Світ

  ▪   Спілкувалася: Ольга Ворожбит

Йорґен Голтен Йорґенсен: «Норвегія не реагує на провокації Росії»

Фoto: www.ifinnmark.no
Тиждень поговорив про норвезько-російські відносини та політику щодо Свальбарду з дослідником цього питання, автором книжки «Російська політика щодо Свальбарду. Погляд з іншого боку», колишнім генеральним консулом Норвегії в Мурманську Йорґеном Голтеном Йорґенсеном.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (642)
від 5 березня

9 лютого в Норвегії відзначили 100-річчя з дня підписання Шпіцбергенського трактату, який установлював над архіпелагом суверенітет Осло. Від початку підписантами угоди були ще 14 країн, які дістали право комерційної діяльності на островах Свальбарду (так офіційно називає Шпіцберген Норвегія). Серед країн був і СРСР. Нині Росія активно використовує права СРСР на архіпелазі й часто висуває невдоволення щодо певних обмежень, які накладає на роботу іноземних держав на цій території Норвегія. Міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров на початку лютого надіслав листа норвезькому міністру закордонних справ Іне Еріксен Серейде з пропозицією двосторонніх консультацій щодо Шпіцбергену. У листі він також обурювався, що російські спеціалісти не можуть використовувати вертоліт для своєї роботи на архіпелазі. Норвезька відповідь щодо цього була коротка. «Ми не матимемо двосторонніх консультацій з Росією стосовно Свальбарду», — заявив секретар норвезького МЗС Аудун Галворсен.

 

Норвегія була єдиною країною НАТО, що межувала з СРСР під час холодної війни. Чи вплинув цей досвід на відносини між двома країнами після розпаду СРСР?


— Одне невелике уточнення: Туреччина також межувала з СРСР. Але Норвегія — єдина країна в НАТО, яка мала кордон з Росією після розпаду СРСР і до того часу, коли до НАТО вступили Польща та Балтійські країни (до 1999 року. — Ред.). Попри членство в НАТО, Норвегії вдалося зберегти доволі добрі відносини з Росією. Доволі добрі, бо вони були не безпроблемні, звісно. Як ви знаєте, у 1990-х Росія хотіла більше співпрацювати з європейськими партнерами, також із НАТО, але здебільшого з ЄС. У Норвегії завжди були кращі відносини з Росією, ніж в інших країн — членів НАТО. Однак те, що Норвегія є членом НАТО, все ж таки впливає на них.

 

Читайте також: Фронт на східному фланзі


Ситуація змінилася під час другої каденції Боріса Єльцина та, зокрема, після війни в Косові. Коли прем’єр-міністром був Євґеній Прімаков, відносини почали погіршуватися доволі сильно. Але робочі відносини між Росією та Норвегією завжди були доволі добрі, навіть після 2014 року. Це тому, що ми маємо спільні проблеми й виклики в Баренцевому морі та на Півночі. Питання стосується видобутку нафти й інших ресурсів, рятувальних операцій. Є певні причини, чому в наших інтересах зберігати добрі відносини з РФ.

 

Упродовж останніх років Росія також вдається до певних провокацій щодо Норвегії (як-от перешкоджання GPS-сигналові на Півночі). Як Норвегія реагує на такі дії?

 

— Норвегія — невелика країна, а Росія — велика, і ви, як ніхто інший, добре знаєте, чого коштує мати проблеми з нею. Тож норвезька політика щодо Росії полягає в тому, щоб дати чітко зрозуміти, що ми й далі тісно співпрацюватимемо з нашими партнерами по НАТО. Норвегія не реагує на провокації Росії. Наша країна намагається поводитися тихо й спокійно. Однак ми активно критикуємо Кремль. У своїх підходах Норвегія значно обережніша, ніж у критиці. Наприклад, щодо перешкоджання сигналу GPS ми склали скаргу.

Ми не хочемо, щоб інші країни володіли землею на Шпіцбергені. Зараз Китай має дослідницьку станцію в маленькому містечку Ню-Олесунн на Півночі Шпіцбергена. Норвегія намагається здобути більше контролю над діяльністю станції, поставити більше вимог до людей, які там працюють

 

Стосовно останнього листа міністра закордонних справ Росії Сєрґєя Лаврова щодо Шпіцбергена, то чи можна сказати, що це продовження провокативних дій?


— У листі Лаврова не було нічого нового. Це питання порушувалося багато разів. Але ще ніколи на такому рівні. Його порушувало посольство, міністерство, про нього заводили мову на двосторонніх зустрічах, але відкритий лист від міністра Лаврова — це вперше на такому рівні. Однак зміст листа зовсім не новий.


