Світ

  ▪   Володимир Заблоцький

Москва і громадянська війна у Лівії

Останнім часом обстановка у Лівії, де триває громадянська війна, знову загострилася. Від початку квітня 2019 року там тривають запеклі бої за столицю Триполі

Громадянська війна у Лівії вписується у давнє регіональне суперництво Тріполітанії і Киренаїки, на яке накладаються ще й племінна ворожнеча, конфлікти ісламських hфундаменталістів і прихильників світської країни та радикальних прихильників революції з колишніми прихильниками Каддафі тощо.

 

Війна в країні зумовлюється низкою причин, передусім, існуючим де-факто двовладдям. З одного боку, це офіційно визнаний Уряд Національної згоди (УНЗ)  у Триполі, який користується підтримкою ООН, США, Італії і більшості країн ЄС), а також Катару і Туреччини.

 

Йому протистоїть уряд зі столицею у м. Тобрук на сході країни, контрольований генерал-фельдмаршалом Халіфою Хафтаром, якого підтримують Єгипет, ОАЕ, Саудівська Аравія, Франція і щодалі більше – Росія. Хафтару підпорядкована Лівійська Народна армія (ЛНА).

 

Коріння громадянської війни

 

У лютому 2011 року до Лівії докотилася хвиля «Арабської весни». Повстання проти режиму призвело до військового втручання НАТО (на підставі мандату РБ ООН) і загибелі у жовтні того ж року від рук повстанців самого Муамара Каддафі. Потім відбулися демократичні вибори до Генерального Національного Конгресу, де перемогли переважно представники «Братів-мусульман» і утворено поміркований ісламістський уряд на чолі з лібералом Алі Зейданом.

 

Протягом 18 місяців Конгрес мав визначитись щодо шляхів впровадження демократії, після чого мали відбутись парламентські вибори. Однак рішення не роззброювати, за відсутності реальної можливості це зробити, чисельні племінні формування і загони (їх формально зарахували до сил поліції),  мало катастрофічні наслідки. Ці загони почали вирішувати питання взаємних відношень за допомогою зброї і слабкий центральний уряд швидко втратив контроль над ситуацією.

 

Читайте також: Огляд InformNapalm: Ліквідація іранського генерала Сулеймані та небезпека для України

 

А коли наприкінці 2013 року Конгрес продовжив власні повноваження, це призвело до бунту в рядах міліційних збройних формувань. Головним противником Конгресу став генерал-майор Халіфа Хафтар, війська якого дислокувалися на сході Лівії (Киренаїка). Він оголосив Конгрес поза законом і закликав до передачі влади «тимчасовому уряду».

 

Отже, 15 травня 2014 року, цього разу на підтримку Конгресу, сили Хафтара атакували загони ісламістської міліції у Бенгазі, а потім у Триполі, змусивши уряд  оголосити  вибори. 25 червня 2014 року було обрано новий парламент – Палату Представників. У столиці перемогли прихильники світської країни, раніше значною мірою пов’язані з режимом Каддафі.

 

Однак через нестабільність у країні і утиски силовиків по відношенню до виборців в багатьох регіонах вибори не відбулись взагалі. Це дало підставу для невизнання Конгресом нового парламенту на користь продовження власних повноважень. 13 липня збройні формування, що підтримували Конгрес, почали операцію «Лівійський Світанок», оголосивши про визнання виключно влади Національного Конгресу і попереднього уряду.

 

Вони захопили Триполі  і змусили Палату Представників  і прозахідний (!) уряд  Абдали аль-Тані евакуюватись до Тобруку. У Триполі ж залишився уряд Омара аль-Хассі, пов'язаний з Конгресом і підтриманий ісламістськими міліційними загонами і «Братами-мусульманами». Цей етап громадянської війни вдалося закінчити завдяки перемовинам, що пройшли у Женеві під егідою ООН наприкінці 2015 року.

 

На підставі досягнутої між сторонами угоди у Лівії сформували Президентську Раду і Уряд Національної згоди, який очолив колишній чиновник часів Каддафі – Файєз Мустафа ас-Саррай. Цей уряд було визнано міжнародною спільнотою. Однак частина депутатів Палати Представників не погодилася з угодою, внаслідок чого стався поділ країни на дві частини з центрами у Триполі і у Тобруку.

