Світ

  ▪   Клеменс Верґін
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Чи стає Трамп зухвалим?

Ескалації, якої боялися після вбивства іранського генерала й терориста Солеймані, не сталося. Чи може це спонукати президента США до чергових авантюр?
Матеріал друкованого видання
№ 4 (636)
від 23 січня

Уряд Трампа має рідкісний талант навіть у разі успіху створювати враження хаосу. Найсвіжіший приклад — політика щодо Ірану. Ліквідація топ-терориста Касема Солеймані спершу вжахнула світ і посилила страх перед воєнною ескалацією в Перській затоці. Насправді ж влада Ірану побоялася і далі провокувати американців, вдовольнившись досить незначними ударами по базах США в Іраку. Навіть пропагандистська війна йде не так, як сподівалися мули. Після спроби інсценувати масштабне поховання Солеймані, яке мало створити враження всенародної підтримки режиму, тривалі демонстрації проти мул через збиття українського пасажирського літака унаочнюють надзвичайне невдоволення громадян.


Отже, Тегеран був змушений зайняти захисну позицію, що цілком можна вважати позитивним результатом суперечливого рішення Трампа знищити Солеймані. Однак замість того, щоб це підкреслювати, Білий дім потонув у суперечках щодо того, наскільки надійною була інформація спецслужб про плановані іранським генералом атаки на США й чи справді загроза нападу Ірану на американські об’єкти була неминучою. Конгресмени, котрим уряд Трампа надав доступ до інформації, згідно з якою було ухвалено рішення про ліквідацію Солеймані, обурені якістю звіту спецслужб.

 

Читайте також: Світ про Україну. Розслідування щодо Йованович і Трампа та результати обміну полоненими


Спочатку Трамп заявляв, що Солеймані планував атаки на чотири американські посольства. А за кілька днів міністр оборони США був змушений відкликати цю інформацію. За словами Марка Еспера, він не бачив жодних конкретних даних, які вказували б на заплановані атаки. Але він поділяє думку президента, що Солеймані загалом тримав на прицілі дипломатичні установи. Якщо в офіційного Вашингтона і є якась певність, то це в тому, що своїми постійними перебільшеннями президент сам собі ставить підніжку.

Після відставки національного радника з безпеки Джона Болтона у вересні минулого року експерти очікували пом’якшення курсу щодо Тегерана. Як показало рішення про ліквідацію Солеймані, цього не сталося. А стримана поведінка Ірану може розбудити в Трампа апетит до чергових звершень


Очевидно одне: відколи Трамп побачив, що всі пророковані після вбивства Солеймані катастрофічні сценарії не реалізувалися, його риторика стосовно Тегерана знову стала агресивнішою. Одразу після атаки дронів він був стурбований через імовірну непрогнозовану ескалацію, його тон був стриманим, навіть у Twitter. Натомість сьогодні поведінка американського президента радше самовпевнена. Так, днями у своєму мікроблозі він закликав мул не стріляти по іранських демонстрантах: «На вас дивиться світ. І, що важливіше, за вами стежать США». За його словами, Іран повинен розблокувати інтернет і надати вільний доступ репортерам. «Припиніть вбивати ваш великий іранський народ», — написав він у Twitter.


Отже, президент США спершу злякався перед можливими наслідками вбивства Солеймані, а тепер знову у виграшному становищі. Тому виникає питання: що далі? Чи після такого досвіду Трамп і надалі буде менше стриманим у своєму ставленні до офіційного Тегерана? Після відставки національного радника з безпеки та яструба в питаннях Ірану Джона Болтона у вересні минулого року деякі експерти очікували пом’якшення курсу. Як показало рішення про ліквідацію Солеймані, цього не сталося. А стримана поведінка Ірану може розбудити в Трампа апетит до чергових звершень. Навіть після відставки Болтона господар Білого дому і далі перебуває в оточенні яструбів у згаданому питанні, серед них держсекретар Майк Помпео та віце-президент Майк Пенс. Дедалі менше заперечень проти рішучої відсічі Ірану мають і військові командири. Цілковито підтримали Трампа й підтвердили докази проти Солеймані голова Об’єднаного комітету начальників штабів (ОКНШ) Марк Міллі та директор ЦРУ Джина Гаспел. Після перемоги над «ІД» до переорієнтування військової стратегії в регіоні на Іран та його стримування доклався й генерал Кеннет Ф. Маккензі-молодший, очільник Центрального командування ЗС США (CENTCOM), до зони відповідальності якого належать Близький Схід і Центральна Азія. Для нього конфронтація з Іраном значно важливіша, ніж для його попередника Джозефа Вотела. У розмові із The Washington Post один із колишніх високопосадовців Пентагону заявив, що «зі зміною Вотела на Маккензі змінилися обставини, пріоритети та особистості».


