Світ

  ▪   Катерина Барабаш

Країна переможної байдужості

Нездатність Росії до емпатії позбавила її майбутнього
Матеріал друкованого видання
№ 51 (631)
від 18 грудня, 2019

Нещодавно в Росії трапився ювілей, про який, само собою, офіційно ніде не згадали, — 85 років від дня вбивства Кірова й початку Великого терору. Дехто схильний вважати, що РФ досі розхльобує його наслідки, але заради справедливості зазначимо: усе почалося раніше. Не кажучи вже про те, що розхльобувати ніхто й не збирається. Усіх усе влаштовує.


Учені вважають, що емпатія дається людині від природи й властива не тільки сапієнсу. Наприклад, дитячий плач здатен розтривожити найхолодніше серце, а надто жіноче, просто тому, що піклування про безпомічних запрограмоване природою. Але ось лист Михайла Шолохова Сталіну від 4 квітня 1933 року про розкуркулення, свідком якого він став: «Решті колгоспників було офіційно суворо заборонено пускати у свої домівки ночувати чи грітися виселених. Їм належало жити в сараях, погребах, на вулицях, у садах. Населення попередили: хто пустить виселену сім’ю, буде виселений сам. І виселяли тільки за те, що якийсь колгоспник, розчулений ревом змерзлих дітлахів, пускав сусіда погрітися. 1090 сімей при 20-градусному морозі з дня в день жили на вулиці. (…) вночі, на лютому вітрі, на морозі, коли навіть собаки ховаються від холоду, викинуті з власних домівок люди розпалювали в провулках багаття й сиділи біля вогню. Дітей загортали в лахміття й клали на відталу землю. Над провулками стояв суцільний дитячий крик». На той момент Шолохов, вочевидь, був ще досить наївним і вірив, що звертається за адресою. Для Сталіна та його зграї покарати нібито винних у приховуванні продовольства куркулів було справою десятою. Той жахливий експеримент був спрямова­ний не на них. Вони були лише витратним матеріа­лом, наочним посібником. Головна мета — виховання нової людини. Або, як пізніше назвуть, «нової історичної спільноти — радянського народу». Цей народ ні до кого не повинен знати пощади. Звести нанівець будь-які вияви людяності та гуманності. Показав слабину, пожалів — ось тобі найвище покарання. Бути викинутим на вулицю в лютий мороз — та сама «вишка», тільки нестерпніша.

 

Читайте також: Вибори і Великий терор


Радянська влада взялася витравлювати з населення людське. А з усього людського найбільшу небезпеку становила емпатія — з нею належало боротися в першу чергу. Страх бути викинутим — із домівки, з роботи, з життя — поступово став суттю й спільним знаменником мільйонів. Найгарячіші уми переконують, що він засів уже на генетичному рівні, але будь-який учений пояснить: за такий короткий час генетичний код змінитися не може. Тут річ в іншому.
Вчені-біологи провели якось такий експеримент. У клітку посадили п’ять мавп. Вгорі підвісили в’язку спілих, апетитних бананів. Коли одна мавпа потяглася до фруктів, на тварин зусібіч полилися тугі, болючі струмені води з брандспойта. Через якийсь час у клітку запустили ще одну мавпу. Вона, звісно, теж полізла до бананів, але тварини її відігнали — ще свіжа була в їхній пам’яті розправа. Мавпа, яка першою намагалася дістати фрукти, переконувала новачка разом з усіма. Потім запустили ще одну — ситуація повторилася. Далі з клітки поступово одну за іншою стали прибирати тварин, які ще пам’ятали брандспойт. Лишилися тільки ті, що потрапили туди пізніше. Реакція на спроби новачків дотягтися до бананів була така сама: кожну наступну мавпу спиняли, хоча в клітці вже не лишилося нікого, хто пам’ятав би болючі струмені води. Без будь-якої генетичної передачі страх став рефлексом, що розвинувся на основі досвіду попередніх поколінь.


Населення Росії, як ті мавпи, стрімко всотало в себе рефлекторний страх. І тут радянська влада попрацювала на славу. Знищення емпатії в будь-яких її виявах — цьому була підпорядкована робота всього партійного апарату. Для того Сталін гноїв і розстрілював — йому потрібен був страх, що, як відомо, є найгіршим супутником емпатії. Про яку емпатію можна говорити в країні, що втопила себе в мільйонах доносів?