 

 Такий стан речей зберігається до цього часу, щоправда, наголос зроблено на спробу міліарного захоплення Триполі і повалення уряду УНЗ. У 2016 році генерал-майор Хафтар очолив самопроголошену Лівійську Народну Армію, а Палата Представників присвоїла йому звання генерала- фельдмаршала.

 

Бунтівник з американським паспортом

Халіфа Белкасім Хафтар є цікавою особистістю, що заслуговує окремої  уваги. Він отримав військову освіту в Єгипті і СРСР (Військова Академія ім.. М.Фрунзе) і у 1969 році брав участь у державному антимонархічному перевороті, який привів до влади полковника Муамара Каддафі. У жовтні 1973 року він брав участь у війні проти Ізраїлю, а у 1980-х роках воював у Чаді, де залишався (на прохання Каддафі) навіть після офіційного припинення вогню і відведення лівійських військ.

 

У 1987 році Хафтар потрапив у полон, але коли Каддафі зрікся його і відмовився визволяти з полону, він розірвав відношення з диктатором і після звільнення емігрував до США, де запропонував свої послуги ЦРУ. Контакт відбувся і Хафтар отримав завдання організувати за допомогою американців у Чаді збройну опозицію проти Каддафі. Щоправда, спроба виявилася невдалою. Пізніше Хафтар виконував завдання ЦРУ також у Заїрі і Кенії. За це у 1990 році США надали йому політичний притулок, а згодом і американське громадянство.

 

Читайте також: Огляд InformNapalm: у російської агресії немає кордонів

 

Цей період співпраці Хафтара з ЦРУ досі викликає у Москви певні побоювання і насторогу щодо його справжніх намірів і планів. Хафтар оселився у штаті Вірджинія і жив там до 2011 року, коли впав режим Каддафі  і у Лівії почалася громадянська війна. Генерал поїхав у Лівію, але, через особисті протиріччя з ісламістськими революціонерами невдовзі знову повернувся до США.

 

Чергового разу Хафтар з’явився у Лівії у 2014 році, зібравши навколо себе частину офіцерів колишньої урядової армії. Офіційно, він вже не співпрацював з ЦРУ, але жодних підтверджень цьому  наразі немає. А ЦРУ зазвичай цього не коментує. А може все значно простіше, просто вірогідний агент з претензією на регіонального гравця є надто цінним, щоб ЦРУ ризикувало його передчасною  і непотрібною, якщо не сказати більше, розшифровкою.

 

Тобто, можемо припустити, що ЦРУ є, що втрачати. Недарма ж США довгий час чомусь дистанціюються від подій у Лівії, розташованою на стратегічному перехресті  трьох континентів. Варто собі лише уявити, інформацією якого рівня може володіти таке джерело. І як почуватимуть себе у Кремлі (і не лише там) ті, хто заграє сьогодні з генерал-фельдмаршалом з прицілом на майбутнє, якщо одного дня виявиться, що громадянин США Хафтар, який досі володіє нерухомістю у штаті Вірджинія, усі ці роки продовжував працювати на ЦРУ?

 

Елемент кремлівської стратегії

 

Лівія є важливим елементом кремлівської стратегії «повернення на Близький Схід», а також задоволення хворобливих амбіцій особисто Владимира Путіна. Адже володар Кремля вважає повалення режиму Муамара Каддафі особистою образою, приниженням і однією з найбільших поразок Росії останніх десятиліть, внаслідок чого Москва втратила важливого союзника, великі гроші і вплив у регіоні.

 

Нагадаємо, що саме Путін у 2008 році скасував лівійські борги на суму 4,5 млрд доларів. В обмін на це Каддафі погодився відкрити для Росії лівійській ринок. Однак не встиг через революцію. Йдеться про майже півтора десятка великих проектів у сфері нафтовидобутку, атомної енергетики, будівництва тощо було зупинено.

 

За підрахунками експертів, вартість контрактів, підписаних Каддафі з Москвою лише  у сферах енергетики і  закупки озброєнь, становила до 10 млрд доларів. Відтак, після такого приниження у 2011 році Путін бажає повернутися до Лівії в якості важливого гравця.

 

Існуючий баланс сил між  офіційним урядом у Триполі і незаконним урядом у Тобруку (район «нафтового півмісяця»), а також різними локальними збройними формуваннями між ними є нестійким і постійно змінюється.   То ж, невдовзі може дійти до чергового розподілу країни і Кремль має намір взяти в цьому участь.

