Світ

  ▪   Юрій Лапаєв

Озґюр Унлюхисарджиклі: «Незважаючи на близькі стосунки між Ердоганом і Путіним, турецька політика щодо Криму та України є чіткою й зрозумілою»

НПід час третього Львівського безпекового форуму Тиждень зустрівся з Озгюром Унлюхисарджіклі, директором офісу Німецького фонду Маршалла в Анкарі, щоб обговорити нинішній стан відносин між Туреччиною, США та Росією, а також перспективи українсько-турецького діалогу.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (627)
від 21 листопада

Які причини нинішнього погіршення відносин між Туреччиною та Сполученими Штатами Америки?

 

— Я гадаю, що в цих відносинах є три ключові проблеми. Перша — взаємні підозри. Американські політики припускають, що Анкара може в якийсь момент перебігти на іншу сторону. Нею може стати Іран, Росія чи хто завгодно, головне, що це відбуватиметься далі від Заходу. Натомість у Вашингтоні зростає побоювання, що нинішня адміністрація в Туреччині може приховано дотримуватися порядку денного ісламістів, співпрацюючи з радикальними угрупованнями, таким чином шкодячи інтересам союзників США на Близькому Сході. Це скидається на конспірологічну теорію, однак людям, які в те вірять, відчуття замінюють реальність. І коли вони вдаються до політичних рішень, то ці підозри — байдуже, обґрунтовані чи вигадані — впливають на них. Якщо ми перейдемо до Анкари, то турки загалом, а не тільки уряд, вірять і побоюються, що США має довгострокові плани створити курдську державу біля наших кордонів, яка з часом висуне територіальні претензії Туреччині й дестабілізує країну. Це переконання нині дуже поширене в турецькому суспільстві. Тому будь-яка співпраця США з певними курдськими групами на Близькому Сході розглядається крізь цю призму.
Ще одне важливе побоювання обмежене президентом Ердоганом та його найближчим колом. Ідеться про нібито наміри Сполучених Штатів усунути його від влади. Дехто вважає, що Ердоган таким чином тільки шукає привід поговорити, але я переконаний, що він справді в це вірить. Під час одного з мітингів він дослівно заявив: «Вони вийшли проти нас із протестами в Ґезі й зазнали невдачі. Вони вийшли з обвинуваченнями в корупції й знову програли. Вони спробували влаштувати проти нас переворот і зосталися в дурнях. Зараз вони намагаються влаштувати нам економічну кризу й знову матимуть провал. У майбутньому вони виступатимуть проти нас іншими методами, але знову зазнають невдачі». І «вони» тут — це Сполучені Штати.

 

Читайте також: Великий фанат Туреччини. Якої помилки припустився Трамп

 

Другою ключовою проблемою є брак дійсних стратегічних рамок у відносинах. Відносини між США й Туреччиною виникли в середині холодної війни, і це насправді була відповідь на претензії з боку Радянського Союзу щодо контролю над турецькими проливами. З цих причин Туреччина потрапила до поля зору НАТО, вона стала членом організації. Також країну включили до доктрини Трумена, вона стала союзником США. Отже, відносини базувалися на тій реальності. Якщо повернутися до стратегічних рамок, то вони визначали те, як США захищатимуть Туреччину та як Анкара робитиме свій внесок у протидію Альянсу агресії Радянського Союзу. З цього погляду Туреччина стала ключовою країною на південному фланзі НАТО.


Утім, холодна війна закінчилася, маємо сьогодні інші виклики. Ми вже не флангова країна, якщо брати до уваги нові театри воєнних дій на Близькому Сході та в Північній Африці. Чинні нормативні документи чітко визначають, як Сполучені Штати мають захищати Анкару від глобальних сил на кшталт Росії та як Туреччина має долучатися до колективної безпеки Європи. Але в них нічого не сказано про те, як США й Туреччина повинні співпрацювати на Близькому Сході, що став основним напрямком сьогодні. Тому ми потребуємо оновлення стратегічних нормативних документів для ефективної співпраці між двома країнами.

