Світ

  ▪   Ніна Кур’ята

Битва наративів

Чому західні медіа часто відтворюють російські пропагандистські штампи
Матеріал друкованого видання
№ 5 (637)
від 30 січня

«Україна — неповноцінна держава», «на Сході України громадянський конфлікт», «владу захопили праворадикали» — ось далеко не повний перелік російських наративів стосовно України, що ширяться світом. Адже російський медіа-продукт споживає російськомовна аудиторія в Росії, Європі, Америці тощо, і для деяких іммігрантів це єдине джерело інформації, тому що мову своєї нової країни вони можуть знати набагато гірше й не дивляться місцеві новини чи серйозні аналітичні програми, а ще звично довіряють знайомим обличчям на екрані.

 

Наступний рівень дезінформації після антиукраїнських наративів, що лунають від топ-чиновників та поширюються інформагенціями, — фейки, так би мовити, побутові. «Голодні українці відбирають хліб у голубів», «українців дозволили продавати на органи» — ось тільки деякі з них. Це значно більша частина піраміди неправдивої інформації, вона апелює до емоцій, її легко поширювати й не думати над перевіркою (бо як перевіриш, сидячи перед телевізором у Данії чи Німеччині, наприклад?). Продукування фейків разом із утриманням троле- та ботоферм — ціла індустрія, у яку вливаються шалені гроші. Звісно ж, в інтересах того, хто цю інформацію поширює, у нашому випадку Росії. А масова аудиторія споживає все це, не маючи навичок медіа-грамотності, будучи вже підготованою основними меседжами про те, що тут якась штучна недодержава, де бандерівці убивають дітей за георгіївські стрічки.

 

Читайте також: Трохи справжньої історії

 

Наш інформаційний суперник дуже сильний і майстерний у продукуванні пропаганди. Десятки каналів і сайтів доносять до аудиторії інформаційну лінію Кремля не тільки російською, а й англійською та багатьма іншими мовами, тільки-но з’являться інформаційний привід. От і виходить, що на Майдані стався «антиконституційний переворот», у Криму референдум якимсь чином відбувся сам собою, на Донбасі не було російської армії, а озброєні сепаратисти — це «повстанці» чи «ополченці», що не згодні з розгулом «фашизму» в Києві.

 

Такі меседжі — це не просто одноразові фейки на кшталт «розіп’ятого хлопчика», а продумані, часто повторювані повідомлення, що звучать з вуст телеведучих і державних посадовців Росії високого рівня включно з президентом Путіним. Саме він сказав колись Джорджеві Бушу, що Україна — це failed state, саме він постійно говорить про «утиски російськомовних» і саме він називає Майдан «переворотом», а війну на Донбасі, що почалася із захопленням Слов’янська загоном Ґіркіна, «внутрішнім громадянським конфліктом». І можна бути певними, що так само він описує процеси, які відбуваються в Україні, на закритих зустрічах із лідерами інших країн. А інформація, сказана ним як главою держави публічно на будь-якій міжнародній зустрічі, потрапляє в ефір і новини міжнародних каналів. І щоб відрізняти правду від брехні, потрібно знати історію конфлікту й бути пильним до таких речей. А редактори та журналісти теж можуть помилитися або щось недогледіти. Приміром, до фрази «після антиконституційного перевороту та приєднання Криму на Донбасі почалася громадянська війна», якщо це цитата, доведеться давати уточнення, яке має спростувати фактично всю її, а саме такими меседжами найчастіше й послуговуються політичні опоненти України. Тому час від часу повідомлення про «громадянський конфлікт» чи про те, що на боці України воюють бійці «ІДІЛ», потрапляють і на сторінки респектабельних західних видань.

 

Читайте також: Злякати всіх

 

Ще одна причина дошкульних помилок західних видань полягає в тому, що з часів СРСР багато з них мало (або й досі має) корпункти лише в Москві й звикло сприймати події в інших колишніх радянських республіках крізь призму російського інформаційного контексту. І навіть той кореспондент, який їде до Києва з абсолютно добрими намірами написати правдивий репортаж чи зняти різнобічний сюжет про українську проблему, під час підготовки матеріалу, найімовірніше, читатиме і російськомовні джерела (мало іноземних кореспондентів знає українську, російська для експатів залишається «універсальнішою» на пострадянських теренах). Звісно, я певна, що фахівці знають перелік пропагандистських ЗМІ, яким не варто вірити, однак фейки та неправдиву «генеральну лінію партії» стосовно України поширюють і російські інформаційні агенції. За даними проекту StopFake, у 2014–2017 роках на третьому місці за поширенням брехні опинилося інформагентство «РИА Новости», на восьмому — ТАСС. І припуститися фактологічної помилки можна досить легко.