 

Читайте також: Telegram-джихад

 

Тому фаворитом Росії у лівійській війні є Халіфа Хафтар, якому Москва надає допомогу, а також захищає на міжнародному рівні. Остання обставина є для командувача ЛНА дуже важливою з огляду на офіційне визнання його противника, уряду у Триполі.

 

Щоправда, Москва у своїй лівійській політиці ставить не лише на Хафтара, там підтримують контакти і з офіційно визнаною владою УНЗ і навіть з сином Каддафі, як потенційним кандидатом на правителя Лівії після завершення громадянської війни.

 

Метою російської політики в Лівії є завершення громадянської війни і заволодіння країною через одного з підтримуваних нею кандидатів. Переможець має погодитись на будівництво російської військової бази (або навіть двох) на Середземному морі, допустити російські фірми до нафтового сектору тощо. Крім того, він має купувати російську зброю, а Лівія разом з Єгиптом і Сирією має стати складовою майбутнього сильного проросійського союзу на Близькому Сході.  

 

Мінімальна мета Росії – наразі більш реальна – утримання Лівії у стані перманентного хаосу і громадянської війни. Це дозволяє Москві грати роль важливого партнера для усіх сторон конфлікту (класика кремлівської дипломатії) і збільшити поле маневру під час перемовин щодо важливих контрактів.

 

Та головне -  Лівія залишатиметься такою собі «діжкою з порохом» для середземноморської частини ЄС. 90% біженців потрапили до Європи саме через Лівію. Для Кремля це можливість розігрувати карту нелегальних мігрантів і біженців, що прямують до Європи і шантажувати європейців, передусім, Італію, напливом біженців і регулювати сам потік.

 

Військовий фактор

 

На початку квітня 2019 року ЛНА розпочала наступ на столицю Лівії, але попри певні успіхи, оволодіти Триполі не вдалося. Хафтар переоцінив власні сили і недооцінив сили противника, який має майже удвічі більший людський ресурс (3,6 млн проти  1,6 млн). Саме в Триполітанії, на заході країни, мешкає понад двох третин населення, з них половина – у мегаполісі столиці. До того ж, генерал розраховував на перехід на його бік, щонайменше, шести різних підрозділів урядових сил, але помилився.

 

Законний уряд активно підтримали різні збройні формування західного регіону країни і у передмістях столиці війська Хафтара було зупинено. Наступ перетворився у позиційні бої з використанням артилерії,  важкої бронетехніки і авіації. Внаслідок бомбардувань і обстрілів столиці і інших міст на заході країни кількість загиблих і поранених серед цивільного населення вимірюється вже сотнями осіб.

 

Читайте також: Джихад виходить за межі

 

Звертає на себе увагу та обставина, що квітневий наступ Хафтара на Триполі співпав з візитом до Лівії делегації ООН, що мала примирити ворогуючі сторони і покласти край громадянській війні. Отже, виходить, що генерал цілком свідомо (а можливо, й на догоду своїм закордонним союзникам) торпедував проведення 14-16 квітня 2019 року мирної конференції. Відповідь на причини таких дій слід шукати у  довічному: «Кому вигідно?»

 

Як зазвичай у таких конфліктах, велику роль у них відіграють зовнішні гравці. Головними союзниками Хафтара є Франція і Саудівська Аравія. Цікаво, що наступ на Тріполі розпочався після візиту  генерала до Ер-Ріяду і переговорів з саудівським спадковим принцем. А головним спонсором у частині фінансів і закупок озброєння для  ЛНА є ОАЕ, що має на території Лівії навіть таємну військову базу.  

 

Саудівську Аравію і ОАЕ поєднує спільне бажання знищити у Триполі останній анклав «арабської весни», як потенційної загрози монархіям Близького Сходу. Також важливим залишається суперництво цих двох країн з віссю Доха-Анкара, що активно підтримує визнаний ООН уряд Лівії (УНЗ).

 

Натомість, самого Хафтара пов’язує з режимом Сісі у Єгипті спільна боротьба з «Братами-мусульманами».

 

6 січня 2020 року вйська Хафтара зайняли місто Сирт на узбережжі Середземного моря. Цьому сприяла зрада і перехід на бік наступаючих частини захисників міста, що й уможливило його захоплення. За кілька днів до цього спостерігачі відзначили, що об’єкти на території, що контролюється УНЄ, було атаковано з повітря не лише безпілотниками, але й щонайменше одним винищувачем МіГ-25.

