Лосєв Ігор

Доцент НаУКМА

А якщо без «фанфар»?

20 Квітня 2018, 09:57

РФ створює потужну армійську інфраструктуру, а угруповання російських військ у прикордонній зоні набуває дедалі виразнішої наступальної конфігурації. Москва готує все необхідне для великої війни проти України. Тут уже йдеться не про обмежений воєнно-політичний набіг на кордоні, а про намагання кардинально розв’язати «українську проблему». Звісно, це може статися не сьогодні, не завтра, а за 2–3 роки (проте цілком імовірно, що й значно швидше), коли геополітичні обставини сприятимуть планам Кремля. Він поки що має можливість спокійно вичікувати оптимальної нагоди. А з огляду на неквапливі соціально-економічні та політичні зміни в Україні не можна сказати, що час працює на неї, а не на її ворога. Що ж реально робиться в нас в очікуванні можливих катастрофічних подій?

 

Військова сфера є доволі закритою та повинна бути такою, особливо під час війни. Тому суспільство змушене довіряти заявам влади й командування армії, не маючи можливості їх перевірити. Багато доводиться приймати на віру. Начальство розповідає, що ситуація добра, от, мовляв, раніше, до 2014-го, армії зовсім не було, а тепер є, та ще й яка. Звісно, це подається як велика заслуга чинної верхівки. Однак навіть елементарна логіка підказує, що не все так чудово, як звітують високопосадовці та пропагандисти Банкової. Маючи величезний кордон із РФ, навряд чи можна обійтися армією в 250 тис. особового складу (за офіційною інформацією). Дай Боже, щоб вона витримала перший удар агресора. А крім того, невеличку армію доволі легко «розтягнути» по периметру кордону. Адже удари ворог може завдавати не тільки по Донбасу (там уже є певна стала оборона, яку треба буде долати), а й по великій ділянці кордону з «удільним князівством» Лукашенка, від якого, раптом що, нічого не залежатиме. А також у напрямку Харкова, Чернігова — Сум, на Перекопі. Можливий морський десант на Одесу, Миколаїв, Очаків. На жаль, досі немає резервної армії, що була би певною гарантією від стратегічних несподіванок. Хоча, судячи з усього, нинішній стан ЗСУ владу цілком влаштовує. І це незважаючи на той факт, що ЗСУ очевидно недоукомплектовані, особового складу бракує.

 

Читайте також: «Добрі слідчі»

 

Як заявив екс-начальник Генерального штабу ЗСУ, генерал-полковник Володимир Замана: «…Збройні Сили до кінця не укомплектовані… Я кажу про серйозний дефіцит кадрів, про недобір (навіть із нинішньою зарплатою) в армію та безпосередньо на фронт. Бачачи, що відбувається в політиці, у країні, люди не йдуть до армії. Не вірять. Це тенденція останніх трьох років». Провалюються призовні кампанії то в одній, то в іншій області.

 

Це своєрідний вотум недовіри чинній владі та її стратегії (якщо вона взагалі її має) на відміну від тих натовпів добровольців, що стояли під військкоматами у 2014-му, коли ще була віра й надія, не знецінені начальством.

 

Окрема проблема це управління Збройними Силами, система ухвалення рішень. Позамежна бюрократизація, що вразила весь державний апарат, є особливо небезпечною саме в армії. Наше військо в цьому аспекті залишається дотепер аналогом радянської та російської армії. Як справедливо зауважив той-таки генерал Замана: «У нас досі діє радянська модель управління армією. Вона вкрай неефективна для боротьби з Росією, де така сама радянська армія, тільки в рази більша». А реалії війни вимагають гнучкості й реагування на швидкі зміни становища на фронті. Командири повинні мати право на самостійне ухвалення рішень, на власну відповідальність над усім на рівні взвод — рота — батальйон — бригада. Відомо, що навіть для відкриття вогню по супротивнику треба мати дозвіл, а для цього пройти цілий бюрократичний ланцюжок.

 

Читайте також: Загроза позірна чи реальна?

 

Дуже непокоїть воєнно-промисловий комплекс, який у нас уособлюється «Укроборонпромом». Нещодавно харківський завод імені Малишева оголосив, що він нарешті (за 4 роки війни!) виконав замовлення на танки для Таїланду, а тепер готовий виробляти їх для України. Ми, звісно, невимовно щасливі й раді за цю країну Південно-Східної Азії, що ні з ким не воює й не змушена захищати власне існування від зовнішнього ворога, але має можливість оновити свій танковий парк найсучаснішим українськими машинами. Однак до ЗСУ техніка від «Укроборонпрому» не завжди надходить у бездоганному стані. Незрідка вона є дещо застарілою. Кілька десятків «Джавелінів» навряд чи врятують Україну. Це при тому, що, як стверджує військовий експерт, полковник Ігор Козій, танковий парк армії РФ становить приблизно 20 тис. броньованих машин. Чи відбувається розгортання виробництва українських засобів протитанкової оборони? Хотілося б вірити, що так. Хвилюють і справи протиповітряної оборони, де нестачу потрібної кількості сучасних і дуже дорогих бойових літаків можна компенсувати потужними ракетними комплексами ППО й системами радіоелектронної боротьби (РЕБ).

 

Читайте також: «Вундерваффе» Путіна?

 

В Україні досі бракує патріотичної військової пропаганди, що дивно для країни, яка воює. У Києві не можна побачити жодного плаката, який пояснював би, за що й проти кого бореться український народ. Тож чи варто дивуватися зменшенню кількості добровольців до лав ЗСУ, збільшенню випадків ухиляння від служби й дезертирства? Та й на громадську свідомість це діє: мовляв, ніякої війни немає, а якщо і є, то десь далеко й нас це не стосується.

 

Незважаючи на природну закритість армії, громадськість повинна активно цікавитися станом справ у цій сфері. Коли сьгодні розповідають про багаторічне нищення ЗСУ, то треба уточнити, що цей процес відбувався за практично цілковитого браку інтересу з боку громадянського суспільства до Збройних Сил та їхніх проблем, які у 2014 році стали проблемою всіх в Україні. Суспільство має постійно запитувати президента, уряд, парламент, Міністерство оборони: чи все робиться для зміцнення національної оборони? А поки що ЗМІ привчають людей цікавитися переважно тим, хто кому у Верховній Раді плюнув у фізіономію, і долею Надії Савченко. Військо, як і раніше, «не в тренді»…