Світ

  ▪   Віктор Каспрук

Чилі під протестним соусом

Постпіночетівська система вражена потрясіннями, але чинить спротив реформаторам

Республіка Чилі стала справжньою ареною соціальних боїв. Сотні тисяч чилійців, які страйкують і виходять на демонстрації, вимагають радикальних змін у своїй країні. Вони хочуть більшої соціальної рівності та збільшення ролі держави в успадкованому після диктатури Августо Піночета економічному устрої.

У серпні до чилійських студентів приєдналися члени профспілок, після чого маніфестації набули ширшого розмаху. Робітники висунули уряду низку вимог. Серед іншого, вони домагаються зменшення податків, реформи пенсійної системи, а також зміни трудового кодексу і конституції, ухваленої ще за часів Піночета.

Схоже, що чилійська влада і досі розгублена. Адже Чилі є однією з найбільш економічно стабільних країн Латинської Америки, де 2010 року економічне зростання становило 5,2%, а в 2011-му прогнозується на рівні 6,5%. Незважаючи на це, рейтинг Кабінету міністрів на чолі з правоцентристом Себастьяном Піньєра сягає всього 26%. Варто наголосити, що це є своєрідний антирекорд за увесь час існування постпіночетівської Чилі.

Ця ситуація наочно демонструє, що добробут держави аж ніяк не вимірюється зростанням ВВП та економічним процвітанням. Бо все це зовсім не є гарантією соціального спокою суспільства. Адже добробут країни так само, як і сила ланцюга на слабких його ланках, визначається добробутом найбільш соціально вразливих її громадян.

Найбагатші чилійці, вочевидь, не вибрали як дзеркало подій у країні громадянське суспільство своєї держави. Інакше воно не було б доведене до стану таких різких протестів і вимог. Показово, що там, де збережені профспілки, і вони міцні, всі соціальні демарші є більш організованими та дієвішими за своїм впливом на владу і зміни в країні.

Очевидно, що студентські протести можуть привести до реформи освіти в Чилі. Але крім цього вони виявили тріщини в системі влади, котра заточена на обслуговування інтересів олігархічного прошарку чилійського суспільства, представником якого є і президент Себастьян Піньєра.

В Чилі нині створений такий світ, який не зважає на умови виживання більшості, а націлений на збагачення меншості. Саме її інтереси обслуговує і захищає державна машина. Хоч останні 20 років чилійська модель демонструвала постійне зростання економіки, дивіденди від нього отримували аж ніяк не всі. Досі Піньєра намагався не звертати уваги на гострі соціальні протиріччя в країні, чим фактично підштовхнув чилійське суспільство до ситуаційного вибору між спадщинами Піночета й Альєнде (президент-соціаліст, проти якого був спрямований путч генерала). Однак і та, й інша повертає Чилі у минуле. А балансування між цими полюсами політичних крайнощів лише затягує остаточний вибір політикуму, який прагне не лише реальних змін у країні, а й визначення її шляху в ХХІ столітті.

Можливо, чилійські студенти найгостріше відчувають, що проблеми з отриманням і оплатою освіти перекривають їм шлях до культури, індивідуальності та якісного життя в майбутньому. Адже, не маючи якісної освіти, неможливо претендувати на достойну оплату своєї праці. Що, в свою чергу, не дає змоги користуватися високопрофесійними послугами системи охорони здоров’я і отримати гідні житлові умови. Чилійські громадяни прагнуть розірвати це зачароване коло, що блокує їхнє просування «соціальним ліфтом».

У глобалізованому сучасному інформаційному світі освіта – одна із основ життя людини. Вона не лише спонукає до розуміння базових цінностей цивілізації, а й дозволяє уникати маніпулювання свідомістю і бажаннями індивідуума. Значною мірою нинішнє повстання в Чилі – це повстання свідомості чилійського народу, який більше не може і не бажає приймати старі норми, старі шаблони і традиції режиму, котрий обслуговує інтереси олігархату.

Це відповідь на кризу совісті у тих, хто перебуває на вершині піраміди влади і в гонитві за надприбутком і накопиченням багатств забуває про вищі цінності людства і значущість людського життя.

Скидається на те, що Чилі потребувала цього струсу, щоби знову почати говорити про необхідність нової політичної й економічної моделі, Конституції і Трудового кодексу. Адже, коли влада не здатна визнати наявної критичної ситуації, то навряд чи такий режим можна назвати нормальним, а отже, настає час діяти. І тут вже мають промовити своє вагоме слово громадяни країни.

Соціальні заворушення в Чилі, країні, котра тривалий час була найуспішнішою в регіоні, наводять на думку, що, попри видимі здобутки, ця країна все ж відчувала структурний дефіцит, на який влада воліла не звертати уваги. За красивими цифрами зростання ВВП не враховувались такі важливі внутрішні та зовнішні чинники, як надходження інвестицій у виробництво і створення нових робочих місць. Понад те, режим не вважав за потрібне перерозподіляти фінансові надлишки на користь найбідніших прошарків чилійського суспільства для досягнення більшої соціальної згуртованості.

Також політичний істеблішмент Чилі повністю не враховував, що для того, щоби успішно конкурувати в глобальній економіці, необхідно робити акценти не лише на сировинні пріоритети і промислове зростання, а й переміщувати інвестиції в модерні галузі економіки, засновані на знаннях. Ці галузі створюють нові простори для розвитку держави та її достойного вписування у глобальну світову економіку.

Здебільшого протести в Чилі спричинені і тим, що після 20 років з часу відходу Піночета від влади країна живе за Конституцією піночетівської епохи, а система реалізації влади і соціальна структура за два десятиліття зазнала лише косметичних змін.

Головною причиною, з якої президент Чилі так опирається змінам в освіті, є те, що це буде ударом в саме серце всієї чилійської системи. Адже зміна системи освіти потребуватиме зміни Конституції, котра була запроваджена диктатором Августо Піночетом 1981-го і схвалена 1990 року новим урядом. Водночас це передбачало б зміну постпіночетівської економічної моделі і, крім того, порушило б питання реприватизації в країні.

Це питання може стати актуальним, оскільки нинішній уряд правої коаліції складається з колишніх прихильників диктатури і олігархів, котрі стали надбагатими внаслідок корумпованої приватизації багатств Чилі за часів Піночета.

Схоже, що політичний маятник в Чилі цілком готовий хитнутися в бік лівацьких настроїв у суспільстві. І, як говорять керівники студентського руху: «Сьогодні або ви підтримуєте пропозицію вибудувати нову систему, або ж ви підтримуєте право і спадщину диктатури». Тепер студенти працюють над розробкою всеосяжної пропозиції у галузі освіти і закликають чилійців до плебісциту щодо нової Конституції держави.

Незважаючи на те, що постпіночетівська система вражена потрясіннями (але чинить спротив), у чилійського протестного руху є потенціал, щоб повалити уряд. Це сприятиме створенню коаліції, здатної перемогти Себастьяна Піньєра на наступних президентських виборах. Але чи не приведе все це до появи на політичній сцені такої собі подоби політичного популіста типу президента Венесуели Уго Чавеса? Результатом може стати погіршення життя чилійського народу.

У цьому разі наслідки відчуватимуться далеко поза межами Чилі. Адже якщо Чилі, яка є найуспішнішою країною регіону, відмовиться від представницької демократії і вільного ринку і візьметься за втілення ідей лівацького популізму, то це також матиме вплив на Мексику і Колумбію – держави, які крокують нині подібним до чилійського політичним і економічним шляхом…

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.