 

Вважається, що відремонтувати машини, поставлені до Лівії ще за часів СРСР, допомогли російські або білоруські (на прохання Москви) фахівці. Завдяки цьому, ЛНА, окрім дронів,  має на озброєнні кілька бойових літаків МіГ-21, МіГ-23 і Су-22. 4 січня 2020 року саме авіація ЛНА завдала удару по військовій академії у Тріполі, де загинули понад 30 кадетів.

 

Армія Хафтара підтримується поставками зброї, попри діюче ембарго ООН. ОАЕ, зокрема, поставляє ії китайські БПЛА Wing Loong, які використовуються також в якості ударних. Підтвердисись і поставки ударних вертольотів Мі-24. Останні ОАЕ придбали для Хафтара у Білорусі. За неофіційними даними, ЛНА має на озброєнні системи ППО «Панцир» російського виробництва, завдяки яким було знищено вже кілька бойових дронів урядових сил Bayraktar TB2.

 

2 січня 2020 року парламент Туреччини на підставі звернення законного уряду Лівії дозволив відправку військ до цієї країни терміном на один рік. Раніше Анкара вже поставляла озброєння силам УНЗ, у т.ч. бойові дрони Bayraktar TB2, a також бронемашини з посиленим протимінним захистом MRAP. Вже 8 січня перші бойові підрозділи турецької армії прибули до Триполі.

 

Інтервенцію Туреччини вже гостро засудили ООН (Генеральний Секретар Антоніу Гутієрреш закликав сторони конфлікту у Лівії до припинення вогню), ЄС, а також Єгипет. Останній навіть почав патрулювання повітряного простору Лівії літаками F-16 і великі військово-морські навчання з використанням десантних вертольотоносців типу Mistral. А Хафтар оголосив на підконтрольній йому території мобілізацію і має намір оголосити Туреччині джихад.

 

Президент США Дональд Трамп заявив, що військове втручання Туреччини в конфлікт у Лівії може негативно вплинути на ситуацію в країні. Ердоган традиційно вже проігнорував заяву Трампа. Він вважає, що засудження турецької військової допомоги Лівії з боку Саудівської Аравії або ж ОАЕ і Єгипту не варті уваги. Адже усі три зазначені країни формально підтримують лівійські антиурядові сили у спробі державного перевороту.

 

А Росія наполягає на скликанні закритого засідання РБ ООН для розгляду обстановки у Лівії у контексті військової інтервенції Туреччини. Дивно, але факт: Владимир Путін, який пару днів тому урочисто відкривав з Реджепом Ердоганом «Турецький потік», вимагає РБ ООН втрутитись і завадити турецькій військовій інтервенції у Лівії. Між тим, турецькі «добровольці» і «відпускники» у 2019 році вже активно воювали у Лівії і саме вони завдали ЧВК великих втрат.

 

Політика і нафта

 

Важливу роль у лівійській громадянській війні – як зрештою і в Сирії – відіграють іноземні країни, що мають у Лівії власні інтереси. Головним союзником  самопроголошеного уряду Лівії у Тобруку є Єгипет. Командувача ЛНА підтримують також ОАЕ, Іорданія, а також Франція, позиція якої відрізняється від західної щодо підтримки міжнародно визнаного  уряду у Триполі.

 

Водночас, на все більш важливого неофіційного союзника Хафтара перетворюється Росія. Щоправда, своїми економічними можливостями вона значно поступається решті гравців. Тим не менше, Хафтар особисто у 2016 і 2017 роках кілька разів відвідував Москву і мав зустрічі на найвищому рівні. Йшлося у т.ч. про допомогу у скасуванні міжнародного ембарго на поставки зброї для ЛНА.

 

Важливою ознакою була присутність на перемовинах Хафтара з керівниками МО РФ Євгения Пригожина («кухар Путіна»), відомого тим, що в обмін на концесії (нафта, газ, золото, діаманти тощо) на Близькому Сході і в Африці він робить те, що Москва часто офіційно не може собі дозволити: відряджує на допомогу союзникам РФ озброєних найманців.

 

На фоні усього зазначеного також зрозумілим стає і загравання президента Франції Еманюеля Макрона з Путіним, адже обидва вони мають у Лівії і не лише там, спільні інтереси! За таких умов, як можна очікувати від Макрона особливого ентузіазму щодо підтримки України, якщо він не зважає навіть на позицію решти країн ЄС щодо Лівії!?