є один дуже важливий політичний аспект: якщо в Туреччині відбудеться зміна влади, дружба Анкари з Москвою зруйнується. Тому що це дружба Ердогана з Росією. Але якщо в РФ зміниться президент, то Ердоган продовжуватиме відносини з тим, хто прийде на зміну, і не має значення, хто це буде


Третя ключова проблема — це належність. У старі добрі часи ініціаторами цих відносин були американські й турецькі військові. Однак відтоді в американців відбулися певні зміни: після 11 вересня військові дістали перевагу у формуванні зовнішньої політики США. У минулому провідну роль відігравали Білий дім, Державний департамент і ЦРУ. Однак після теракту все було сек’юритизовано й перейшло до Пентагона. Особливо коли йшлося про застосування жорсткої сили. Це не обов’язково стало поганим поворотом для Анкари, адже тоді ми мали чудові відносини з Пентагоном. Втім, ще одна подія сталася майже одночасно з цим, тепер усередині ЗС США: Центральне командування (US CENTCOM) отримало пріоритет над Європейським командуванням (US EUCOM).


У часи холодної війни EUCOM було ядром американського війська й найактивнішою його частиною в захисті Європи від радянської агресії. Після завершення холодної війни EUCOM стало менш значущим, а CENTCOM, навпаки, набуло більшої ваги через нескінченні війни на Близькому Сході. А в Туреччини стали з’являтися проблеми, бо з EUCOM вона мала чудові відносини, а із CENTCOM — ні. Це було пов’язано з тим, що Анкара відмовилася брати участь у війні в Перській затоці в 1991 році та відкрити країну для американських сил під час війни в Іраку 2002-го. Офіцери із CENTCOM мають не дуже добрі відносини з турецькими колегами, натомість співпрацюють із курдськими угрупованнями, що Анкара розцінює як загрозу для себе. Тому в результаті й турецькі, й американські військові втратили ініціативу в цих відносинах. Хоча в арміях обох країн досі є люди, які виступають за покращення співпраці. Однак нині у Вашингтоні та Анкарі досить токсична атмосфера, тож люди бояться озвучувати таку позицію. Особисто я не мовчу про те, нам потрібно покращувати відносини. Але дуже багато людей мовчить.

 

Читайте також: Туреччина: втримати баланс


Саме ці три ключові проблеми генерують усі інші, із якими ми стикаємося. Наприклад, співпраця США із загонами народної оборони курдів (YPG), ув’язнення американців у Туреччині. Це не причини проблем, а їхні наслідки. Я вважаю, що ті відносини між США й Туреччиною, які ми колись знали, уже мертві. Якщо ми справді вважаємо їх важливими, маємо вибудувати нові. 

 

Якщо торкатися питання перспектив співпраці в оборонній сфері, яким ви бачите майбутнє програм F-35 та С-400?


— Вони дуже похмурі. Туреччина десятки років хотіла придбати собі комплекси ППО Patriot, однак США не змогли зробити пропозицію привабливою для Анкари з погляду ціни, фінансування та передачі технологій. Після років переговорів Анкара врешті-решт вирішила придбати російську систему С-400, яку наші політики вважали кращим варіантом. Проблема полягла в тому, що Туреччина була учасницею програми F-35. Відповідно вона не лише мала купити більше ніж 100 таких винищувачів п’ятого покоління, а ще й турецькі компанії зобов’язувалися б виробляти ключові агрегати для цих літаків. Отже, поруч із великими витратами на закупівлю літаків мали бути й великі прибутки, до того ж планувалася серйозна передача технологій. F-35 — це найсучасніша мережева система, яку має НАТО. Тому американські політики занепокоєні й переконані, що F-35 і С-400 не можна поєднувати. Продовження процедури придбання та розгортання С-400 Туреччиною означає, що країна не матиме винищувачів F-35 і не братиме участі в їхньому виробництві. Не думаю, що це якось зміниться, хіба що Туреччина відмовиться від С-400.