Питання, про які там ідеться, давно відомі. Але то питання внутрішньої політики, які ми не обговорюємо з іншими країнами. Норвегія суворо дотримується Шпіцбергенського трактату, і в її політиці щодо Свальбарду немає жодних порушень. Росіяни роздратовані, бо, зокрема, не можуть літати там як хочуть. Позиція Норвегії полягає в тому, що авіапересування не є частиною Шпіцбергенського трактату. Це означає, що Норвегія може поводитися щодо авіапересування так, як вважає за потрібне. Росія із цим не погоджується. Але більше нічого, окрім висловлення незадоволення, теж не робить. Вони грають за правилами, але висловлюють незадоволення.

 

Читайте також: Геополітична гімнастика

 

А як щодо випадку з Дмітрієм Роґозіним. Він відвідував Свальбард 2015 року, вже перебуваючи в санкційному списку ЄС? Чи може ця ситуація повторитися?


— На мою думку, тут дещо сумнівно, чи Норвегія діяла в межах Шпіцбергенського трактату. Гадаю, не зовсім розумно розширювати санкції ЄС ще й на територію Шпіцбергену. Але це було зроблено. Утім, залишається питанням, що робитиме Норвегія, якщо сам Дмітрій Роґозін чи ще хтось із санкційного списку повторить це. Чи вдасться вона до екстрадиції? Тоді виникне скандал. Поки вони туди не їдуть, це не проблема.

 

Щодо назви… Росія називає цей архіпелаг Шпіцбергеном, а Норвегія та більшість країн — Свальбардом. Чи є в цьому політичний контекст?


— Частково це також про політику. До 1925-го Свальбард називався Шпіцбергеном. У 1925 році Шпіцбергенський трактат набрав чинності, і територія стала норвезькою. Відтоді норвезькою її офіційна назва — Свальбард. Це право Норвегії вирішувати, як ми називаємо нашу територію. То цілком національна політика. Але Норвегія зробила це з політичних причин, щоб поєднати територію зі згадками в давній сазі із часів вікінгів. Немає доказів, що острів, який там згадується, — саме Свальбард. Чому ж Норвегія вирішила його так назвати? Цілком з політичних причин: щоб поєднати цю територію з давніми часами, давніми норвежцями й пояснити, що ця земля завжди була норвезькою. У такому контексті це також політичне питання для Росії — заперечити, що та земля коли-небудь була норвезькою. Вони хочуть сказати, що Норвегія має не більше історичних претензій до цієї землі, ніж Росія. Тож це радше політика, ніж непорозуміння.

 

Читайте також: Війна – 2036. Погляд НАТО


Китай є одним з підписантів Шпіцбергенського трактату й тепер висловлює більше зацікавлення щодо комерційної діяльності на Шпіцбергені. Які відносини Норвегія вибудовує з країнами — підписантами трактату та, зокрема, тими, хто прагне вести активну комерційну діяльність, як Китай?

 

— Щодо Китаю є занепокоєння останніми роками. Китай росте та просуває свій вплив у більшість частин світу. Його економіка зростає. Більшість країн свідомі щодо, так би мовити, китайських загроз. Уряд Норвегії вклав чимало коштів у купівлю невеликої та непотрібної території, лише щоб уникнути купівлі її китайцями. Це було з політичних причин. Ми не хочемо, щоб інші країни володіли землею на Шпіцбергені. Зараз Китай має дослідницьку станцію в маленькому містечку Ню-Олесунн на Півночі Шпіцбергена. Норвегія намагається здобути більше контролю над діяльністю станції, поставити більше вимог до людей, які там працюють. Наприклад, що всі мають їсти в норвезькій їдальні чи що норвезькі компанії мають забезпечувати все технічне обслуговування та інфраструктуру, а також що вся інформація стосовно досліджень має бути відкритою. Саме це не подобається і китайцям, і деяким іншим країнам. Це про контроль та обмеження свободи маневрів інших країн. Бо якщо таке дозволять, то невідомо, що буде далі. 

 

--------------

Йорґен Голтен Йорґенсен народився 1975 року в Осло. Є випускником університету Осло, у 1995–1997 рр. Також вивчав російську мову у Московському державному інституті сталі і сплавів. У 2016–2018 роках працював консулом Норвегії в Мурманську. З 2018-го є головою адміністрації північного муніципалітету Берлевог. Автор книжки «Російська політика щодо Свальбарду. Погляд з іншого боку» (2010), співавтор книжки «Сучасна російська політика» (2006), автор низки інших статей та досліджень щодо норвезько-російських відносин.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.