 

Велика Британія тримається на відстані від Хафтара. Ба більше, саме Лондон  активно і постійно попереджає Захід щодо загрози російської експансії у Лівії. Так само поводяться США. Вашингтон офіційно визнає уряд у Триполі і критично ставиться до нового наступу Хафтара. При цьому командувач ЛНА, який понад 20 років прожив у США  і співпрацював з ЦРУ у спробах повалення Каддафі, все ще зберігає американське громадянство(!)

 

Про неординарне ставлення Білого дому до Хафтара свідчить і телефонна розмова Дональда Трампа з Хафтаром після початку наступу на Триполі, а також американське вето на проект резолюції Ради Безпеки ООН щодо останніх подій у Лівії, підготовленої у 2019 році Лондоном, яка засуджувала дії ЛНА. Але що цікаво, вето на цей законопроект також наклала Москва.

 

А це черговий доказ того, що Кремль веде в Лівії власну і дуже складну гру. Він бажає не лише грати роль медіатора і таким чином отримувати щось від кожної сторони конфлікту. Адже Лівія є лише елементом регіональної стратегії Кремля. Хоча офіційно Росія закликає до припинення вогню і наголошує на необхідності вирішення проблем мирним шляхом переговорів за участі усіх учасників.

 

Також слід згадати заяву президента Туреччини Реджепа Ердогана про участь у війні у Лівії на боці Хафтара 7000 іноземних найманців, у т.ч. до 2000 – зі складу російської ПВК "Вагнер". У ЗМІ навіть повідомлялося про великі втрати серед останніх під час бойових дій на лівійській території.

 

Відповідно, не можна виключати і прямого зіткнення на лівійській території турецьких і російських військових з непередбачуваними наслідками.

 

Законний уряд країни на чолі з прем’єр-міністром Файєзом Мустафою ас-Сарраєм наразі контролює  меншу частину Триполітанії на заході країни. Він мілітарно поступається ЛНА і залежить від допомоги різних збройних вормувань. Уряд змушений маневрувати і вести перемовини з великою кількістю різних за поглядами, віросповіданням і традиціями етнічних племінних збройних угруповань, які мають підстави вважати армію Хафтара головним ворогом.

 

Хафтар контролює більшість лівійських нафтових родовищ, а також нафтових терміналів на морському узбережжі і відповідно - більшість лівійського експорту, передусім-нафти. Це вже створює йому образ привабливого претендента на роль майбутнього правителя післявоєнної Лівії. Але все залежатиме від здатності переможця не лише оволодіти територією країни, але й утримати її. 

 

Наразі в експертному середовищі дискутують стосовно спроможностей Хафтара утримати навіть вже захоплені території, особливо на фоні очікуваного прибуття на підтримку УНЗ турецьких військ. ЛНА наразі налічує понад 60 тис. бійців і вважається найпотужнішою міліарною формацією країни. При цьому ЛНА не можна розглядати в якості регулярного війська, це скоріше велика кількість міліційних загонів.

 

Навіть якщо припустити віртуальну можливість оволодіння Триполі, для Хафтара, який має надто багато ворогів всередині країни, це не означало б кінець проблем. Генерал добре відомий ворожим ставленням до ісламістів, а останні в будь-якому випадку не складуть зброю і надалі будуть дестабілізувати обстановку.

 

Лівія швидко перетворюється на черговий фронт протистояння Росії і Заходу (зокрема, США). Цей регіон для Москви дедалі більше набиратиме важливості також в якості елементу політики щодо Європи і щодо Близького Сходу. У першому випадку йдеться про використання лівійського фактору у відносинах з Італією і Францією. У другому випадку стратегічною метою, як вже зазначалося, може бути вибудова дружньої до Москви вісі «сильних лідерів» Асада-Сісі-Хафтара (якщо останній переможе у війні).

 

Цілі Росії у Сирії відомі, проте Москва зацікавлена також у існуванні сильного Єгипту, стосунки з яким останнім часом покращуються, у т.ч. в рамках співпраці щодо Лівії. На думку експертів, це також означає, що у Москви просто немає іншого виходу, як підтримувати Хафтара, який власно є фаворитом Єгипту.

 

Росія і надалі буде змагатися за можливість впливу на остаточну конфігурацію і кшталт майбутньої післявоєнної влади у Лівії. Це відповідає її стратегії посилення позицій на Близькому Сході і у Північній Африці. Отже, якщо російський протеже прийде до влади, це поряд із задоволенням амбіцій Путіна також однозначно становитиме загрозу для інтересів Заходу в регіоні.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.