Втім, історія на цьому не закінчується. Придбання російських систем потенційно створює передумови для застосування проти Туреччини Закону «Про протидію противникам Америки санкціями» (CAATSA). Якщо проти країни введуть санкції, це вплине на оборонний сектор Туреччини й матиме наслідки не лише для програми F-35 (яку, як я вважаю, вже зупинено), а й для модернізації наявного парку F-16 чи інших важливих систем, до яких потрібні американські запчастини. Санкціями може бути як окреме рішення Конгресу США створити додаткові перешкоди Туреччині, так і заходи в межах CAATSA. 

 

Є навіть побоювання, що Сполучені Штати виведуть свій ядерний арсенал із Туреччини.


— Це дуже цікаво, тому що президент Трамп насправді визнав, що США зберігають ядерні бомби в Туреччині. Раніше це не визнавалося на офіційному рівні. Однак ситуація може розвиватися таким чином, що Америка виведе все з нашої країни.

 

Перейдімо до інших близьких сусідів. Нині ми спостерігаємо надзвичайно теплі відносини між Ердоганом і Путіним? У чому причини? 


— Це можна пояснити кількома причинами. Коли країна стикається із загрозою, зазвичай вона має два варіанти поведінки. Перший — приєднатися до джерела загрози, що означатиме спробу його заспокоїти. Другий — балансувати проти загрози за допомогою інших країн. Тому відповідь така. Або Анкара бачить для себе загрозу з боку РФ і не має шансів чинити їй опір, тому обирає приєднання до джерела небезпеки. Або вона відчуває загрозу з боку США, тому намагається балансувати проти неї разом із Кремлем. Якби Анкара справді чекала від Росії небезпечних кроків, то вона легко могла б протидіяти Москві з допомогою Сполучених Штатів та НАТО, власне, що ми й робили протягом десятиліть. Туреччина балансувала проти Радянського Союзу, який був тоді значно сильнішим, ніж Росія сьогодні. Тому приєднання здається сумнівним, а друга версія ймовірнішою. Однак тоді маємо визначитися, хто саме в Туреччині бачить загрози з боку РФ, тут слід зробити аналіз на державному та індивідуальному рівнях.

 

Читайте також: США-Туреччина: приборкання норовливого


Я не вважаю, що на рівні держави ми відчуваємо загрозу від США. Інакше турецькі політики не були б так віддані придбанню F-35 і не чинили б спротив президенту Ердогану в його бажанні купити С-400. Придбання С-400 — це рішення Ердогана та уряду, але не військових. Однак на індивідуальному рівні президент Ердоган та його оточення бояться, що Сполучені Штати усунуть його з посади. Отже, він балансує разом із Росією проти США. При цьому є один дуже важливий політичний аспект: якщо в Туреччині відбудеться зміна влади, дружба Анкари з Москвою зруйнується. Тому що це дружба Ердогана з Росією. Але якщо в РФ зміниться президент, то Ердоган продовжуватиме відносини з тим, хто прийде на зміну, і не має значення, хто це буде.


Як повинні діяти США в цій ситуації? Розвіяти страхи президента Ердогана й робити все можливе, щоб довести, що Вашингтон не прагне відігравати жодної ролі в майбутньому турецької внутрішньої політики.

 

Що робити з мілітаризацією Чорного моря, яка триває?


— Росія вирішила мілітаризувати цей регіон, тому саме вона має погодитися на демілітаризацію. І єдиний шлях спонукати її до цього — зробити мілітаризацію надто дорогою. Це вже сьогодні надто обтяжливо для російської економіки, яка не в найкращому стані. Москва може видавати себе за військового велетня, але в економічному сенсі вона є радше карликом, що зіткнувся з усією трансатлантичною спільнотою. Але чому Росія може дозволити собі всі ці витрати? Тому що вона має зиск від зростання своєї військової потужності, зокрема Чорноморського флоту. У Кремля дві мети. Перша — домінувати над країнами в Чорноморському регіоні, створити такі умови, щоб вони не могли приєднатися до євроатлантичних структур.

