Підтвердив, що любить читати мої короткі оповідання, у яких йому найдужче подобається брак демонстративних літературних амбіцій, що, на його думку, надто часто плекають інші автори, які пишуть у такому жанрі, як і я. Ми коротко поспілкувалися про мої останні вакаційні статті, і наприкінці він мовив: «А зараз я попрошу про щось серйозніше». Що ж, я не вважаю, ніби мої вакаційні статті були несерйозними, бо дехто з читачів найбільше цінує саме такий стиль письма. Але якщо з’явилося таке припущення, до того ж від людини, думку якої я дуже ціную, то спробую ступити крок у бік серйозності.
В одному з останніх чисел тижневика The Economist (30 липня 2020-го) я прочитав короткий текст, який зводився до такої інформації: «Згідно з одним новим дослідженням постсовєтських країн, що більше надмірної ваги мають члени уряду, то корумпованіша країна. Автор дослідження, Павло Блаватський із бізнес-школи в Монпельє у Франції, використав певний алгоритм для аналізу фотографій майже 300 міністрів із 15 постсовєтських країн і оцінки їхнього індексу маси тіла (ІМТ) як критерію ожиріння. Він з’ясував, що медіанний ІМТ кабінету міністрів певної країни має високу кореляцію з рівнем корупції в цій країні та виміряними індексами, які визначили Світовий банк і організація Transparency International».
Читайте також: Спільність минулого
Згідно з цими оцінками, найменш корумпованими постсовєтськими країнами є три балтійські держави: Естонія, Литва й Латвія, а також Грузія. Отже, лише чотири країни пишаються найстрункішими міністрами. Водночас найвищий рівень корупції в Таджикистані, Туркменістані й Узбекистані. В останніх двох країнах також, за оцінками Блаватського, найгладкіші міністри, як і в Україні.
Що вгодованіші міністри, то корумпованіший уряд — так можна підсумувати результати досліджень професора Блаватського. Водночас, за даними Transparency International, постсовєтські держави, які вважають за найкорумпованіші, мають найбідніше населення із найменшою вагою тіла.
Хоч як кумедно звучать результати досліджень Блаватського, я поставився до них із повагою. Коли багато років тому жив у Києві, то помітив, що чимало українських бюрократів мали вигляд добре вгодованих «кабанчиків». Але не припускав, що мої побіжні спостереження можуть приховувати науковий потенціал.
Інша річ — як такі спостереження, ба навіть наукові дослідження, присвячені ожирінню, можуть корелювати з рівнем корупції. Адже саме з наукових досліджень ми знаємо, що вимірювати рівень корупції надзвичайно важко й більшість таких вимірювань спираються на суспільне сприйняття. А воно, як відомо, змінюється дуже повільно.
Але водночас ми також знаємо, що корупція передбачає спадковість. Тобто кожна нова влада успадковує корупцію від старої. Проте навіть не уявляю, як система влади успадковує ще й таку особливість, як огрядність вищих бюрократів. Можливо, перш ніж потенційний міністр обійме посаду, він має стати на терези, і той, хто важить найбільше, отримує нагороду у вигляді посади, на якій він може дбати про добрий стан корупції.
Річ очевидна: тут аж ніяк немає такої простої залежності, як між причиною та наслідком. Я сам знаю принаймні кількох опасистих політиків, які не корумповані, а також чимало вкрай корумпованих худих.
Читайте також: Радник
Тому ще один висновок, який можна зробити з досліджень науковця з Франції, такий. Якщо ти при владі, то маєш негайно схуднути, щоб не породжувати підозр: мовляв, ти можеш бути схильним до участі в корупційних діях. Багато досліджень свідчать, що виборці віддають перевагу радше худим кандидатам на високі посади, але як бути з тими, кого не вибирають, а призначають? Президент Путін до гладунів не належить, але серед вищого ешелону його підлеглих можна знайти чимало добре вгодованих постатей. Не знаю, який тут може бути висновок, якщо йдеться про кореляцію ваги тіла і схильності до корупції. Можливо, як і Юлій Цезар у п’єсі Шекспіра, він прагне мати біля себе гладких чоловіків, які бояться мати «голодний» вигляд. Дослідження професора Блаватського припускають, що гладка людина може видаватися задоволеною, хоча насправді вона пожадливіша за худу, яка видається «недогодованою».
Що ж, коли я на замовлення свого приятеля шукав якусь серйозну тему, то опинився у скрутній ситуації. Я піддався чарам тижневика The Economist, який зловив мене на свою вакаційну вудку й запропонував розвагу: виявляти кореляцію між вагою тіла вищих бюрократів і притаманною їм схильністю до корупції.
Із цієї пастки мене врятувала донька Оля, що охарактеризувала дослідження доктора Блаватського як «погану науку», а потім швидко пояснила, чому таким дослідженням не варто довіряти, і завершила розмову красномовним твердженням, що «кореляція — це ще не причинно-наслідковий зв’язок». Донька розповіла, що такий простий принцип намагається прищепити своїм студентам, які набираються досвіду й лише починають застосовувати соціологічні дослідження.
Що ж, поставмося до публікації в журналі The Economist як до спроби несерйозно потрактувати серйозні теми в час відпусток. Проте хоч би як дивитися на ситуацію і хоч би як її досліджувати, корупція й далі становить спадкову хворобу без огляду на вагу тіла її носіїв.