Над ліквідацією Солеймані, який керував іранською мережею союзницьких бойовиків, Трамп думав ще навесні 2017 року, коли незадовго до його візиту до Ер-Ріяда загони хуситів атакували саудівську столицю. Тодішні міністр оборони Джеймс Меттіс, керівник апарату Білого дому Джон Келлі й голова ОКНШ Джозеф Данфорд, побоюючись наслідків, висловилися проти такого кроку. Жоден із них на сьогодні не лишився на посаді й відповідно в Білому домі ослаблені сили, які могли б стримувати Трампа від поспішних дій.

 

Читайте також: Зізнання Ірану викликають запитання. Західні ЗМІ про катастрофу в Тегерані


Але це не означає, що в конфлікті з Іраном Трамп обов’язково вдасться до чергових авантюр. Аналітики роками, часто безуспішно, намагаються ідентифікувати центральні лінії зовнішньої політики Трампа, яку нерідко визначають імпульси. З одного боку, він не хоче здаватися слабким, тому атака керованих іранцями бойовиків на посольство США в Іраку викликала таку жорстку реакцію президента. З другого — прагне якомога швидше вибратися з підступних сипучих пісків Близького Сходу й лишити позаду всі тамтешні проблеми. Це одна з причин, чому після відставки Болтона Трамп так хотів організувати зустріч із президентом Ірану в надії розпочати нові переговори про іранську атомну програму.
Отже, Трамп має два протилежні імпульси щодо ролі Америки на Близькому Сході. Проте є й одна константа, яка донині тягнеться червоною ниткою мало не від передвиборчої кампанії, — майже фізичне неприйняття президентом США іранського режиму. Це дивовижно, бо права людини зазвичай не мають важливого значення в зовнішній політиці Трампа, про що свідчать і його тісні зв’язки з наслідним принцом Мухаммадом ібн Салманом, і його лестощі російському президентові Владіміру Путіну, і його захоплені слова на адресу північнокорейського диктатора Кім Чен Ина. «Аятола ламає голову над тим, чому він єдиний диктатор, який не подобається Трампу», — пожартували нещодавно в гумористичній колонці журналу The New Yorker.


Погляд Трампа на Іран визначають передовсім два фактори. Перший — штурм американського посольства прихильниками Хомейні в 1979-му й захоплення в заручники 52 американських дипломатів. Це була вирішальна подія не лише для загального сприйняття Ірану Сполученими Штатами, а й для політичних поглядів самого Трампа. У нещодавно знайденому інтерв’ю від 1980 року репортерці жовтої преси Роні Барретт він закликав до воєнної інвазії в Іран у відповідь на захоплення заручників. Це найдавніше висловлювання зовнішньополітичної позиції нинішнього президента, який тоді був зіркою Нью-Йорка. Другий фактор — інстинктивне неприйняття Трампом усіх досягнень свого попередника. Під час передвиборчої кампанії тиради проти ядерної угоди були його найпомітнішою зовнішньополітичною позицією. Свою іранську політику Трамп визначає як протилежну до м’якої лінії Барака Обами. Тому, цілком імовірно, він тиснутиме на Тегеран і в передвиборчому 2020 році. Особливо тому, що розвиток подій після вбивства Солеймані утвердив його в думці, що застереження експертів із зовнішньої політики щодо порушення статус-кво часто перебільшені. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.