 

Однак не всі публікації в західній пресі, де Україна зображається в кривому дзеркалі російської пропаганди, можна пояснити незнанням чи помилкою. На думку директора Могилянської школи журналістики, співзасновника проекту StopFake Євгена Федченка, багато західних журналістів і самі долучаються до створення такого образу України. «Ми говоримо про націоналізм як позитивне явище боротьби за власну незалежність, тоді як у західних журналістів сьогодні немає цієї парадигми. Ми вкладаємо в це слово різний сенс. Вони не розуміють, що люди, які гинуть на фронті, — це українські націоналісти, борці за незалежність, які можуть бути російськомовними українцями, росіянами, євреями, вірменами тощо. Вони часто виходять із постколоніального міркування, що націоналізм — це погано, бо він бореться проти імперій, а вони й самі представники чи нащадки імперій. Тим західним журналістам, які виховувалися на Soviet studies, не подобається й декомунізація. У західних медіа є багато статей, де пам’ятники радянським діячам, зруйновані в процесі декомунізації, описуються як витвори мистецтва», — каже Федченко.

 

Такі журналісти, на думку експерта, є «добрими помічниками Росії» в просуванні своїх символів у світовий інформаційний контекст. «Зараз росіяни взяли на озброєння тему Другої світової війни, вони довго її просуватимуть і «продадуть» це світу. І хто тоді поставить під сумнів їхній «єдино правильний» наратив?» — риторично запитує Федченко.

 

Читайте також: Техніка інформаційної безпеки

 

Така інформаційна гра на глобальному рівні має цілком локальні та конкретні наслідки. Наприклад, ув’язнення в Італії на 24 роки бійця Нацгвардії Віталія Марківа за звинуваченням у вбивстві тамтешнього фотографа Андреа Роккеллі, який, за даними МВС, перебував під Слов’янському під час бойових дій без акредитації. Суд відбувався в Італії, риторика щодо підсудного була далекою від нейтральної, а до матеріалів справи долучили сюжет російського пропагандистського каналу Russia Today. «Ми не можемо стверджувати, якою мірою це вплинуло на рішення суду, але точно знаємо, що ті матеріали були долучені до справи, а сам суд відбувався на відповідному інформаційному тлі», — каже медіа-юристка Людмила Панкратова.

 

Ще один наслідок російської інформаційної кампанії проти України — внесення британською поліцією тризуба до антитерористичного посібника як праворадикальної символіки для татуювань. «Якщо довго повторювати, що в Україні процвітає фашизм, усі в це рано чи пізно повірять», — зазначає Федченко.

 

Що Україна може цьому всьому протиставити? Пропаганда коштує дорого і не є етичним способом інформування. Наразі маємо кілька відданих борців із фейками, які спростовують їх і перекладають різними мовами. Однак це згодиться для тих, хто сам хоче розібратися. А що робити з іншими? Питання риторичне. А головне — як протистояти цим меседжам про failed state та «громадянський конфлікт» із вуст топ-можновладців Росії на міжнародному рівні? Як розповідати про нашу країну правдиво? Це робота журналістів, і українських, і міжнародних, які працюють у нас. Однак тут є інша перешкода — так звана втома від України: за шість років війни на Сході знято безліч сюжетів про бійців, мешканців фронтових і прифронтових населених пунктів, дітей, яким відірвало пальці мінами, людей із ПТСР, і знаходити нові теми стає дедалі складніше. Вихід тут один: продовжувати цю роботу, переконувати редакторів у тому, що, доки триває війна, це важливо, а також показувати й інший бік життя в Україні. Наприклад, розповідати про те, що більшість українців вважають себе таки єдиним народом (про що свідчать останні соціологічні дослідження), чи про успіхи наших громадян у науці та бізнесі (вони є, але про них мало пишуть).

 

Для жодного західного медіа Україна ніколи не буде в постійному пріоритеті, як для власного, українського, яке вело б трансляцію різними мовами. Донедавна це робило UA|TV, однак, на думку Володимира Бородянського, не надто успішно, тому незабаром воно переформатується, а новостворений канал стане випускати інформаційно-розважальний контент для окупованих територій. Чи впоралася Україна з російськими антиукраїнськими меседжами в міжнародному просторі? Ні. Чи впорається вона з ними на окупованій частині Донбасу? Як кажуть наприкінці найбанальніших телесюжетів, час покаже. Євген Федченко наголошує: «Наративи будуються довкола ідентичності. І якщо ми самі не вкладаємо у свідомість власну ідентичність, хтось побудує цей наратив замість нас».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.