▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Тюринзький синдром шириться Європою

Скандал довкола виборів у Тюрингії та його політичні наслідки декому здаються нещасним випадком. Однак ця турбулентність відбувається за зразком інших європейських країн і вже подекуди призвела до цілковитого розпаду партійного ландшафту
Матеріал друкованого видання
№ 8 (640)
від 19 лютого

Тюрингія всюди (під час голосування за прем’єра у федеральній землі Тюрингія через брак голосів представники ХДС пішли на угоду з АдН і голосували разом за представника Вільної демократичної партії Томаса Кеммеріха, що спричинило гучний скандал. — Ред.). У політичному ландшафті багатьох країн Європи вже принаймні десятиліття існує тенденція: кількість колишніх народних партій  зменшується,  з’являються нові успішні угруповання, більшість із них на правому й лівому краї спектра. Традиційним партіям дедалі складніше здобувати більшість. Наслідки переважно такі: кульгава центристська велика коаліція, осуд союзів із популістами, а подекуди й цілковитий розпад партійної системи.

 

Іспанія — порушення табу


З часу падіння диктатора Франко 1976 року країна знала дві великі народні партії — консервативну Народну партію та Іспанську соціалістичну робітничу партію (ІСРП). Чотири десятиліття одна з партій завжди отримувала абсолютну більшість або створювала її в парламенті за допомогою менших регіональних партій. Розколом партійної системи тут стала єврокриза, а згодом меншою мірою криза біженців.


Протягом кількох років двопартійна система перетворилася на п’ятипартійну. В образі партії «Громадяни» постала поміркована ліберальна сила, а ще з’явилися й дві популістські партії. Це ліва партія «Подемос», яка майже десятиліття впливає на політичний ландшафт Іспанії своїм жорстким курсом проти політики економії ЄС. Нещодавно в країні постала й права популістська партія «Вокс», профіль якої — критика політики стосовно біженців і гендерної політики.
Обидві великі партії в Іспанії також роками робили все можливе для уникнення коаліції з популістськими партіями.

 

Читайте також: Популізм та його різновиди

 

Результатом були роки нестабільності. Від парламентських виборів 2015 року в Іспанії вже тричі відбувалися нові вибори, бо не вдавалося створити стабільну більшість. Після останніх виборів 2019-го табу порушили й у Мадриді: соціалістична ІСРП під головуванням прем’єр-міністра Педро Санчеса створила коаліцію з ліво-популістською «Унідад подемос» — «Спільно можемо» (колишньою «Подемос»). Численні нові вибори раз у раз призводили до зсувів між партіями. Але вирішальними стали два фактори: класичні народні партії 2019 року вперше отримали в парламенті менше як 50%, а популістські партії постійно нарощували підтримку — зараз у них 27% голосів.


Швеція — центристський союз


Певну нестабільність, якої не було там десятиліттями, переживає і скандинавська країна. Причина — повзуче посилення право-націоналістичних «Шведських демократів». 2010 року в партії було менше як 6% підтримки, а за минуле десятиліття вона безпрецедентно зросла, зокрема й через кризу біженців. У Швеції, країні з традиційно ліберальною міграційною політикою, дедалі більше виборців підтримують «Шведських демократів» і їхнє критичне ставлення до міграції та інтеграції. На виборах 2018 року націоналісти отримали майже 18% голосів, що стало цілковито новою ситуацією в парламенті країни. Партії ні лівого спектра, ні правого не мали достатньо місць для формування уряду, який не залежав би від підтримки «Шведських демократів». Як наслідок, утворилася ситуація, схожа на тюринзьку.

У політичному ландшафті багатьох країн Європи вже принаймні десятиліття існує тенденція: колишні народні партії зменшуються, з’являються нові успішні угруповання, більшість із них на правому й лівому краї спектра. Традиційним партіям дедалі складніше здобувати більшість


Шеф консервативної Помірної коаліційної партії Ульф Крістерссон зважився порушити шведське табу й висловив бажання бути прем’єр-міністром в уряді, який дослухався б до «Шведських демократів». Однак численні тісно пов’язані з ним партії висловили протест і відмовили йому в підтримці, тому більшості не отримав і він. Рішенням стала так звана угода центру — безпрецедентна досі співпраця партій лівого та правого спрямування: центр, ліберали, зелені й соціал-демократи. Тепер вони не залежать від «Шведських демократів». Критики, однак, побоюються, що в такій великій коаліції партії втратять свій профіль — і це в майбутньому лише посилить націоналістів.

 

Італія — коаліція запеклих ворогів


Турбулентність останніми роками переживає і політична система Італії. Починаючи з 1990-х партія Сільвіо Берлусконі «Вперед, Італіє» відігравала роль консервативної народної партії, маючи своїм суперником лівих соціал-демократів. Але єврокриза та криза біженців, які особливо зачепили Італію, спричинили підйом двох популістських груп — переважно лівої протестної партії «Рух 5 зірок» і правої «Ліги» Маттео Сальвіні.