 

Читайте також: Туреччина між двома "друзями"

 

Друга — поширити свою владу на східну частину Середземномор’я й далі. У відповідь на російську стратегію ми повинні не допустити диктату Росії щодо майбутнього країн у регіоні. Це можливо завдяки продовженню інтеграції цих країн із євроатлантичною спільнотою попри дії Москви чи навіть саме через її дії. І здорожити процес мілітаризації для Кремля. Нині погані результати на обох фронтах. Насправді ми загальмували приєднання країн Чорноморського регіону до НАТО, чітко відповідно до російської стратегії, що є помилкою. Через брак єдності в трансатлантичній спільноті ми не можемо відповісти на російські дії на Сході Середземномор’я. Подивіться на те, що роблять США й Туреччина в Сирії. Росія дуже успішно діє там, щоб розколоти двох союзників по НАТО. У Середземному морі Альянс і США мають співпрацювати з Анкарою, щоб стримати російську експансію. Натомість є законопроект у Вашингтоні, спрямований на стримування Туреччини в регіоні. Як вони хочуть співпрацювати з Анкарою після цього? Маємо єднатися більше, але поки що про це не йдеться.

 

Яка нинішня позиція Туреччини щодо Криму?


— Незважаючи на близькі стосунки між Ердоганом і Путіним, турецька політика щодо Криму та України є чіткою й зрозумілою, вона залишатиметься незмінною. Політика Анкари щодо країн Чорноморського регіону базується на незалежності, суверенітеті й територіальній цінності всіх країн, які нещодавно виникли. Тому, коли в Грузії з’явився сепаратистський рух, який відчував певну спорідненість із Туреччиною через релігію, Анкара насправді виступила на боці Грузії, за її територіальну цілісність й активно допомагала Тбілісі. Наш підхід не змінився. Туреччина рішуче відмовляється визнавати незаконну анексію. Також ми стурбовані дотриманням прав людини щодо кримських татар. І це лишається нашим пріоритетом.

 

Однак не так давно президент Ердоган мав офіційну зустріч із депутатами російського парламенту, серед яких була незаконно обрана Наталія Поклонська...


— Так, це певна суперечність, яка, однак, не змінює турецької політики. Адже відхилення від цього курсу суперечитиме інтересам нашої країни. До 2008 року Туреччина мала дві буферні держави між нею та Росією — Грузію та Україну. Після війни в Грузії та анексії Криму РФ дуже наблизилася до нас. Російські системи протиповітряної борони С-400, які напевно незабаром будуть замінені на сучасніші С-500, що мають більший радіус дії, розміщені в Криму, Єревані та сирійському Тартусі. Завдяки цьому вони можуть накрити 90% турецького повітряного простору. Це змушує нервувати турецьку владу. Крім того, після анексії Криму Росія прагне замінити Туреччину на позиції домінуючої сили в Чорному морі. Це також не дуже подобається Анкарі.


І останній момент. Туреччина надає великого значення тому, що не можна змінювати кордони держав за допомогою воєнної сили, адже ми стурбовані захистом наших кордонів. Тому в інтересах нашої країни завжди бути проти таких силових змін територій. 

 

-------------------------
Озґюр Унлюхисарджіклі. Закінчив коледж Роберта в Стамбулі, здобув ступінь бакалавра адміністрування бізнесу в Університеті Мармара та магістра в Університеті Коч. Працював консультантом в AB Consulting and Investment Services. Продовжив кар’єру як директор руху ARI, турецької НГО, яка займається просуванням партисипаторної демократії. Пізніше був керівником департаменту розвитку ресурсів Фонду освітніх волонтерів Туреччини. Нині обіймає посаду директора офісу Німецького фонду Маршалла в Анкарі

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.