У Росії, що й без того бідна на масові протести, народ жодного разу не виходив на вулицю проти насильства над людьми. Ні Беслан, ні Норд-Ост, ні Маґнітскій, ні тортури в поліції й тюрмах, ні побиття політв’язнів та солідні строки для них не змогли вигнати росіян із домівок


Можна заперечити, мовляв, радянська влада калічила весь Союз, то чому тоді решта республік, відколовшись, не демонструє такого катастрофічного браку емпатії? По-перше, як остаточне явище це є скрізь, а надто в азіатських колишніх республіках, що стали на шлях авторитаризму, як-от Туркменістан чи Узбекистан. По-друге, за радянських часів, у пострадянський період та особливо в новітній час відбулися величезні міграційні переміщення, у результаті яких найагресивніші, найцинічніші та морально нерозбірливі перебралися до Росії, переважно до Москви. РФ стала наступницею СРСР не тільки в юридичному сенсі. По-третє, у Росії був «найкращий» анамнез — кілька століть ворогування-дружби з монголо-татарами, у яких вона перейняла азійсько-кочову звичку не цінувати людське життя, плюс найпохмуріша та найбільш нелюдинолюбна з християнських конфесій — злодійкувате державне православ’я. Воно мало тут особливий відтінок: у той час як освічена Європа вже всотувала вільний дух протестантизму, у Росії під виглядом соборності насаджувалася неповага до окремої особистості, що потім так придалася радянській владі.
Відомий британський психотерапевт Ґрем Мюзік у своїй книжці «Хороше життя» припускає, що глибинні соціальні зміни, які призводять до ще більшої нерівності в суспільстві, роблять нас жорстокими й грубими. Усі ми народжуємося великодушними й добрими, а потім суспільство підштовхує нас до егоїзму та холодності. Вчений упевнений, що кожна людина проходить шлях від доброти до егоїзму. «Ми втрачаємо здатність до емпатії та співчуття, взаємодіючи з іншими людьми в суспільстві», — пише психотерапевт.

 

Читайте також: Під гаслом коренізації


Повернімося до теперішнього часу. У Росії, що й без того бідна на масові протести, народ жодного разу не виходив на вулицю проти насильства над людьми. Ні Беслан, ні Норд-Ост, ні Маґнітскій, ні тортури в поліції й тюрмах, ні побиття політв’язнів та солідні строки для них не змогли вигнати росіян із домівок. На відміну від України, наприклад, яка вийшла на протест і прогнала владу після побиття студентів. Наймасовіші російські мітинги були не за людей, не за їхні життя, не проти насильства, а проти приписаних голосів на виборах. Навіть лідер опозиції Алєксєй Навальний — єдиний, хто здатен вивести на вулиці більш-менш серйозну кількість народу, — оперує лише лозунгами проти корупції, що само по собі, безумовно, дуже важливо, але свідчить усе ж таки про брак співчуття до жертв.


Хай там скільки голосів приписували б Путіну на виборах, він обраний народом президент. Іншого Росії й не треба, навіть якщо уявити просто неймовірну ситуацію, що в нього є сильний, порядний суперник, який печеться про інтереси народу. Тут такий не пройде. Майже 20 років тому сталася трагедія на підводному човні «Курськ». Підводники задихалися в смертельній агонії, а президент грав у теніс у Сочі. Далі було просто вбивче «Вона затонула» в ток-шоу Ларрі Кінґа й «десятидоларові повії» на адресу вдів моряків. Він не знав, як поводитися в такій ситуації, його життєвий досвід, мізки та виховання обійшли таку необхідну річ, як емпатія. І, що найстрашніше, ця історія жодним чином не позначилася на його кар’єрі. У демократичних країнах здатність до емпатії серед найважливіших якостей політика. І якщо політик не наділений нею від природи, йому доведеться докласти чимало зусиль, щоб навчитися хоча б імітувати її. У Росії в цьому немає потреби. Хамувата, бездушна влада, що забороняє всиновляти дітей за кордон, знищує санкційні продукти, якими можна було нагодувати сиріт, забороняє ввезення необхідних імпортних ліків, не тільки позбавлена емпатії, а навіть ніколи не чула про неї, і ця влада знайшла собі підходящий народ. Той народ зрозуміє й пробачить. Він утонув. Сонце не досягає дна. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.