Світ

  ▪   Іван Вербицький

Білоруські ультрас. Натхненні Україною

Білоруські футбольні фанати не приховують, що їхній світогляд змінився під нашим впливом

5 вересня 2015 року напередодні матчу відбірного турніру Євро-2016 між футбольними збірними України і Білорусі у Львові відбулася унікальна хода за участю фанатів обох суперників. З нашими гаслами «Слава Україні – Героям слава», «Слава нації – Смерть ворогам», білоруським «Жыве Беларусь» і, звісно, популярним хітом про Владіміра Путіна. Наші гості тоді йшли під біло-червоно-білими стягами, вітали українських воїнів. «Вдома проблем не буде?» - запитав тоді одного зі своїх друзів, фаната мінського «Динамо» ще з 80-х років минулого сторіччя. «Ми вже до них звикли. Але знаєш, чому ми до вас сюди приїжджаємо? За відчуттям свободи. Розумієш, у Білорусі теж є нормальні люди, патріоти нашої країни. Біда лишень у тому, що майже всі вони зараз тут», - почув відповідь, яка трохи приголомшила.

 

Білоруських фанатів до Львова тоді приїхало близько трьох сотень. Тих, із біло-червоно-білими прапорами. Офіційних червоно-зелених кольорів вони соромилися, зневажливо називаючи атрибутику з символами совкової білорусі «капустою». Зате з цією «капустою» розгулювала Львовом група інших білоруських уболівальників. «Офіційних». Від вище згадуваних вони здебільшого відмежовувалися.

 

Під час матчу атмосфера на «Арені Львів» панувала неймовірна. Україна в тому матчі перемогла 3:1, але фактично футбол тоді відійшов на другий план. То була масова маніфестація вільних людей двох країн. Продовження того, що відбувалося роком раніше у білоруському Борисові. Тоді наші збірні у рамках відбору до Євро-2016 зустрічалися вперше і натхненні цією подією білоруські фанати наважилися на незбагненні досі для своїх теренів речі. Розгорнувши на початку матчу банер «Сустрэча Братоў», уболівальники господарів тоді влаштували з гостями вітальні переклички з тими самими гаслами й піснями, які через рік у Львові виглядали майже буденними, а для Білорусі лунали майже шокуюче. Мабуть, саме тоді вперше з’явилася надія, що Білорусь не безнадійна, а їхній тиран – не вічний. Хлопці, які були тоді на секторі господарів, не приховували, що опісля мали проблеми з КГБ.

 

Нас, українців, то не дивувало, адже всю «приязність» білоруської поліцейської системи відчули тоді на собі ще при перетині кордону. Наш автобус зі Львова тоді тримали на КПП понад шість годин, а пропустили лише на ранок, у супроводі двох міліцейських машин. Виявилося, що нам ще пощастило, бо окремих фанатів з Києва та Харкова білоруські прикордонники на свою територію не впустили.

 

Читайте також: Протести у Білорусі. Жінки мають значення

 

Перед матчем збірних фанати України і Білорусі тоді мали зіграти товариський поєдинок у Мінську, а перед ним планувалося погуляти вулицями білоруської столиці. Проте через «гостинність» правоохоронців гості ледве встигли на гру. На вході до вузівського стадіону зі штучним покриттям нас тоді зустрів автобус із омоновцями. Старший із них сказав наступне: «Ребята, ми знаєм, что ви сдєлалі в своєй странє. Потому ведіть сєбя спокойно. Любоє лішнєє двіженіє і… Камєр у нас много. С окнамі і бєз».

 

Погравши в футбол і пообідавши за кухлем литовського пива в пабі неподалік, ми вважали, що бодай тепер почуваємося вільніше. Врешті, розбившись на невеличкі групки, трохи пройшлися мінськими вулицями і, спустившись у метро, попрямували до вокзалу. Не дивно, адже до матчу в Борисові залишалося лише три з половиною години. Та не встигли ми закупитися в дорогу і зайняти чергу до вокзальних кас, як поряд з’явилися особи в цивільному одязі. Вони повідомили, що наш вагон у потягу – останній. «Не запізнюйтеся», - попередили. А в самому вагоні, по обидва боки до українців приставили конвоїрів, заборонивши шуміти і пригрозивши, що в разі ексцесів потяг зупинять. Зі всіма наслідки. На пероні в Борисові нас очікував уже повноцінний омонівський конвой, у супроводі якого ми й подолали шлях до стадіону. В чашу якого потрапили не всі. Ті, хто не сподобався омонівцям, були затримані. Приміром, львів’янин, на якому під курткою була футболка «На коліна перед Україною», зі зображенням руїн Москви.

 

Затриманих українських фанатів тоді було восьмеро. Застінки вони покинули приблизно через добу – зі штампом у паспорті про заборону в’їзду в Білорусь на кілька років. Додому українцям, серед яких була й дівчина, допомогли дістатися білоруські вболівальники. І то теж для когось виглядало несподівано, адже за шість років до того, напередодні матчу Україна – Білорусь у Львові між ультрас суперників трапилися жорсткі зіткнення. Тоді про братання не було й мови. Виключно ворожнеча. Між нами начебто була прірва.

