й здоровий глузд усе ж не варто, бо порятунок потопаючих – це таки справа їх самих. І якщо навіть за успішно проведену операцію з утилізації корупціонерів українці отримають глибоку стурбованість своїх друзів, це принаймні буде краще, аніж якби вони не дістали взагалі нічого й утратили навіть те, що мають, – власну державу.