Р5З здобув популярність своєю боротьбою проти курсу ЄС на економію під час єврокризи, а «Ліга» — критикою надто ліберальної політики ЄС стосовно біженців. Ерозія колишніх народних партій тривала, доки обидві популістські партії на виборах 2018 року здобули в парламенті абсолютну більшість. Оскільки італійські класичні народні партії також не хотіли мати нічого спільного з вискочками, які взяли на прапор боротьбу з істеблішментом, врешті постала авантюрна коаліція популістів з партії Р5З і «Ліги».

 

Читайте також: Популізм у головах


Після турбулентного року коаліція розпалася — і настала черга наступної сенсації. Щоб запобігти новим виборам, які стали б перемогою шефа «Ліги» Сальвіні, «Рух 5 зірок» створив коаліцію із соціал-демократами. Союз колишніх ворогів вважається в Італії порушенням табу, бо це перша коаліція класичної народної та популістської протестної партії. Але що ще означають такі категоризації? Італійські соціал-демократи — єдина колишня народна партія, а протестних партій принаймні три (окрім Р5З і «Ліги», є ще право-національні «Брати Італії»). Натомість центр політичного спектра маргіналізований.

 

Франція — руйнування


У Франції часто кажуть, що на виборах 2017 року Емманюель Макрон зруйнував найбільші французькі народні партії. Насправді ж соціалісти й республіканці самі зробили цю роботу. Вибори Макрона люблять називати досконалим «розбійним нападом». Макрон, інакше кажучи, зірвав банк. Йому вдалося видати себе за рятівника Франції, ба навіть Європи, який зміг запобігти урядові правих популістів, а отже Frexit. Водночас часто забувають, що в першому турі Макрон заледве переміг: він лише на 3% випередив праву популістку Марін Ле Пен і на 5% лівого популіста Жана-Люка Меланшона. Кандидатам від обох народних партій — соціалістів і республіканців — не вдалося вийти в другий тур. На президентських виборах популісти спільно отримали 40% підтримки. Макрон — заледве чверть голосів. У такій парламентській системі, як у Німеччині, більшість була б можливою лише за об’єднання Макрона з усіма поміркованими силами, окрім правих та лівих екстремістів. Але у Франції є другий тур, у якому французи мали вибір тільки між Ле Пен та Макроном і забезпечили останньому комфортну більшість із двох третин.


Сумнівно, чи вдасться отримати такий результат 2022 року після каденції Макрона, яка була позначена соціальними та політичними кризами. Водночас стратегія обілення «Національного об’єднання» видається цілком успішною: сьогодні вже ніхто не називає партію Ле Пен фашистською. Це розмиває межу між правими та ультраправими й може посилити їхні позиції завдяки Макрону. Доказ цього — численні консервативні політики, які після провалу їхніх партій перейшли в «Національне об’єднання» й на місцеві вибори йдуть під новою етикеткою.

 

Читайте також: Хліба й видовищ назавжди?


Нідерланди — ривок управо


У роздробленій партійній системі Нідерландів утворити більшість без крайніх партій було складно ще на початку століття. Вперше право-популістська партія нетривалий час була в урядовій коаліції 2002-го. 2010 року ліберальній Народній партії за свободу і демократію (НПСД) не вдалося знайти більшість і вона погодилася на уряд меншості з «Християнсько-демократичним закликом» (ХДЗ), який права Партія свободи Геерта Вільдерса спершу терпіла, а тоді скинула.
Вільдерсу це нашкодило, бо відтоді ніхто не хоче з ним співпрацювати. Та Партія свободи все ж таки стала постійною силою в партійній системі Нідерландів. З 2017 року править коаліція із чотирьох партій (ліберальних та християнських) на чолі з Марком Рютте (НПСД). Утім, торік, наголошуючи на екологічній політиці, партія відлякала своїх ліберально-консервативних виборців і в опитуваннях втратила підтримку.

 

Сьогодні в Нідерландах одна за одною йде сім партій. Готуючись до виборів наступного року НПСД, вочевидь, вирішила прямо атакувати правих популістів і пропагує жорсткішу міграційну політику, себто задля ослаблення крайніх правих сама хилиться вправо. Але, окрім партії Вільдерса, зараз набирає сили друга право-національна партія «Форум за демократію». Обидві партії виступають проти міграції, ЄС і захисту клімату. На регіональному рівні, у Північному Брабанті, НПСД, ХДЗ і ФзД навіть хочуть провадити коаліційні переговори. До того ж НПСД, очевидно, мало кому заважає, однак багато християнських демократів мають застереження. Консерватори та ліберали, дрейфуючи між центром і правицею, водночас мають уважати, щоб їх не обігнали справжні праві популісти. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.