У Львові міська влада на початку минулого року влаштувала справжній транспортний колапс, який і досі не вийшов із кризи. Маршрутки переповнені, на зупинках юрми народу, в деяких районах міста людям доводиться по кілька кілометрів добиратися до зупинки. Минув рік, а ті, хто все це влаштував, нічим не поплатилися. Більшість у мерії Львова становлять саме свободівці. Щоправда, переважно пацани без жодного управлінського досвіду.
З опозиційних рядів до провладної більшості рекрутувалися на всіх рівнях рад сотні й сотні колаборантів. І, як часто трапляється зі зрадниками й перекинчиками, вони, щоб заслужити довіру нового хазяїна, перетворюються на ще вірніших сторожових псів, аніж ті, хто був із владою від самого початку.
Жоден із відомих опозиціонерів не відмовився б замінити Януковича, а за таких повноважень, які має наш президент, зберегти демократичне обличчя неможливо. Коли вони постають перед дилемою: 10 млн – і ти тушка або нуль – і чиста совість, багато хто з них вибирає перше.
А ми ж не за повій голосували. Ось в Італії колись вибрали проститутку Чічоліну, і вона не соромилася, що вона повія, відверто демонструвала свої цицьки. А ці спочатку вдають, що вони непорочні херувими, а тоді вже демонструють свої костюми і годинники.
Олександр Бригинець покинув корпоратив «Батьківщини» лише тому, що забаву вели двома мовами, а на сцені крутили задами «Пающіє труси». «Не маю нічого проти російської, – пояснив він, – але не на заході фракції, яка відстоює українську мову».
Замість того щоб зібратися скромно у своєму колі, ці наші скороспечені вожді вирішили, що вони нічим не гірші від біло-голубих. Чому б їм не порозважатися під московську попсу? Вони вже давно іржуть, як коні, на концертах «Вєчєрнєва квартала». А все тому, що вони і регіонали одного поля ягоди. Відмінності між ними не надто виразні й сповідують вони ті самі цінності: попса і спорт.
Я не раз уявляв себе народним депутатом ВР, хоча не робив ніколи жодної спроби потрапити туди. Але уявляв. Ну я багато чого собі уявляю. Наприклад, що я зробив би на місці Симона Петлюри чи Богдана Хмельницького. А ще краще – на місці Батия, який зі всіма воює, а Русь кришує. Причому за так.
Або на місці Пєтра I, який таємно повідомляє Мазепі, що він «свій», оголошує його королем України, не претендує більше на Прибалтику, не воює зі шведами, але відвойовує для України Правобережжя. Ну і, звичайно, не проводить жодних реформ у Московії. Хай би вони й далі ходили у своїх лаптях, халатах і кудлатих бородах.
Одне слово, коли мене несе, то таки несе.
А ось на місці нардепа мене б турбували дві проблеми. Перша – брати чи не брати. Нє, ну за голосування, які йдуть на шкоду Україні, і мови немає. Тут я, мов скеля, непорушний. Але ж є й інші голосування. Приміром, зняти мито на кольорові метали. І лише на день. Вагони з металом людини, яка в цьому зацікавлена, уже стоять на кордоні. Чекають сигналу. Решта зацікавлених у цьому просто фізично не встигне.
Нині ми голосуємо за зняття мита, а завтра з’ясовується, що то була велика помилка, і мито знову затверджують. Але ми, ті, хто проголосував, отримуємо, скажімо, по 10 тис. баксів.
Що? Якихось 10 тис.? Да пашлі ви! Нє, за такі гроші ніколи.
А за 100 тис.? Тут я зупиняюся і волію далі не уявляти.
Але є й друга проблема. Ось стаю я нардепом. Вдягаю пристойний костюм за 400 баксів і гордо заходжу до зали засідань. І що бачу? Я бачу, як Андрій Шевченко з неприхованою пристрастю цілує Каралєвскую. Мені підкочується клубок до горла. Відвертаю очі. А там два свободівці мирно собі регочуть у товаристві регіоналів, із якими недавно мотлошилися. Чи то пак вдавали, що мотлошаться. Підійти й собі пореготати? При цьому цікаво, якою ж мовою сипалися жарти, що непримиренні свободівці аж зуби вискалили.
А ось ще один бютівець цілує ручку Ганні Герман. І з усього видно, робить це щиро. А Богдан Бенюк – фашист, гітлерівець, антисеміт, як висловлюються регіонали про свободівців, – ніжно тримає ручку Павалій і щось довірливо белькоче. Щось дуже для неї приємне, зважаючи на її ж таки безліч разів оновлене обличчя. На яке він, щоправда, дивитися якось уникає. Певно, із делікатності.
А ось Ар’єв цілує Пшонку-юніора. І це при тому, що перед тим заявляв: «Правоохоронні органи стали найбільшим бандформуванням!» Ну заяви – це таке, словесна полова. Мабуть, і з бандформуванням можна знайти спільну мову.
Одне слово, куди оком не кинь – тиша і благодать. Вовки і барани, круки і голуби як одна родина. Мов на Ноєвому ковчезі. Заки пливуть – дружать. Ну а коли того потребує електорат, то чого ж, можна і м’язи покачати. А потім усі разом ідуть до буфету, де все за цінами совка. І жують, жують бутерброд під назвою «Україна».
Тяжко мені з цією другою проблемою.