Багато молодих інтелігентів віднаходять у собі селянське коріння. Нинішні 30–40-річні — це перше покоління, яке не мало контакту з живою сільською культурою. Якщо їхні батьки-матері намагалися вирватися з сільського кола, то вони повертаються туди, бо вбачають у селі, з одного боку, джерело відродження та натхнення, а з іншого — забуте коріння своєї ідентичності.
Відлуння тих дискусій відбивається в найновішій польській прозі.
Років десять тому, у травні 2012 року, вийшов культовий випуск місячника Znak із назвою «Ми всі селяни». Наступними випусками були, до речі, «Автопортрет», присвячений селу, «Довгі тексти» про селянськість, дискусії на сторінках видань Dwutygodnik і Kultura Liberalna. Опубліковано присвячені одній темі праці «Фантомне тіло короля» Яна Сови й «Вимріяна революція» Анджея Ледера. Останнім часом вийшли «Народна історія Польщі» Адама Лещинського, я писав про неї в статті «Народна історія» (див. Тиждень, № 49/2020), «Байстрюки панщини» Міхала Раушера і «Хамство» Каспара Поблоцького (nota bene, усі вони варті перекладу). Хоча селянська культура, на думку Веслава Мисливського, письменника старшого покоління, якого вважають за найвидатнішого представника сільської течії в польській літературі (див. Тиждень, № 48/2017), дійшла свого краю, вона в нас і далі жива: «…проступає в певних діях, визнаних цінностях, надихає й нагадує, що про неї треба розповідати».
Читайте також: Ох, та культура!
Молоде покоління щораз частіше тікає від образу поляка-шляхтича, закоріненого в міфах XIX століття та зображеного в літературі часів поділів Польщі, скажімо в романах Генріка Сенкевича. Згідно з цими міфами, шляхтич був хоробрим, рішучим, може, не досить глибоким, але однаково розумним і наділеним природним даром проводу. Натомість селянин — короткозорим, примітивним, пожадливим, зосередженим на матеріальних цінностях, не вмів господарювати та планувати. Висновок напрошувався єдиний: селянин потребує опіки, проводу й нагляду. Потім з’явилася ідея освіти селянина, формування його як доброго громадянина — доброго, а отже, до речі, й такого, що знає своє місце в суспільній ієрархії.
Якщо так представляли образ селянина, то нічого дивуватися, що дуже мало селян хотіли ідентифікуватися з ним. Такий міф побутував довгі роки, наголошуючи, що найкраще коріння — шляхетське, а якщо й міське, то теж, зрештою, шляхетського походження. Якщо глянути на це з погляду фактів, то в Другій Речі Посполитій (1918–1939) 75% суспільства тієї багатонаціональної держави становило селянство, серед них і українці (80% їх були жителями сіл). Цікаво, що для багатьох людей поляк досі — гіперболізований «пан». Цей міф уміло підживлювала совєтська історіографія, і так уже й лишилося.
Велика поляризація польського суспільства була результатом того, що селянську культуру ніколи не цінували як елемент головної течії. Парадокс полягає в тому, що багато людей донедавна не хотіли помічати існування цієї культури. Сьогодні, коли вона зникає на наших очах і її треба детально вивчати й показувати, видно як на долоні, що її багато років маргіналізували.
Стежачи за дискусією на тему відродження сільської тематики в сучасній польській культурі (кіно, мистецтві, літературі), не можна не звернути уваги на мову, її могутність і значення.
В одному зі своїх недавніх інтерв’ю Веслав Мисливський зауважив: «Селянська мова виконувала багато функцій, не тільки комунікаційну. Ця мова прихиляла світ, створювала зв’язки між людиною і світом. Вона виростала не лише з набридливої дійсності, а й навіть зі сновидь. Мова потребує сновидь. Наша інтелігентська мова вбога проти селянської мови.
Селяни часто вміють говорити про світ глибше, ніж ми.
У мові селян немає нічого неназваного.
…Коли слухаєш розповіді людей, завжди з’являються якісь узагальнення. Хтось детально розповідає про своє життя, і цій розповіді завжди товаришить певна рефлексія. Навіть найбанальніша: «Отаке життя». Але і в цьому твердженні проступає філософське ставлення до життя. Я намагаюся писати так, як мислять, мовлять і розповідають люди. Я не вигадую мови, а тільки пробую черпати з того, що і як кажуть люди. Коли й мовчать, і проклинають, і радіють».
Читайте також: Дилема
Мацей Плаза, один з недавніх дебютантів, в інтерв’ю для видання Dwutygodnik розповів про роботу над своїм першим романом «Дурисвіт» і теж звернув увагу на мову: «Кілька років тому щось стало промовляти до мене й вимагало запису.
…Власне, стихія сільських балачок опанувала мене як найвідповідніша мова: міцна, соковита, чуттєва, чванькувата, жива, вільна, гостра й лірична водночас».
Для героїні виданого недавно роману «Кукіль» Зоськи Папужанки, зауважує літературознавиця Ілона Клімек, село відроджується циклічно, існує тільки влітку, коли вона приїздить туди з батьком-матір’ю. «Багато будинків навколо — це і є село. Між будинками поля, луки, малина пані Словікової, черешневий сад пана Метка… Село є тільки в липні та серпні, решту року ми живемо в місті й села, напевне, тоді немає. Ніхто його не бачив», — розповідає письменниця.
Коли я повертаюся думками до свого дитинства й літніх поїздок у село до сестри моєї бабусі, в мене досі у вухах звучить уже забута повнокровна «місцева» мова. Усі носії тієї мови вже відійшли, я ніколи не вивчив її. Сплинули роки, і я усвідомив, яким інтенсивним був той досвід, як потужно він вплинув на те, що потребує вже фізично нездійсненних поворотів. Я радію, що село повертається в розмовах молодого покоління. Адже, зрештою, хто ми?