 

То що ж трапилося за ці шість років і що змінило білорусів у наші дні? Тиждень тому мав розмову з тим мінчанином, який п’ять років тому у Львові говорив, що «майже всі нормальні білоруси тут». Звісно, говорили про те, що зараз коїться в Білорусі. Підсумував цю розмову чоловік наступними словами: «Нове покоління виросло, вони часто бувають у Львові. У цьому, в новому світогляді нашої молоді, зокрема наша і ваша заслуга. Коли своїми очима людина бачить, як треба любити своє, як потрібно з повагою ставитися до ближнього, як любити Батьківщину (не державу), батьків і Бога, як почуття людської гідності і чесність можуть бути понад страху. Як не крути, а з цього все починалося в далекому вже 2012-му, коли ви нас прийняли вперше, як дорогих гостей. І зміцнилося в кінці 2013-2014-го. Дякую вам за те, що допомогли відкрити вічі новому поколінню білорусів (до деяких пір абсолютно аполітичних і пофігістічних), новій Нації, для якої гасло «Воля або смерть» - не просто напис на футболці, купленій у «Криївці». Міцно обіймаю! Разам i назаужды!»

 

Читайте також: Мобілізація як вихід для білорусів

 

Звісно, згадуючи 2013-2014-й, мінський товариш мав на увазі нашу Революцію. Яка тоді сильно білорусів зачепила. Тим паче, що серед полеглих на Майдані був їх співвітчизник – Михайло Жизневський. Тоді сусіди захоплювалися українською сміливістю і сумно констатували, що повторити щось схоже у них майже нереально. Мовляв, надто мало людей, здатних повстати.

 

А з 2012-го розпочалися регулярні приїзди білоруських гостей на популярний у фанатських колах турнір «Єврофан». На ньому у Львові щоліта грали в футбол і спілкувалися вболівальники двох десятків європейських країн. Власне, ті візити, тісне спілкування з українцями, яке з часом переросло у дружбу в широкому розумінні, вплинуло на свідомість білоруських ультрас надзвичайно сильно. Настільки, що люди, які попервах мали нейтральні чи навіть проросійські погляди, з часом змінили свою позицію радикально. Ті, хто розмовляв виключно російською і не то цурався, не то взагалі не знав рідної мови, на марші в 2015-му говорив білоруською.

 

Звісно, ультрас та ті, на кого вони мають вплив – то лише невелика частина білоруського суспільства. Втім, вплив українців на це середовище очевидний. Так само як вплинуло тривале перебування в нашій країні й на окремих білоруських спортовців. Скажімо, на екс-футболіста і тренера київського «Динамо» Олександра Хацкевича. Нині він працює в Росії, очолює волгоградський «Ротор». В Україні такий крок фактично рідної легенди футболу сприйняли неоднозначно. Проте показово, як Хацкевич прокоментував російським журналістам події, які сколихнули його країну в ці дні: ««Білоруси терпіли 26 років, але всякому терпінню приходить кінець. Говорили про «агульную млявасць» білорусів, що нічого не вийде, але ми бачимо, що білоруси – сильний і сміливий народ. Дії – ОМОНу це повне беззаконня. Про це багато сказано – і до цього складно щось додати. Вони виконують накази, але у кожного є голова на плечах, кожен повинен думати про наслідки. Як показали події в Україні, люди, які віддавали злочинні накази там, несли покарання. Тому впевнений, що все це не залишиться безкарним».

 

Читайте також: Казка про бацьку

 

Може, про покараних в Україні силовиків Хацкевич трохи перебільшив, але суть його слів доволі показова. Так само як не став особливо стримуватися колишній тренер львівських «Карпат» і одеського «Чорноморця» Олег Дулуб, котрий узагалі бере участь у протестних акціях. ««Мені складно сказати, складно залізти в голову людині, яка діє зовсім по-іншому, ніж діяв би я, - сказав тренер про Лукашенка. – Мені дуже складно зрозуміти омонівців, які так б'ють людей. Люди в формі б'ють зі спини, ззаду по голові з усього маху палицею. Неначе рубають сокирою. Лежачих теж б'ють. Ясна мета – покалічити. Йде придушення всякої волі. У мене 10 серпня був ефір футбольної програми в Мінську. Вийшов звідти, а в голові крутилася лише одна думка: «Білорусь. XXI століття. Фашизм».

 

Звісно, президент Лукашенкоа агресивно коментуючи події на вулицях білоруських міст, відмовляється визнати, що в тому, що зараз відбувається є його провина, що людям набридло жити в страху і вкотре ковтати, що керівника країни обирають за них. Бацька називає протестантів «майданутими», прямо натякаючи, що на настрої його співвітчизників вплинули події в Україні. Насправді ситуація в Білорусі набагато заплутаніша, ніж її намагається у своїх коментарях змалювати опальний диктатор. І точно не в одній Україні справа.

 

Втім, у випадку з ультрас, які виступили головною рушійною силою на початку зіткнень на вулиці Грушевського в січні 2014 року в нас, український слід очевидний. Найперше – світоглядний. Фанатський рух є антисистемним за своєю суттю в принципі, без прив’язки до країни. Проте у випадку з державами, керівники яких намагаються використовувати авторитарні методи правління, це помітно особливо. Україна шість років тому на власному прикладі показала, що під тиском людського гніву не встоїть жоден тиран. І нашим сусідам цей приклад дарував надію. Так, білоруси знають продовження нашої історії і усвідомлюють, якою може бути реакція іншого сусіда. Проте дороги назад вочевидь уже немає. Білоруси не приховують, що почуття страху їм остогидло і нарешті розпрямили плечі.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.